В. В. Надурак Етико-екологічний вимір ноосфери icon

В. В. Надурак Етико-екологічний вимір ноосфери



НазваниеВ. В. Надурак Етико-екологічний вимір ноосфери
Дата конвертации07.09.2012
Размер135.55 Kb.
ТипДокументы

В.В.Надурак

Етико-екологічний вимір ноосфери


Актуальність, злободенність екологічної проблематики сьогодні, здається, не викликає сумнівів ні в кого. Криза у відносинах людини з оточуючим середовищем досягла такої стадії, що можна впевнено сказати: екологічна проблема - найгостріша з усіх глобальних проблем, які загрожують нашій цивілізації. Пошуком причин, закономірностей розвитку, шляхів виходу із цього небезпечного становища охоплена величезна кількість учених, філософів, громадських діячів, представників різних галузей знань. Вельми актуальною за такої ситуації постає концепція ноосфери (від гр. ноос - розум), створена в першій пол. XX ст. видатними вченими П.Тейяром де Шарденом, Е.Леруа та В.Вернадським. Чимало дослідників, виходячи саме з неї, прагнуть осмислити екокризу та знайти шляхи її подолання. Серед таких найбільш знані завдяки своїм здобуткам імена М.Моісєєва, В.А.Кутирьова, В.О.Межжеріна, В.А.Голубця, В.П.Казначеєва, А.Д.Урсула, В.М.Барякіна та деяких інших авторів. Прикметно, що більшість із них роблять висновок про необхідність особливої уваги до етичного виміру екологічної кризи. В той же час дослідники, які займаються опрацюванням положень екологічної етики (Г. Марушевський, М.Кисельов та інші), часто звертаються до концепції ноосфери, вирішуючи актуальні питання своєї галузі знань. Проте, попри такий зростаючий інтерес до етико-екологіч-ного виміру ноосфери, він залишається все ще мало опрацьованим.

Отож, ми у нашій статті спробуємо поглянути на екологічну проблему крізь призму концепції ноосфери, звертаючи при цьому головну увагу на її етичні аспекти.

Одразу ж слід зауважити, що хоч і всі вітчизняні дослідники ноосфери орієнтуються на висновки В.Вернадського, проте єдиного визначення сфери розуму на сьогодні не існує. Не вдаючись у детальний аналіз причин такої ситуації, зазначимо, що ґрунтуватимемося на тому визначенні ноосфери, яке, на нашу думку, найбільш адекватно та об'єктивно відображає погляди В.І.Вернадського, але враховує при цьому й думки сучасних дослідників. Отож, ноосфера - це біосфера планети, "проникнута" колективним розумом єдиного людства та результатами його діяльності. Проте одразу ж обмовимось: таке визначення більше характеризує той етап розвитку сфери розуму, на якому вона перебуває в наш час, як, зрештою, перебувала за життя В.Вернадського. Це ноосфера, яка розвивається. У розвиненому ж стані ноосфера буде тим етапом розвитку планети, на якому її біосфера гармонійно взаємодіятиме та співіснуватиме з розумом людства, зі суспільством загалом.

Проте, не тільки стосовно визначення сфери розуму, але й щодо її впливу на планетну екосистему на сьогодні немає згоди. В загальному можна виділити два альтернативні напрями. Перший - оптимістичний - покладає надію саме на ноосферний шлях розвитку.
Його прихильники переконані, що, опираючись на колективний розум, волю, людство зможе уникнути катастрофи і саме на цьому шляху відкриються подальші перспективи розвитку цивілізації. Слід лишень відповідним чином скорегувати діяльність людини, виявити оптимальні умови її поведінки, визначити необхідні обмеження, заборони і т.д. Прихильники альтернативного варіанту вважають, що саме становлення ноосфери є причиною екологічної катастрофи, відповідно цей шлях розвитку є хибним, веде цивілізацію у глухий кут.

Попри нашу прихильність до першої позиції, слід визнати слушність багатьох закидів з боку другої. Виходячи з цього, спробуймо, врешті, з'ясувати зв'язок між розвитком ноосфери та появою екокризи.

Отож, за Вернадським, розвиток розуму та такого його конкретного прояву як наукова думка став головним фактором, що призвів, врешті-решт, до переходу біосфери в ноосферу. Вчений писав: "Наукова думка є частиною структури - організованості - біосфери і її в ній прояву, її створення у еволюційному процесі життя є величезної ваги подією в історії біосфери, в історії планети" [3, с.121]. В іншому місці читаємо: "...Історія наукової думки, наукового знання, його історичного ходу проявляється з нового боку, який до цих пір не був достатньо усвідомленим... Ця історія є одночасно історією створення в біосфері нової геологічної сили - наукової думки - раніше в біосфері відсутньої. Це історія прояву нового геологічного фактору, нового прояву організованості біосфери, що склався стихійно, як природне явище... Вона не випадкова, як усіляке природне явище вона закономірна... (підкреслено мною. - Н.В.)" [3,с.26].

Як видно з наведених цитат, розум, наукова думка постає у Вернадського закономірним природним явищем, творінням біосфери, частиною її структури, наслідком еволюції. Але тут виникає цілком логічне запитання: яким же чином, не визнаючи безглуздя, безперспективності концепції ноосфери, можна пов'язати цю схему з екологічною кризою. Адже закиди критиків даної концепції є цілком резонними: саме наслідком діяльності "нової геологічної сили" постає нинішня екологічна ситуація. Якщо послідовно стояти на позиції прихильників вчення про ноосферу, то доведеться визнати думку, яка межує з нонсенсом: у біосфері планети, внаслідок природної еволюції утворилась сила, яка веде її ж до глобальної катастрофи. Але цей нонсенс долається, якщо поглянути на ситуацію з іншого боку, стаючи на позиції синергетики та дивлячись на розвиток біосфери як на розвиток самоорганізуючої системи, яка у своєму становленні позбавлена цілеспрямованості. Російський вчений М.Моісєєв у книзі "Універсум. Інформація. Суспільство" [ 6 ] пояснює, що механізми саморозвитку неминуче приводять динамічні системи до криз тобто біфуркацій, які змінюють характер розвитку, або, по-іншому, змінюють "канал еволюції". Передбачити, у якому напрямі надалі розвиватиметься система, пройшовши через точку біфуркації, неможливо. Ця непередбачуваність - одна з найважливіших характеристик світового еволюційного процесу. Очевидно, що саме в такій точці біфуркації перебуває сьогодні біосфера, відтак існують кілька варіантів подальшого розвитку. Один з можливих і найбажаніший для нас - шлях до розвиненої ноосфери, коли розум людства, суспільство гармонійно взаємодіятимуть з біосферою. Інший з можливих шляхів - екологічна катастрофа, загибель людства, яка, як це для нас не прикро, теж є цілком природною. Той же М.Моісєєв зауважив, що людство вже не раз стикалось з важкими кризами, але механізми самоорганізації завжди допомагали йому знайти вихід та зберегти себе у складі біосфери. Проте суть того, що відбувалось людьми не усвідомлювалась. За сьогоднішніх умов ці стихійні механізми навряд чи "спрацюють". Для біосфери в цілому вихід з кризи буду знайдений - вона й надалі розвиватиметься, але для нас, людей, це стане кінцем історії. У складі біосфери людства вже не буде.

Гіпотетично можна припустити, що природою першопочатково закладений саме такий принцип: якщо еволюція піде хибним шляхом, який загрожує їй (природі) деградацією, то включається механізм знищення ключової ланки цієї еволюції (в нашому випадку людини) та перехід її в інше русло. Мине час, біосфера відновиться від пошкоджень, завданих людською цивілізацією, сліди якої поступово зникнуть з поверхні Землі. І хто знає, можливо, через мільйони (мільярди?) років з'явиться нова розумна істота і продовжиться еволюція розуму, мета та сенс якої в Універсумі нам не відомі, але, очевидно, вони таки є. Відтак, схоже, В.І.Вернадський, наголошуючи, що "цивілізація "культурного людства"...не може перерватись і знищитись" [3, с.40] та вірячи у неминучість створення ноосфери, дещо недооцінив кардинально нової якості Homo Sapiens. Останній, будучи ключовою ланкою нової еволюції, все ж не е суто біологічно детермінованою, як інші природні об'єкти, істотою. Людина здатна чинити щось протилежне логіці природи, безглуздо нищити живе, а завдяки тій могутності, якою вона сьогодні володіє, може спричинити власне вимирання і нищення великої частини біосфери. Ноосфера - не є цілковито природною системою, а в її становленні людина не є пасивною істотою, якою керують суто природні закони. Тільки виключно природні системи володіють вродженою здатністю до самоврівноваження. Людські ж системи, в т.ч. ноосфера, для підтримки рівноваги потребують свідомих, активних дій людини, і найприкріше те, що ці дії можуть призвести до катастрофи. Цивілізація "культурного людства" може перерватися. Подібно розмірковує і засновник Римського клубу Ауреліо Печчеі у своїй відомій книзі "Людські якості": "...всезагальна людська потребує для підтримки і відновлення відповідної соціальної та екологічної рівноваги постійного керівництва людини, і цим вона відрізняється від інших живих систем, які природою наділені невід'ємною здатністю до самоврівноважування за рахунок відповідних гомеостатичних властивостей" [8, с.252].

Отож, головне запитання, на яке потрібно дати відповідь, може бути сформульоване наступним чином: як повинно бути організоване буття людини, щоб піти шляхом розвиненої ноосфери та уникнути екологічної катастрофи. Аби відповісти на нього, перш за все, необхідно з'ясувати причини екологічних негараздів. Стосовно останніх між дослідниками немає згоди. Як можливі варіанти розглядаються іудео-християнський світогляд, суперечності людської природи, ігноруванні цілісності людини - як єдності чоловічого та жіночого начал у індивіді ( в даному випадку причиною сучасного екологічного стану є "холодний" і "розсудливий" стиль патріархального суспільства ).

Не відкидаючи названі варіанти, все-таки головні причини ми схильні вбачати у морально-етичній сфері нашого буття. Український філософ Геннадій Марушевський у своєму дисертаційному дослідженні, проаналізувавши відповідні джерела, зазначає: "...одним з головних чинників, що призвів до екологічної кризи і може призвести до загибелі людства, є невідповідність між зростанням технічної могутності суспільства та його морально-етичним поступом" [5, с.9]. Подібна думка в тій чи іншій інтерпретації присутня у багатьох мислителів нашого часу, і її суть зводиться до наступного. Завдяки, як влучно висловився В.Вернадський, "вибуху наукової творчості" або, за більш поширеним формулюванням, науково-технічній революції протягом XX століття відбувся просто-таки шалений технологічний поступ. На початках він викликав захват, породжував ілюзію здатності розв'язати більшість насущних людських проблем. Проте згодом людство сповна відчуло на собі всю силу побічних наслідків НТП і стало очевидним: темпи розвитку техніки значно випередили темпи нашого усвідомлення цього поступу. Наш дух виявився нездатним контролювати "технологічного монстра", мораль була неготовою опанувати його. Образно кажучи, сьогодні, мабуть, нам треба пережити МЕР - морально-етичну революцію, щоб досягти співмірності у розвитку техніки та моралі, адже розрив є загрозливо великим. Його найпершим та найголовнішим наслідком можна вважати екологічну кризу, причини якої ми продовжуємо з'ясовувати.

Наступна версія походження екокризи дещо подібна на попередню можна навіть сказати, що вона є її продовженням та поглибленням. Отож, за Вернадським розум, та зокрема, такий його прояв як наукова думка є тією новою геологічною силою, що, переробляючи біосферу, переводить її в ноосферу. Але з не меншою впевненістю ми сьогодні можемо сказати, що екологічна криза є наслідком діяльності того ж таки розуму та спрямовуваної ним праці людства. Саме цей закид лунає чи не найчастіше з уст критиків концепції ноосфери: мовляв, та сила, яку Вернадський покладав як наріжний камінь нової еволюції, переробляючи біосферу нищить її. І результати цього не можна заперечувати: для кожної мислячої людини вони очевидні. Як бути? Невже ми приречені керовані розумом постійно копати яму, до якої згодом потрапимо? Відповідаючи на це питання, насамперед, зазначимо: досвід показав, що зміст, який ми вкладали у поняття "розум", "наука", і у відповідності до якого діяли у світі, облаштовували Землю, потребує суттєвого доповнення та уточнення, адже той тип раціональності, який сповідувався людством до сих пір, став головною причиною екологічної кризи. Саме "...засади класичного раціоналізму призвели до глобальної кризовості людського існування" [11, с.77]. Ми всі сповна відчули на собі темну сторону науки, базованої на такому типові раціональності. Щоб уникнути цього в майбутньому пропонуються різні варіанти дій, проте їх об'єднує впевненість у необхідності обов'язкового закріплення морально-етичних цінностей за діяльністю Розуму, науки, що з небаченою раніше силою змінюють оточуючий світ. Наприклад, згадуваний нами російський філософ В.Кутирьов закликає зберегти "людський вимір" розуму, тобто духовність без чого він для нас може перетворитись у надзвичайно небезпечну річ (що. власне, відбувається). Н.Васильєва наголошує, що "виникла об'єктивна необхідність у симбіозі раціонального та ціннісного начал, як головної ментально-поведінкової установки людини в її світоглядних і діяльнісних опосередкуваннях оточуючого світу" [1, с.126]. Представники німецького ціннісного консерватизму (Х.Йонас, Г.Любе, А.Гелен, Г.Рормозер, Р.Шпаєманн та інш.) загальною причиною всіх сучасних негараздів, і не тільки екологічних, вважають "експансію техніко-економічної раціональності у всі сфери суспільства"[4, с.98], а вихід з кризи вбачають у підпорядкуванні технічного розуму гуманістичним цінностям на основі морально -духовного оновлення суспільства.

Відтак, недарма сьогодні заговорили про рух до постнекласичного етапу науки, особливістю якого є те, що він "пов'язаний із включенням аксіологічних аспектів у наукове пізнання" [11 с.25]. Наукова думка переступає поріг грандіозних змін, необхідність яких є нагайною. До речі, ще в 30-ті роки XX століття німецький філософ О.Розеншток-Хюссі, обговорюючи проблему становлення нової наукової раціональності як такої, що долає обмеженість декартівського раціоналізму, наголошував, що "захоплення класичної науки абстракціями привело до недооцінки "біологічного елементу" в природі, суспільстві й тому не відповідає дійсній людині як творцю, "прискорювачу" оточуючого світу" [ 11, с.25]. В наш час зміст нового типу раціональності активно опрацьовується, поглиблюється, проте, без сумніву, "суттєву роль у ній починають відігравати моральні засади" [11, с.22]. Послуговуючись образно мовою скажемо: розум, щоб сприяти переходу біосфери в ноосферу, повинен збагатитись етичною складовою. Та "гола раціональність", що змінювала світ, показала тупиковисть свого ходу, ставши чи не головною причиною екологічної кризи. Примітно, що й В.Вернадський, здається, підійшов до усвідомлення цього факту зауважуючи: "Знищення чи припинення будь-якої однієї діяльності людської свідомості відбивається негативним чином на іншій. Припинення діяльності людини чи то у сфері мистецтва, релігії, філософії або суспільного життя не може не відобразитись хворобливим, можливо навіть гнітючим чином на науці" [2, с.50 - 51]. На жаль, цей аспект він детальніше не розвинув, давши привід звинувачувати себе у надмірному сцієнтизмі. Ми ж у цих словах, крім іншого, знаходимо підтвердження вагомій ролі інших галузей духовної діяльності людства у формуванні ноосфери. Подібне підтвердження можна побачити і в деяких інших думках Вернадського.

Отож, цілком логічним постає наступне питання: які моральні трансформації слід здійснити, щоб досягти ноосферного ідеалу - коеволюції людини (суспільства) та природи?

Розпочнемо з констатації відомого факту: вся традиційна європейська етика була антропоцентричною. Вона переймалась проблемами міжособистісних стосунків, вдосконалення людського "я", отож, сфера дії моралі, цілком природно, поширювалась тільки на членів людської популяції. Лунали, щоправда, окремі, поодинокі голоси, які наголошували на моральній відповідальності перед негуманоїдними істотами, проте вони не здатні були порушити загального єдинодум'я. Тварини, екосистеми, оточуюче середовище загалом володіли інструментальною, а не внутрішньою цінністю, відповідно, відносини з ними не попадали у сферу правильного-неправильного, якщо, звичайно, ці відносини не впливали на благополуччя інших осіб. Зрозуміло, що за такої ситуації ґрунт для виникнення всіляких екологічних негараздів найсприятливіший. Тому, з моменту виникнення екологічної етики, перш за все, її прихильники почали вести мову, про необхідність введення природи у сферу моральної дії. "Завдяки екологічній етиці у сферу моральних відносин "людина - людина" включається новий ряд аспектів відношень "людина - природа" [7, с.68]. Ряд філософів, вчених звернули увагу на те, що "історія людської моралі являє собою історію розвитку відчуття спільноти, яке починається із сім'ї, племені, а потім поступово розширюється назовні, охоплюючи регіон, націю, расу, всіх членів світової релігії, а, згодом, усе людство. Почуття спільноти розвивається, як усвідомлення рідності, індивідуальності, взаємозалежності, участі в загальній долі, зв'язок із загальним благом. Це викликає появу моральних почуттів поваги і симпатії, які ведуть до почуття морального обов'язку" [9, с.50]. Аналогічним чином здатне розвинутись моральне ставлення до природи, в основі якого має бути певна внутрішня трансформація людського внутрішнього "я", свідомості: його розкриття назустріч природному світу, усвідомлення своєї єдності з ним, прийняття світу як такого, що є рідний та близький тобі, з яким у тебе спільна доля. Таким чином може бути подолана егоїстична позиція людини, радикальний антропоцентризм у ставленні до інших форм життя, старанно плеканий віками. І тільки на основі такого почуття може розвинутись істинно моральне ставлення до природи. Адже існує широка переконаність: якщо почуття моральної спільності людства не розшириться до включення в них інших форм життя і, навіть, екосистем, то сподіватись на позитивне вирішення екологічних проблем марно. Відтак "мораль людини, її уявлення про цінності вимушені "розсунутись" до масштабів всього універсуму, а сама людина вимушена "потіснитись" у тому домі, який вона називає обжитим світом" [7, с.71]. Таким чином, базовою умовою виходу із кризової екологічної ситуації є поширення сфери дії моралі на всю природу.

В даному контексті виникає спокуса почати вести мову про появу "нової етики", або, принаймні, вироблення системи нових морально-етичних цінностей, які були б адекватними сьогоденню, служили надійним фундаментом для вирішення екологічних проблем. Проте, на нашу думку, рацію мають ті, хто вважає "такий шлях помилковим і, надто самовпевненим" [12 с.31], обстоюючи погляд, що основні моральні принципи та цінності, яких ми потребуємо, вже давно існують. Зокрема представники ціннісного консерватизму у сучасній німецькій практичній філософії "стурбовані не тим, щоб створити чи обґрунтувати нові етичні цінності (хоча визначення "нові" нерідко зустрічається, коли мова йде про консервативну етику), а тим, щоб відкрити і надати нового життя цінностям, перевіреним історичним досвідом" [4, с.100]. Представник уже іншої школи в етиці - Р.Хіггінс - визнає достатньо екологічними та актуальними для наших днів чотири чесноти, які були прийняті багатьма давньогрецькими філософами: розсудливість (мудрість), справедливість, мужність (стійкість), та поміркованість (стриманість). Н.Моісєєв тими основними принципами, на яких можна розбудовувати екологічну мораль, вважає принципи Нагірної проповіді, слушно при цьому зауважуючи, що хоча їхнє існування не завадило ні вогнищам інквізиції, ні світовим війнам, ні атомному бомбардуванню, проте без них було б набагато важче. Отож, загальнолюдські етичні цінності, абсолюти можуть бути чудовою основою нашого етичного ставлення до всього живого і "винаходити велосипед" немає сенсу Завдання тепер стоїть у тому щоб розвинути їх екологічне спрямування, розробити на їх основі конкретні екологічні норми та правила поведінки, адже дефіцит нормування у цій сфері відчутний.

Таким чином, проведена розвідка дає можливість зробити наступні висновки. У світлі синергетики розвиток біосфери, проникнутої розумом, постає як розвиток самоорганізуючої системи, яка у своєму становленні позбавлена цілеспрямованості. Сьогодні вона перебуває в точці біфуркації і те, куди прямуватиме її розвиток далі (можливі шляхи - розвинена ноосфера, загибель людства), невідомо. Це залежить від нас. Отож постає логічне питання: яким чином повинно бути організоване буття людини, щоб піти шляхом розвиненої ноосфери та уникнути екологічної катастрофи. Відповідь на нього залежить від з'ясування причин екокризи. Видається, що її найпершим коренем є невідповідність між зростанням технічної могутності суспільства та його морально-етичним поступом, або, відштовхуючись від цієї думки та йдучи далі, скажемо, що розум, який змінював біосферу, став головною причиною екологічної кризи. Тобто той тип раціональності, який сповідувався людством до цих пір, спричинив такі негативні наслідки. Щоб подолати їх, пропонуються різні варіанти дій, проте їх об'єднує впевненість у необхідності обов'язкового закріплення морально-етичних цінностей за діяльністю розуму, науки, що з небаченою раніше силою змінюють оточуючий світ. Тобто для того, щоб досягти ноосферного ідеалу - коеволюції людини (суспільства) та природи, нам слід здійснити певні моральні трансформації. Перша з них - введення природи у сферу моральної дії або, кажучи по-іншому, сферу дії моралі слід поширити на всю природу. При цьому не йдеться про вироблення систем нових морально-етичних цінностей. Найоптимальнішими виглядають спроби відкрити і надати нового життя цінностям, перевіреним історичним досвідом. Перспектива подальших досліджень саме у даному напрямі видається вельми привабливою та багатообіцяючою.

Література

1. Васильева Н. Пути и формы достижения ноосферной цивилизованности // Обществ. науки и современность. - 1996. - №1. - с.123 - 131

2. Вернадский В.И. Избранные труды по истории науки. М., 1981

3. Вернадский В.И. Научная мысль как планетное явление. - М.: Наука, 1991. - 272 с.

4. Ермоленко А.Н. Этика ответственности и социальное бытие человека (современная немецкая практическая философия). - К.: Наукова думка, 1994. - 200с.

5. Марушевский Г.Б. Базові принципи екологічної етики: методологічний аналіз: Автореф. дис…канд. філос. наук. 09.00.09/ Ін-т філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України. - К.,2001. - 20с.

6. Моисеев Никита Николаевич. Универсум. Информация. Общество. - М. : Устойчивый мир, 2001. - 200с. - (Библиотека журнала "Экология и жизнь"; Серия "Устройство мира").

7. Павленко А.Н. "Экологический кризис" как псевдопроблема // Вопросы философии. - Вопр. философии. - 2002. - №7. - с.66 - 79

8. Пахомов Ю.Н., Крымский С.Б., Павленко Ю.В. Пути и перепутья современной цивилизации. - К., 1998. - 432с.

9. Рокфеллер С. Вера и сообщество в экологический век // Гуманитарный экологический журнал. - Том 4. - №2. - с.48 - 55

10. Семенюк Е.П. Філософські засади сталого розвитку. - Львів: Афіша, 2002. - 200с.

11. Сидоренко Л.І. Сучасна екологія. Наукові, етичні та філософські ракурси. - К.: Видавець ПАРАПАН, 2002. - 152 с.

12. Хиггинс.Р. Седьмой враг. Человеческий фактор в глобальном кризисе (главы из книги) // Глобальные проблемы и общечеловеческие ценности.М.,1990. - С.26 - 75.




Похожие:

В. В. Надурак Етико-екологічний вимір ноосфери iconВ. В. Надурак Поняття ноосфери: філософський аналіз
З огляду на це метою статті буде аналіз поняття ноосфери. Для досягнення поставленої мети необхідно виконати наступні завдання: вивести...
В. В. Надурак Етико-екологічний вимір ноосфери iconГлобалізація в контексті концепції ноосфери
Ось тут-то І звертає на себе увагу концепція ноосфери, яка була створена видатними вченими XX століття французом П'єром Тейяром де...
В. В. Надурак Етико-екологічний вимір ноосфери iconВ. В. Надурак філософсько-релігійні погляди в.І. Вернадського
Вернадського всіляко намагалися загнати у вузький коридор геології та геохімії, адже якби його творча спадщина вивчалася дійсно об’єктивно,...
Разместите кнопку на своём сайте:
Документы


База данных защищена авторским правом ©podelise.ru 2000-2014
При копировании материала обязательно указание активной ссылки открытой для индексации.
обратиться к администрации
Документы

Разработка сайта — Веб студия Адаманов