Михайло Рошко Ревнощі з того світу Повість icon

Михайло Рошко Ревнощі з того світу Повість



НазваниеМихайло Рошко Ревнощі з того світу Повість
страница1/8
Дата конвертации03.09.2012
Размер1.12 Mb.
ТипДокументы
  1   2   3   4   5   6   7   8


Михайло Рошко


Ревнощі з того світу


Повість


1


Надя прокинулась серед ночі від того, що прямо в обличчя крізь вікно світив повний місяць і, немов пір’їнкою, легенько лоскотав їй повіки. Вона знову заплющила очі, трохи полежала, сподіваючись, що засне, потім зірвалася з ліжка і затягнула фіранки. Вони були занадто тонкі й прозорі, тож місячне сяйво все одно заливало спальню. Сон не йшов. Надя лежала горілиць, закинувши за голову руки. Чула, як заспокійливо дихає біля її плеча Антон. Чоловік міцно спав. Поряд з ним вона відчувала себе щасливою. Солодко протягнулася під простирадлом усім тілом, відчуваючи радість і в той же час відганяючи від себе думки про щастя: ще чого доброго наврочить. І так її весь час не покидав страх, що все це: коханий чоловік, будинок, статок – тільки сон, марево, прокинешся – і все хороше зникне, знову опинишся у звичній гіркій самотності. Як в улюбленій колись у дитинстві казці про Попелюшку: дороге плаття, прикраси, музика, принц: усе з’являлось несподівано – з помахом чарівної палички доброї феї - і так само раптово зникало з опівнічними ударами годинника, підтверджуючи непевність щастя, ілюзорність і скороминучість усього хорошого. Тоді, маленькою, вона гірко плакала кожного разу, як Попелюшка знову опинялася у своєму лахмітті і без принца. Але казка на те і казка, щоб закінчуватись щасливо, і сльози легко висихали, бо вона знала, що після всіх плачів і випробувань у героїні усе складеться якнайкраще. А в житті рідко хто може сподіватись на щасливий кінець. Як жартує її режисерка Таня, також розлучена і самотня жінка, життя – це зебра, що вивалялася у чорній фарбі. От Надя і змусила себе звикнути до мізерного, ущемленого життя самотньої жінки…Тому й відганяла від себе мрії, приховувала незадоволення, робила вигляд сильної, вольової інтелігентки – ще б пак – відома телеведуча, яка цілком віддається роботі і тільки в ній бачить сенс свого існування. І хто міг запідозрити, спостерігаючи за високою красивою жінкою з гордо піднятою головою, з модною зачіскою, зі смаком нафарбованою, що впевнено простувала вулицею, як гірко завивала вона – достеменно як звичайнісінька сільська баба – втиснувши голову в подушку у своїй двокімнатій шпаківні, як жаліла себе і свою нещасливу самотню жіночу долю… Останні роки взагалі були жахливі… Самотність, бідність, безнадійність… Зарплатня на телебаченні ледве перевищувала дві сотні гривень… При нинішніх цінах... Вона дуже рідко могла собі дозволити купити трохи м’яса, бо для неї це було задорого. А про похід до перукарні страшно було і подумати, хоч це її хвилювало більше, ніж м’ясо. Шампунь, лак для нігтів, тіні, помада, парфуми… Іноді жаліла, що не подалася у бізнес, як деякі знайомі жінки. Звичайно, стояти на ринку на Краснодонців її не приваблювало. Завжди шкодувала бідолашних продавців, особливо взимку.
Базарники в люті морози весь час тупцювали на місці, щоб зігріти ноги, надягали на себе шафу одягу, від чого виглядали незграбними і товстими, як Карлсони, грілися горілкою… Від щоденних чарок, морозів і холодного вітру обличчя жінок обвітрювалися і ставали бордовими… Краще малися ті жінки-бізнесменки, які відкрили відділи у магазинах. Вони їздили на крутих іномарках, модно одягалися, зверхньо дивилися на простих людей, понтували. Самі за прилавком не стояли – наймали продавців. Правда, то тільки збоку здається, ніби-то все у них просто. Надя знала – робила з ними передачі – скільки мороки спричиняє власний бізнес: бухгалтерія, перевірки податківців, пожежників, санепідемстанції та всяких інших вимогателів. Вічно мотатися за товарами, вгадувати, що ходове… Переживати, чи продасться. І все ж таки це, мабуть, було краще, ніж животіти на мізерну зарплату в бюджетній організації, та ще й такій бідній, як державне телебачення. Недаремно кажуть, що щастя, може, і не в грошах, зате в їх кількості. Правда, вона якось викручувалась з бідою навпіл… Але попри всі викручування все більше губила смак до життя… І все ж таки її гнітила не стільки бідність, як… самотність. Життя без кохання, без сім’ї. Бо для жінки це найважливіше. Кохання, чоловік, діти… Вона знає нещасних і серед багатих і задоволених на вигляд життям бізнесменок. Багаті, горді… і нещасливі. Бо живуть без кохання… І воно виявляється дорожче за багатство. Бо що може приносити радість без кохання? Дорогі наряди? Для кого їх одягати? Об’їдатися в ресторанах? Ходити на вечірки? Подорожувати? Хіба щось цікаво без коханого? І навіть пусті флірти чи секс з красунчиками – якщо без кохання – не приносять справжнього задоволення, не те що щастя. Секс без кохання стає бридиким, як би ти не намагалася прикрасити борсання двох чужих голих тіл у ліжку.

Вечорами після роботи не хотілося повертатися додому, у свою самотню квартиру, бо там на неї ніколи ніхто не чекав. Особливо самотньо стало після того сумного випадку…

Мрячив дощ… Холодний, неприємний, осінній. Надя швидкими кроками наближалася до свого під’їзду, зіщулившись під парасолею і міцно, до болі в побілілих замерзлих пальцях, її тримаючи, щоб не зірвало поривами вітру. Перед під’їздом юрбилися люди, ховаючись під барвистими парасолями. Вона спочатку не зрозуміла, що то таке. Не могла пройти, тож і собі зупинилася в маленькому гурті, впізнавши декого із сусідів. Раптом люди перед дверима почали розступатись, даючи дорогу двом чоловікам, які спиною вперед, пригнувшись під вантажем, виходили з під’їзду, щось несучи за собою на руках. Надя не зразу второпала, що то труна. І раптом відчула, що ноги в неї підкошуються. Труна не була закрита. Вона впізнала мерця: це був лисий худорлявий дідок, що жив двома поверхами нижче. Вона часто зіштовхувалася з ним у ліфті. Тепер він зовсім змалів, зсохся, - був як маленький зморщений хлопчик. Тільки обличчя старе. І страшно бліде, воскове. І такі самі бліді воскові руки, складені зверху на животі, на чорному шерстяному піджаку. А мжичка сіялася і на його обличчя, і на воскові руки…

Надя раптом почала проштовхуватися крізь юрбу і з усіх ніг кинулась додому. Чомусь забула про ліфт і, засапуючись, бігла нагору сходами. До цього часу, як згадає той день, у вухах звучить самотній, несамовито гучний і безкінечний цокіт її підборів по східцях. Здавалось, тим східцям не буде кінця-краю, що вони простягнулися до самого неба… Тремтячі неслухняні руки нізащо не вставляли ключ у замок. Вдома довго чомусь не могла зігрітись. Загорнулась в ковдру, з ногами вмістилася в кріслі і цокотіла зубами, заливаючись незрозумілими слізьми, просто давилася від плачу. Потім пила гарячий чай, горнятко за горнятком, і все одно ніяк не могла зігрітись. Їй не було насправді дуже шкода того старого – вона його ледве знала. Але ковтала сльози і чомусь переповнилась глибоким жалем до себе. Уявила, що колись і її так само виноситимуть з цього під’їзду. Після того дня вона панічно боялася самотніх вечорів…

Невже все раптом змінилося? Невже все погане залишилося позаду? І вона нарешті дочекалася свого щастя – точніше, як її улюблена Попелюшка, нарешті зустріла саме того, їй призначеного, достойного кохання чоловіка. Вона раділа – і боялася. Боялася опівнічних ударів годинника, які б означали, що карета і гарячі скакуни перетворилися на диню, запряжену мишами, а пишна сукня стала звичним дрантям. І молилася потай, щоб цього не сталося. Бо давно зрозуміла – попри весь феміністичний імідж – що щастя жінки залежить саме від нього – від потрібного їй чоловіка. Тільки, якщо чесно, давно втратила надію, що такий десь є, точніше, що зустрінеться на її шляху… І не тому, що була позбавлена чоловічої уваги. Навпаки, тої уваги не бракувало, а було занадто багато – зовнішністю Бог не зобидив… Чоловіки на вулиці витріщали на неї очі, повертали голови їй услід, ризикуючи зламати собі шию. Але чомусь ті, що чіпляися, не були саме тим – судженим – на якого вона чекала наперекір усім своїм розумним доказам… Може, колись надміру повірила у дитячі казки? І не погоджувалася пов’язати свою долю з будь-ким. Може, просто занадто перебирала? Чи знала в глибині душі, яким має бути справжнє почуття до обраного чоловіка… І не хотіла погоджуватись на безбарвний сурогат… Згадала тих кількох чоловіків, що якимось чином мигнули було у її житті… Від жодного не залишилося по-справжньому приємної згадки… Вони її не розуміли… Чи вона не розуміла їх? Хоч були по- своєму непогані… Їм не вистачало… Чого ж їм бракувало? Вона завжди подавляла чоловіків, а вони їй чомусь піддавалися. Це її найбільше і дратувало. Бо хотілося відчути себе поряд з чоловіком не лідером, а маленькою, безпорадною дівчинкою, безпомічною, трохи вередливою, але коханою і закоханою, захищеною, такою, що не зводить захопленого погляду з обраного чоловіка… А він… Він просто мав бути сильним і лагідним, мав ніжно до неї посміхатися з недосяжної висоти життєвого досвіду та мудрості. Він мав упевнено вести її за собою… Вона навіть бачила іноді його усмішку… Добрі промені зморщок в кутиках синіх лагідних очей… Так посміхався її батько. Сині очі на засмаглому вольовому обличчі…

Вона пригадала, як батько взяв її з собою кататися на лижах на Ужок. Схил там був для неї занадто сирімкий, і дівчинка застигла на вершині в нерішучості.

- Ну що, поїдемо? – усміхнувся батько і рідні зморшки, як сонячні промінчики, розбіглися врізнобіч від лагідних примружених очей.

Вона задерла підборіддя, повернувши до батька розчервоніле личко, і, купаючись у променях його синіх очей, довірливо розплилася усмішкою до вух :

  • Угу.

  • Тоді вперед, - підбадьорив батько і першим шугонув донизу.

Надятієї ж миті рішуче відштовхнулася палицями і зірвалася слідом, тільки й чула, як шарфик двома крильцями тріпоче за плечима.

“Це і є справжнє щастя, -- подумаля вона. – Довіритися. Тоді можна без страху мчати вниз будь-яким стрімким схилом, хоч у прірву, щоб вітер в лице, а серце в п’яти від запаморичлової швидкості. Тільки б було кому довіритися. Як це було в дитинстві…

А її останнім часом усе нестерпніше давила ностальгія за дитинством: у снах, у спогадах рвалася, хоч і не могла у нього повернутися. Ніби тільки там, у країні дитинства, була щасливою…

Але в дитинстві – хіба то було свідоме щастя? Ні, вона кулею проносилася крізь нього до … солодкого в дитячих мріях дорослого життя, і не підозрюючи, що для переважної більшості людей дитинство – єдина на все життя пора беззастережного щастя, яке милосердно дарує нам доля, і яким би потрібно свідомо насититись, напитись досхочу, про запас – як верблюд - на все життя… Але вона розуміла, що, якщо доросла людина рветься у дитинство, то вона просто не дозріла до дорослого повноцінного життя. Потяг у дитинство – ознака неуспішності, життєвого краху людей, які по-дитячому запутались у перешкодах, і замість руху вперед страх заставляє їх тягнутися назад – у захищеність і безвідповідальність дитинства. Це – звичайний страх ризику, без якого ніколи не переможеш.

На горищі раптом щось заскрипіло. Надя насторожилася. Прислуховувалась якийсь час, але більше нічого, крім рівномірного подиху Антона, не чула. Вона заспокоїлась: ще не звикла до нового місця, до нових звуків, які характерні для кожної квартири. Так її двоюрідна сестра Оля, ночуючи в Наді, завжди прохапувалась серед ночі то від шуму ліфта, то ще від якихось шорохів, які Надя ніколи не чула – бо звикла до них. Вона повернула голову вліво і пильно подивилася на Антона. Відчула, як вкриває її хвиля вдячності до цього чоловіка. Вона згадала, як побачила його вперше.

Це сталося торік. Надя сиділа в своєму кабінеті, набираючи на комп’ютері текст телепередачі. Раптом хтось постукав у двері і рішуче їх відчинив. До кабінету вступив невисокий худорлявий чоловік з продовгуватим смаглявим обличчям, підстрижене їжаком густе волосся місцями було помережане сивиною. Подивився на неї – і закляк на місці, нібито чимось до глибини душі спантеличений. Як робот, якому раптом відключили батарею живлення. Або ж ніби хтось натиснув на стоп–кадр відеомагнітофона. Надя з цікавістю подивилася на незнайомця. Впалі лиця, вольове підборіддя, ніс горбинкою і – головне – сині, аж фосфоруючі на фоні засмаглого лиця лагідні очі, які виражали приємний подив і одночасно ніжно гладили її обличчя… Їй раптом стало тепло, відчула себе захищеною під тим ласкавим поглядом.

  • Вибачте, - по хвилі мовчанки знайшовся гість. - Мені потрібен відділ реклами.

  • Ви помилились,- усміхнулась Надя у відповідь.- Сусідні двері.

Незнайомець не рухався з місця і не зводив з неї здивовано-лагідних очей. Здавалось, чоловік забув і про своє запитання, і навіть про мету приходу. Усміхаючись, вони мовчки дивились один на одного.

Раптом відвідувач ніби отямився і, ніяковіючи, запитав :

  • А тут у вас що?

  • Кабінет журналіста.

  • А, - знову всміхнувся незнайомець якось дуже щиро і замислено хитав головою, так і не зводячи з неї синіх очей.

Ота його замислена лагідна посмішка – така несподівана на вольовому обличчі – сподобалась їй найбільше. Таким вона його і запам’ятала – як він посміхається і замислено хитає головою…

Після тої зустрічі вона часто згадувала незнайомця.

А через деякий час доля знову влаштувала їм зустріч.

Надя готувалася до чергової телепередачі. Її гостем у телестудії мав бути новий для Закарпаття поет – Антон Горняк. Сам закарпатець, але довго жив у Росії, а оце недавно повернувся в рідний край. Надя з ним ще не бачилася, тільки весь вечір напередодні перечитувала збірку його віршів російською мовою. Вірші їй підсунув головний редактор. Він же й запропонував зробити з новим поетом передачу. Вірші, як не дивно – адже вже стільки поетів були гостями її передачі, стільки віршів вона вже перечитала – все набридло (вийняток робила лише для кількох своїх улюбленців) – справили на неї приємне враження. Не шедеври, звичайно, але було в них щось таке мужнє… Сильне і добре… Щось таке нетипове для загалом плаксивої, жалісливої закарпатської поезії… Їй особливо припав до душі один його вірш про кохання:


Я, на других не похожий,

Мечта красивых и умных,

Для которых я - дрожь по коже

И причина бессонниц лунных –

Для нее – просто новый прохожий

В этом скучном и суетном мире.

И впервые на лирику клонит

Меня, не привыкшего к лире.

Я многое вынес и прожил,

Все, что нравилось, брал без спроса.

А душа становилась строже

Под грузом наплывших вопросов.

И было до боли тоскливо

Носить охладевшее тело,

А желание стать счастливым

Затерялось… Или улетело…

Я не верил, что встречу такую

И что сердце забьется чаще.

Как влюбленный глухарь, токую

В загазованной уличной чаще.

И на других не похожий,

Закон “Не проси!” нарушу.

Я помолюсь тебе, Боже,

“Любовью ошпарь ей душу”…

А впрочем, и это не надо…

Я судьбу затаскал до дырок…

Не выпало петь серенады…

Так холодно ночью и сыро…

Не хочу никого тревожить,

У нее, верно, муж и дети…

Я уйду, на других не похожий,

С ночью под руку на рассвете.


Вичікуючи гостя на прохідній – у них на телебаченні строга пропускна система, гостей требе заводити досередини, інакше їх не впустять – з гіркого досвіду спілкування з поетами чекала побачити звичний тип провінційного невдахи, не обділеного талантом, а від того ще беззахиснішого в нашому жорстокому (людина людині – вовк) пострадянському суспільстві, затюканого життям, кинутого замордованою безгрошів’ям дружиною, запопадливого поета в заношеному старомодному костюмі, обсипаному на плечах лускою, у якого, мабуть, не склалося життя десь там, у Росії, чи де ще його в біса носило, бо кому він там потрібний з нашим – чужим для них – менталітетом, і він, невдаха, вирішив повернутися додому з останньою надією хоч тут себе якось утвердити… І звідки ж у тих віршах лагідна упевненість у собі? Де він набрася всього такого мужнього?

У вестибюлі поки що нікого не було і вона вирішила трохи зачекати на гостя. За скляною стіною лив густий осінній дощ, не дощ, а справжня злива, і вона захвилювалася, як буде після запису повертатися додому, бо не взяла з собою парасольку. За пеленою дощу жовтіло листя на товстій стіні каштанів на набережній. Перед прохідною припаркувався чорний джип. З машини вискочив середнього зросту чоловік, і, піднявши комір чорної шкірянки, втягнувши острижену їжаком голову в плечі, швидким кроком – майже бігцем, легко перестрибуючи через дощові калюжі – рушив до вхідних дверей. Коли ввійшов – все одно мокрий, вода стікала по смаглявому худому обличчю - Надя його зразу впізнала і чомусь зраділа – той самий, що забрів до її кабінету в пошуках реклами… Знову хоче щось рекламувати… Видний мужчина…

Чоловік зупинився перед нею і усміхнувся, як і першого разу:

  • Я знав, що ми зустрінемось…

Вона тільки сумно усміхнулась у відповідь.

  • …І дуже приємно було їхати до вас на телебачення, знаючи, що така чарівна жінка чекає на тебе…

  • Мушу вас розчарувати: ви помилились. Я чекаю не на вас. Мабуть, за вами зараз вийде хтось із відділу реклами, - з жалем повідомила вона, чомусь не зводячи з нього погляду.

  • Та ні. Я прийшов саме до вас. Я, чесно кажучи, поставив умову, що спілкуватимусь в ефірі тільки з вами.

  • Так ви поет… - нарешті чомусь зраділа вона.- Що ж, запрошую до студії.

Передача проминула надзвичайно швидко – на одному подиху. Антон - вона вже знала його ім’я - виявився цікавим співрозмовником, виказував сміливі, парадоксальні погляди на різні проблеми і взагалі різав правду про різні речі, про які у них в Ужгороді мало хто насмілювався говорити відкрито (тут кожен кожному сват, брат, земляк чи колега, спробуй скажи правду – будеш вічним ворогом). Їй сподобалося, що говорив він просто, напівжартома, без тих притаманних багатьом поетам – та хіба ж тільки їм – напищенності та умлівання перед мистецтвом слова, без надуманих, народом ніколи не вживаних слів “в царині”, “на теренах”, “красне письменство”, “буцім-то”, “далебі”, від яких її просто нудило, без банального оспівування значення поезії, без трафаретних повчань і звинувачень у бік сучасної нечитаючої молоді і занудних нарікань на тяжку долю сучасного поета…

  • Я не поет, - натомість продовжував Антон. - Я бізнесмен. А поезію просто люблю … Та не тішу себе зайвими надіями. Знаю, що я всього лише аматор, що вірші мої, може, і непогані загалом, але до великої поезії не дотягують… Зате я відчуваю справжню поезію, люблю її, смакую… Іноді – особливо вечорами – приходить такий ліричний настрій, що ти нічого більше не можеш робити, а береш томик справжніх віршів і занурюєшся в них, забувши про все на світі… І мушу зізнатися – майже ніщо у світі не зрівняється з такою насолодою…

  • А що ще, окрім поезії, дає вам справжню насолоду?

  • Чесно? Наша природа. Ліс, річка, тиша… Надзвичайно люблю наші гори. Моя мрія –сховатися самому в дикі хащі хоча б на тиждень. Тільки там іноді привідкривається правда про сенс життя, про тебе самого, про наш світ… А ще люблю бути закоханим… Кохання – це теж поезія – поезія почуттів і бажань. Закохана людина розквітає душею.

Після передачі Антон, вказуючи на зливу, запропонував Наді її підвезти. І вона не відмовилась. По дорозі він запросив її на каву. “Каву на вечір?” – спробувала вона себе втихомирити, але не відмовила і на цей раз. Вони тоді зайшли в “Деліцію” біля пішохідного мосту, замовили піццу, випили червоного вина. Того ж вечора Антон попросив дозволу якось запросити її на каву ще раз. І вона знову погодилась.

Так і почалося їх знайомство…

І от нарешті вона ночує в його будинку. Уже майже тиждень. Вже як господиня… Скільки вони зустрічалися? Більше ніж півроку? Свою квартиру поки що не продаватиме… Так буде спокійніше… Згадала, як недавно Антон влаштував вечерю разом з донькою Лесею і зятем. Симпатична молода жінка, довге волося, пофарбоване в білий колір, довгі лаковані нігті. Працює викладачем англійської мови в університеті… Її чоловік – Сергій – митник. Антон їм допомагає грошима, та й Сергій не за безплатно ходить на словацький кордон працювати. Тим більше, що працює на “блатному” місці – на автопереході. З кожної зміни вони носять чималі суми… А от вловила Надя в розмові Лесі… переживання щодо будинку…

- А ви продаєте тепер свою квартиру? – ніби між іншим спитала жінка. І якось дуже насторожено вдивлялася в Надине обличчя. Навіть Сергій прилип поглядом до неї в цей момент. Значить, переживали, що вона залишиться в будинку назавжди… І якщо колись з Антоном щось трапиться, то вона може успадкувати будинок… Надя тоді відчула себе дуже зле… Згадала Воландове: люди як люди, тільки квартирне питання їх замучило… Вона ніколи не була занадто практичною - її так виховали: на перше місце ставити людяність, почуття, стосунки, а не гроші… В ті часи взагалі так виховували всіх… Вони в дитинстві мріяли стати акторами, поетами, пілотами, космонавтами, геологами… Романтика… Це не означає, що всі так зразу і піддавалися такому вихованню… Але таких, як Надя, було багато… А молодші покоління… Які виросли в часи ринків, переходу до приватного бізнесу… Мабуть, це закономірно, що всі вони меркантильніші. Тому Надя намагалася не судити їх дуже строго. Інше покоління – інші цінності. Окрім того завжди намагалася дотримуватись біблійного “не суди ближнього – і не судимим будеш”. А Лесю запевнила, що свою квартиру вона продавати не буде. Їх це, мабуть, трохи заспокоїло.

Раптом на горищі, прямо над Надею, щось гучно гримнуло – вона з несподіванки аж підстрибнула на ліжку. І вся похолола. Адже ніхто там не міг бути серед ночі. Ніхто не міг там грюкати – на їх горищі. Свої всі були в хаті: Антон тихо посапував біля її плеча. Антонова внучка Світланка, яку приводили до нього на вихідні, пішла спати до своєї кімнатки зразу після закінчення фільму по телевізору. І не могла вона серед ночі сама залізти на горище, бо завжди боялася темряви... Маленька ще – п’ять рочків. Золота дитина.

Надя прислухалася, тамуючи тривогу. Було тихо, тільки крізь відчинене вікно чула шум листя на старій груші в саду. Раптом на горищі знову щось гепнуло – ніби хтось випустив з рук товстенну книгу. І зразу почулися чиїсь кроки. Серце панічно забухкало в грудях. Першим бажанням було збудити Антона. Але він так солодко спав…

“Сусідська кішка – майнула в голові заспокійлива думка. - Ловить миші”. Але тут же зринали сумніви – щось занадто має та кішка бути важкою. Як людина.

Знову почула, як прямо в неї над головою хтось ходить. Кроки були на цей раз повільні, розважливі. “Коти так не ходять” – ще раз подумала вона, відчуваючи, як стигнуть ступні та долоні. Потім почула, що “той хтось” важко дихає, аж сопе. Волосся в жінки почало підніматись. А наверху вже почулося шмигання носом і здалося, що хтось там почав плакати. Так жалісно, так по-жіночому.

“Невже все–таки Світланка?” – майнула стривожена думка. Вона тихенько встала з ліжка, одягла на ноги тапки і, стримуючи калатання серця, переборюючи страх, обережно рушила до дверей, витягнувши перед себе руки, щоб в темноті не наштовхнутися лицем на стіну або шафу… Натрапила руками на двері, тихенько відчинила – щоб не розбудити Антона – і вийшла в коридор. Вимикач світла знаходився аж біля вхідних дверей, і вона обережно, притримуючись правою рукою стіни, пробиралася в темряві до нього. Намацала вимикач. Передпокій залився яскравим світлом, Надя зразу відчула себе ліпше. Наблизилась до Світланчиної кімнати. Прислухалась, стоячи біля дверей. Нічого особливого чути не було…
  1   2   3   4   5   6   7   8




Похожие:

Михайло Рошко Ревнощі з того світу Повість iconМихайло, слуга Хрисанѳовъ. Другой слуга, безгласный. Меремида
Михайло. (Входитъ, протирая со сна глаза, и говоритъ). Лишь только я проснулся, а
Михайло Рошко Ревнощі з того світу Повість iconСлова: Михайло Ткач

Михайло Рошко Ревнощі з того світу Повість iconПогоджено: Затверджено
Кваліфікаційні особисто-командні змагання I po-3 для собак службових порід на чемпіонат світу fci
Михайло Рошко Ревнощі з того світу Повість iconМолодых В. О. Красный цвет для битв и крови
Хsррр, тот самый, который для того чтобы стать королем, убил Выбба, того, что убил Тевва, того, что убил Мумбу, того, что убил Габбарруга,...
Михайло Рошко Ревнощі з того світу Повість iconНа пустой желудок и учеба не идет Мы живем не для того, чтобы есть, а едим для того, чтобы жить. Сократ
Мы живем не для того, чтобы есть, а едим для того, чтобы жить. Сократ «Здоровые дети наше будущее» О. А. Бастаева
Михайло Рошко Ревнощі з того світу Повість iconПо великій воді (Документальна повість) Частина Пригоди на Лімниці
З перервами він продовжувався до пізнього ранку. Незважаючи на дощі, що перепадали увесь день, ми зібрали другий катамаран І взялися...
Михайло Рошко Ревнощі з того світу Повість iconМихайло Ломоносов народився в листопаді 1711 р у селі Денисовка поблизу міста Холмогори. Батько його, Василь Дорофійович, був помором. Він володів кількома суднами І ходив на них за рибою у Біле море І Льодовитий океан

Михайло Рошко Ревнощі з того світу Повість iconВ. В. Трансформація моралі у процесі глобалізації сучасного світу
Автором піддається критиці ідея комунікативного дискурсу за те, що вона ігнорує ірраціональну складову моралі. Дослідження міжкультурної...
Михайло Рошко Ревнощі з того світу Повість iconПо великій воді (Документальна повість) Частина На безлюдному острові
Він ніяк не міг дістатися до нас. На своєму авто Роман разом з татом об’їхав усю округу зі Львова вони поїхали на Калуш, потім на...
Михайло Рошко Ревнощі з того світу Повість iconВасиль Якович Струве (15. IV. 1793-23. ХI. 1864)
У 1833 р. Струве ввійшов до складу комісії з організації І будівництва Пулковської обсерваторії, а у 1839 р був призначений її директором...
Разместите кнопку на своём сайте:
Документы


База данных защищена авторским правом ©podelise.ru 2000-2014
При копировании материала обязательно указание активной ссылки открытой для индексации.
обратиться к администрации
Документы

Разработка сайта — Веб студия Адаманов