Кривавий місяць над Минчелом icon

Кривавий місяць над Минчелом



НазваниеКривавий місяць над Минчелом
Дата конвертации03.09.2012
Размер180.36 Kb.
ТипДокументы


Кривавий місяць над Минчелом...


Вiн пожадливо вдивлявся в жовте небесне око, що, немов тарiлка космiчних пришельцiв, важко i нерухомо зависло над щербатим вершком Минчела. Контури гори, наїжачившись гостроверхими смереками, чорнiли на фонi нiчного зеленкуватого неба. Жовте око, не клiпаючи, з цiкавiстю спостерiгало за Землею. Недремний нiчний сторож i суддя... Вiчний свiдок людських грiхiв... Чи то не око, а обличчя, що сховалося за мiдною незворушною, байдужою до всього людського маскою? I було в тiй незворушностi щось загадкове, таємниче, загрозливе... Олекса раптом вiдчув, як його чомусь нестримно, нiби розсипанi в травi гвiздочки на великий магнiт, який вони з братом малими тягали на нитцi по городу, де мало пастися телятко, потягло в небо, до мiсяця. Потягло всiм єством, всiєю суттю - а тiло було приковане до землi. I тодi Олекса несподiвано для самого себе завив. Зболено, надриваючись вiд жалю, вiд нестерпної туги...

У жовтому, в'язкому, наче риб'ячий жир, мiсячному сяйвi, що залило круглу, мов чаша, долину, все довкола нiби застигло, плин часу обiрвався, навiть кров у жилах застигла й заповiльнила свiй бiг. I в цей час жовте око почало запливати кров'ю...

Олекса рвучко сiв на лiжку. Нiчого не бачив у темрявi, тiльки важко дихав на повнi груди.

- Господи, - видихнув пошепки. - Господи!

Вже вкотре його будила серед ночi одна й та жахлива незрозумiла картина. Вiн вiдкинув ковдру тремтячою рукою, опустив ноги на пiдлогу. Босонiж по гладких холодних дошках вийшов у другу кiмнату. Навпомацки знайшов горня, зачер з вiдра води. Вiдчуваючи, що тремтить, повернувся до лiжка. Обережно, щоби не пробудити жiнку, лiг поряд, радiючи теплу її тiла. Лежав горiлиць, з розплющеними очима, боячись заспати. Якоїсь митi вже, було, намiрився розштовхати дружину, щоб розказати їй усе, але стримався, згадавши неприємну снiчну розмову. Чому Оксана так завзято доказувала, що вони повиннi йти завтра на свальбу?..

Точніше, неприємне почалося ще вчорашнього дня. Коли почув, що в село - якраз заради весiлля - приїде Василь Когутич. Той Василь Когутич, колишнiй його однокласник i лiпший цiмбор, - кожна згадка про котрого вже давно труїла душу. I нiяк не мiг позбутися тих гiрких згадок. Коли отрути назбирувалося стiльки, що вже несила було терпiти, Олекса напивався майже до нестями. Вертаючи додому запiвночi, човгаючи неслухняними ногами розбитим асфальтом, в обнiмку з "друзяками", що провадили його попiдплечi, фiтькав у два персти, будячи всю околицю, грозив кулаком у небо, що дало йому таку гiрку долю, й зло вигойкував: "Уб'ю 'ї, курву остатну!", "Зарубаю

суку сокиров!"...

Оксана, вiдчинивши вицифрованi дверi нової двоповерхової хати, зразу вiдступалася в куток, зiщулившись, притискуючи руки до грудей, мовчала приречено, i тiльки очi - зеленi, великi, лагiднi, з довгими загнутими вiями - дивилися з жалiбним докором на п'яного чоловiка.
А Олекса не поспiшав - гамував у собi злiсть, стримувався, щоб не виплюхнути її завчасно. Сiдав на кухнi, зронивши важкi жилавi руки на стiл i втупившись посоловiлими очима в бiлу скатертину. Довго мовчав, вiдтягуючи початок розмови, насолоджуючись знервованою непевнiстю жiнки. Потiм глухо кидав: "Налий 'ми децу! I сiдай туй, коло мене!"

Спочатку тихо, зовнi навiть лагiдно, намагався вмовити Оксану: "Но, признавайся. Ти 'го дотипирь любиш. Я знаю. Кажи правду, не бiйся. Думаш про нього?"

Питань в запасi мав багато, вони були рiзнi за формою, але всi вели до одного й того ж фiналу, всi таїли в собi одну й ту ж суть. Жiнка намагалася кожен раз лагiдно вiдвести бурю, сподiваючись, що колись та мають її муки скiнчитися.

  • Господи, - зiтхала знесилено, та хiба би'м ти терпiла сякоє, як би'м тя не любила?..

Але нiякi розумнi доводи, нiякi запевнення не могли допомогти, бо пам'ять, роз'ятрена п'яною уявою, вже вела свою роботу. Вiн бачив, як Оксана обнiмає Василеву шию, пестячи довгими тонкими пальцями його русе хвилясте волосся, закинувши назад голову в затяжному палкому поцiлунку... За цiєю постає iнша картина: вона в сутiнках бiжить за Василем, що швидко крокує до автобусної зупинки, й благально хапає його за руку, а той, повернувши до неї красиве холодне обличчя, говорить згорда, обпiкаючи зневагою... А вона просить і просить, намагаючись сховати плач...

Згадалося й бiльш пiзнє. Боязко, ховаючи очi, Оксана наблизилась до гурту хлопцiв, нiяковiючи, вiдкликала Олексу на кiлька слiв. Вiн навiть встиг зрадiти, що нарештi помiтила, як сохне за нею, носячи в собi палке кохання, i бiль за її приниження, i ревнощi до свого найкращого друга... А вона, виявилось, наважилась пiдiйти, щоб через нього передати непутящому Василевi, що чекає, все про-щає, що жити без Василя не може...

Що вiн мiг сказати їй на втiху? Нiчого. Хотiлося вхопити за тендiтне плече i так потрясти, аби вся дурiсть з голови вилетiла, хотiлося вигойк-нути: дурнешо остатна, та Василь ся лиш побавив iз тобов, доки 'му не надоїло, та й вивер гет, як i кажду, з котров ся вигуляв - такий вiн уже ся вродив - i що тепер в Ужгородi точно так студенткам голови крутит...

Айбо Василь був його цiмбором. Тому не мiг вiн уповiсти Оксанi правду. Нi про Василя, нi про себе... Та й все одно вже пiзно було тогди щось казати. Бо все, що мало статися страшного, вже сталося...

Потiм, коли вiн два роки човгав солдатськими чобiтьми, душив у собi бажання написати їй листа i про все розповiсти. Не стримався тiльки перед самою "демобою", вже запакувавши чемодан для "золотого ешелону". Взяв та й написав Оксанi, що вiн її полюбив ще ранiше за Василя, тiльки боявся до неї пiдходити... Послав листа перед себе...

Їхав додому, тішачись надією, що вона кинеться йому на шию...

I як боляче вразило, що при зустрiчi Оксана тiльки холодно привiталася i намiрилася швидко його проминути. Вiн пiшов поряд, але вiдчував її вiдчуженiсть, бажання чимскорiше вiд нього вiдчепитися... I два роки втратив на те, щоб умовити її стати його дружиною... Вона категорично вiдмовлялася. Довго. Навiть уже перед днем вiнчання мало не виїхала з села назавжди... А все село смiялося над ним...

Олекса зi злостi жбурляв погар на пiдлогу. Потому все зі стола розлiталося в рiзнi боки, розбивалося об стiни: тарiля, горнята, хлiбниця... А вiн, уже нависнувши над Оксаною, тряс бiдолашною, ревучи, як бик: "Но,признавайся, гадино, що того курваша дотипирь любиш! Признавайся!" - i з розмаху лупив долонею по обличчю переляканої жiнки, по руках, коли та закривала лице. Поки не отямлювався, i тодi, злякавшись самого себе, хапався за голову i вибiгав з хижi. Перебiгав городами на зарiнок, студив обличчя водою з рiки. Потому, трохи заспокоївшись, ходив берегом, слухаючи, як шумить рiка, хлюпаючи в пiдмитий, нависаючий берег. На чорних габах вiдблискував жовток мiсяця... Хотiлося бiгти назад, гладити Оксану по коротко постриженiй - по-мiському - головi, пригорнути до себе i заспокоїти... Але було

соромно показуватись їй на очi, тому блудив зарiнками до самого рана, голодним iшов на пилораму. А в вихiдний запирався в майстернi i навiжено стругав замовленi вiкна...

Якоїсь ночi, коли Олекса, знавiснiлий i на себе, i на свою долю, нахилившись над Оксаною, гойкав: "Не вiдпирайся, курво! Правду кажи!" - змучена стражданням жiнка не витримала i замiсть того, щоб закривати лице руками, подивилася мучителевi прямо у вiчi люто, з викликом, гордо задерши голову, й випалила: "Айно, люблю 'го. Люблю! Се 'сь вiд 'ня хотiв чути?" Вона з готовнiстю чекала нового удару, без боязнi, нiби навiть хотiла, щоб їй завдали болю. Але удару не було. Олекса раптом вкляк на мiсцi. Занесена рука звисла мотузкою, i весь вiн обвис, опустив плечi i голову... Зблiд... Стояв над нею, нiчого не бачачи. Оксана важко вiддихувалась, приходячи до тямки. Почала пiдводитись. Але вiн рвучко кинувся з кiмнати. Навiть вхiднi дверi забув причинити за собою.

Вже потiм вона розповiдала, як вискочила за ним, налякана тим, що випалила в гнiвi, як бiгала зарiнками, гойкала над водов, кликала, але у вiдповiдь тiльки рiка шумiла, перевертаючи габи...

А Олекса побiг тодi зовсiм у другий бiк: через дорогу д'горi, у лiс. Добре пам'ятає, як дерся дебрьов i в скронях бехкала молотом думка: "Всьо, типирь кониць... Не вернуся нигда..." I ще згадувалося гостре, як iгла, - повiситися... I - як глядав тiнь, де май густа хаща, аби мiсяць його повiше-ного не видiв. А що було потiм? Де вiн вандрував? Що чинив? Згадувалися якiсь уривки образiв... Круглий мiсяць... Земля, яка шалено мчить пiд ногами. Як колись, коли вiн малим дивився у шпару пiд ногами у долiвцi автобуса. А ще - запахи... Гострi, сильнi, гiркуватi... Вiн нiколи раніше таких не спiзнавав...

Вiн вернувся понад ранок, змучений, схудлий, нiби мiсяць не їв, щоки запали, черево пiдсохло. (I - зовсiм голий! Весь тремтiв вiд студенi. I проблиск пам'ятi не з'являвся, як вiн не намагався згадати, де мiг лишити своє цур'я... Добре, що ще не розвиднiло i нiхто не побачив, як вiн вертався додому). Коли заглянув у дзеркало, - жахнувся: очi мав червонi як грань... Якiсь чужi очi... I гостро нили п'яти й долонi... Саме з тiєї ночi й почала йому снитися жахлива картина... Вiн боявся згадувати ту страшну нiч. Пояснював собi, що наснилися йому, п'яному, якiсь страхiття. Рiк пiсля того спиртне в рот не брав... Але не все мiг списати на горiвку: слова Оксани засiли в його пам'ятi, як риб'яча кiстка в горлянцi. Могла вона, звичайно, вигойкати зi злостi й не те, що вiдчувала насправдi. Але правда схована в душi його жiнки, i йому нiколи не потрапити туди, як i взагалi нiхто не може знати, що твориться в душi iншої, навiть найближчої в свiтi людини. Не дав Бог знати такоє... Як вiн мрiяв iнодi - як дитина - що якось поведе Оксану до того приладу в мiлiцiї - вiн читав про детектори брехнi в детективах - i спитає: "Так кого ти насправдi любиш?" Кiлька разiв вiн намагався її напоїти доп'яна i визвiдати правду, але Оксана нiколи не пила багато...

Може, вiн не дошукувався би тої iстини, якби так безтямно не кохав Оксану. Любив її лагiднi зеленi очi i повнуватi дитячi губи, що беззахисно трем-тять, коли починає схлипувати вiд образи, її ласкавi руки з довгими тонкими пальцями - i звiдки вона взялася у них в селi з такими панськими пальцями? Але саме через те, що та сильно її любив, нестерпними були ревнощi до минулого. Не мiг вiн бути щасливим, знаючи, що так i помре нелюбим.

Одного разу йому приснився сон: Оксана лежала на столi, нiби на операцiї, а вiн стояв поряд з марлею на ротi, з клепачем i долотом в руках. Притиснув долото їй до лоба i з розмаху гепнув клепачем. Голова розкололася надвоє, як волоський горiх. Всерединi був якийсь квадратний чорний лящик. Замкнений. Олекса i його почав розбивати долотом, вiдчуваючи, як вiд нетерплячки починають тремтiти руки. В лящику знайшов чорну кулю. Важку i студену, нiби з металу. Олекса поклав її на стiл i гепнув зверху клепачем. Куля розлетiлася на безлiч маленьких, бiлих і прозорих. Вони, як живi, почали швидко розбiгатися, Олекса ледве встиг обхопитити їх руками. Вдивлявся в них довго, поки не помiтив, що одна кулька пульсує, набухаючи червоним. Йому стало страшно. Хотiлося все кинути i тiкати. Але на вухо нiби хтось прошепотiв: в цiй i є iстина! Вiн обережно взяв ту кульку пальцями, прицiлився клепачем. Здивовано застиг на мить, бо вона раптом зовсiм почервонiла, нiби налилася кров'ю, надулася від злостi, що її хтось торкається. Олекса злякався i вже хотiв гепнути молотком, але не встиг, бо кулька ви-бухнула в його руцi, i з неї вискочила червона голова гадюки - Олекса ледве встиг її запримiтити - i вдарила його в груди, прямо пiд лiвим соском. Раптом вiдчув запаморочення. Кинув швидкий погляд на Оксану: вона лежала з розколотою головою, i в головi зяяла чорна порожнеча. Боячись, що зомліє - а вона так i залишиться мертвою - почав гарячково згрiбати розсипанi по долiвцi кульки, але вони розтiкалися пiд пальцями як живi... Вiн згрiбав - а вони розбiгалися...

Сидiв на лiжку, обливаючись холодним потом, вдивляючись у темряву, i вiдчував, як холодить йому пiд лiвим соском...

Чому йому випало знати, що його жiнка була щасливою з iншим? З його найкращим другом? Що той друг у всьому був за нього кращий...

Когось доля обдiлює коханням, але той може знайти якусь розраду в дружбi.

Комусь доля вiдказує в дружбi, але дарує кохання.

Його дружба i кохання сплелися мiж собою i згорiли разом...

Олекса крекнув, обережно злiз з лiжка. Навпомацки знайшов на спинцi стiльця ногавицi, сорочку. Одягнувся, взув капцi i вийшов iз спальнi. Взяв на кухнi шваблики i цигарки, вийшов з хати i сiв на порозi. Притулився спиною до дверей, запалив. Нiч була тепла, мiсячна. Великий круглий жовток набух на небi, як на сковорiдцi, прямо над вершком Минчела. Було видкося майже як удень: бачив до-рiжку з цементних плит перед хижов, густу траву з обох бокiв, хвiртку i весь плiт з бiлих свiжовиструганих гостроверхих штахеток, дорогу i крутий схил за нею.

Олекса згадав, як завжди з одного й того ж кутка спостерiгав на недiльних дискотеках за Оксаною. З короткою - пiд хлопчика - стрижкою солом'яного хвилястого волосся, з великими зеленуватими очима, довгонога - ноги, як в стрибунця, - вона завжди була в центрi дiвчачої зграйки, що весело щебетала, пирскала час вiд часу, обсмiюючи всiх навколо. I всiм, хто не пiдходив запрошувати до танцю, вiдмовляли. Танцювали самi, уже й не пiдходив до них з хлопцiв нiхто. Снилася Оксана йому ночами, навiть на уроках раптом "вiдключався", не чув, що розповiдає вчитель, а поринав у солодкi мрiї. От тiльки пiдiйти до Оксани не наважувався. Тодi i придумав той фатальний план. Всю надiю мав на Василя, з котрим були як нерозлийвода. Той красунчик взагалi не знав, що хтось у чомусь йому може вiдмовити. От якби Василь з нею потанцював, трохи приручив, то за ним би й Олекса наважився пiдступитися... А потiм би провiв додому... План йому дуже сподобався. Не мiг нарадуватися, як файно все придумав. Залишилося тiльки вмовити Василя прийти на дискотеку. Бо його цiмбор давно забув про такi розваги. Ночував у Василини Пойди, молодої звабної молодицi, поки її чоловiк валив лiс на заробiтках у Карелiї.

Василевi Олекса сказав, що побився об заклад з Iваном Стругом: мовляв, Оксана не вiдмовить. Розпалив друга, розповiдаючи, яка неприступна Оксана, як всi бояться до неї пiдходити...

До клубу Василь увiйшов з виробленою зверхністю. Помiж танцюючими парами зумисне - нiби вперше побачив - розглядав безсоромно, з голови до нiг, одну за одною дiвчат. Вони нiяковiли, червонiли, але видно було, що всi задоволенi: сам Василь звернув на них увагу. Потiм вiн став у кутку, схрестив руки на грудях i так стояв довго, невiдривно дивлячись на Оксану, що танцювала в дiвочому гуртi. Олекса побачив, що вона помiтила той пильний погляд. Нарештi, коли черговий танець закiнчився i зал посерединi спорожнiв, Василь махнув рукою диск-жокею. І зразу - поки всі ще тіснилися попід стінами - через весь зал попрямував до Оксани. Всі дивилися, як він підійшов, усміхаючись, як протягнув їй руку і щось сказав. І Оксана слухняно, усміхнувшись щасливо у відповідь, дала йому повести її за собою на саму сере-дину зали.

Довго танцювали вони одні в центрі зали, а всі заворожено спостерігали за красивою парою.

Олексу вже тоді - хоч все ще йшло саме за його планом - підозріло кольнуло в серці. А коли танець закінчився, Василь з Оксаною продовжували стояти поряд, поки знову не залунала музика. І так весь вечір...

Олекса пішов додому, не дочекавшись кінця дискотеки. Потім він бачив Оксану тільки разом з Василем. Ходили вони обнявшись, кидаючи вик-лик селу... З того вечора забув Василь про свою щедру на любощі молодицю... Саме тоді, у перші в житті безсонні ночі, почав замислюватись Олекса, чому всі дівчата так прикипають серцем до Василя, а на нього майже не звертають уваги. Чому приходять Василю додому листи з освідченнями в коханні? Тільки вибирай, котра тобі до вподоби. Чому Олекса не отримав жодного листа? Чим він гірший? Високий, сильний, не дурний... Та Бог з ними - з усіма дівчатами, а Оксана... Йому потрібна була тільки вона. Всі інші хай люблять Василя. Олекса би не ображався. Але і Оксана… з Василем... Де справедливість?

Тоді ж згадалося, як завжди дивувалися всі з їх з Василем дружби. Вважали, що нічого спільного між ними не може бути: "Василь тебе держит при собі, оби мати за плечима великі кулаки". Не звертав ніколи уваги на ті нашіптування Олекса, бо знав, що то від заздрості. Та й дружба їх, здавалося, була вже перевірена на всі боки...

А захисник Василеві був не потрібен. Не боявся він нікого. Ліз на рожен, як медвідь на мед. Здавалося, знаходив насолоду в бійці. Наступав мовчки на супротивника, тільки в очах з'являвся той злий блиск, який іноді лякав навіть Олексу. Видно було, що він готовий на все. Саме ця готовність іти до самого краю, до кінця, й змушувала супротивників - навіть набагато сильніших за Василя - відступати. Таким злим був Василь і з дівчатами. (Злість ця, майже, зосталася ще з ди-тинства, коли часто чув з усіх боків: "копил". Тепер так Василя називають лише позаочі).

Але чому такого злого, безпощадного до них, любили Василя дівчата? Любили ж до втрати розуму... І відаючи це, тепер важко було повірити Олексі, що його могла покохати жінка, яка колись кохала Василя... Чи ще кохає?..

А якщо й кохає, то хіба зможе не виказати своє почуття й зараз?..

Олекса відчув, як від хвилювання почали терпнути долоні. А він мало не відмовився йти на весілля. Ще й сварився з Оксаною... А це ж його шанс. Може, єдиний шанс дізнатися нарешті правду...


***

Куражно грали гудаки. Запально крутилися в коломийці танцюристи. Тільки ноги дубоніли по підлозі. Василь відчув, що вже добре загрів голову. Знав, що майже дійшов до своєї мірки. Як вип'є більше, то буде його завтра боліти шлунок. Тому намагався відмовитися від чергового погарчика. Але всі чоловіки насідали. Бо справді було за що - роки не виділися. Коло нього сиділи колишні однокласники. З ким разом ріс. Побачивши, що по-чесному з ними не договоришся, вирішив схитрувати. Зробив вигляд, що перехиляє погар, а сам тільки пригубив і поставив на стіл. Але фокус помітили.

- Пестя ти лаба, Василю, ану не дури нас. Пий до дна.

- Перевертай. Не грій.

Усі вичікуюче вп'ялися в нього очима. Він відчув, що починає сердитися. Мовчки опустив очі на повний келишок, який тримав у руці. Потім ще раз обвів усіх примруженими очима, побачив Олексу і, злегка посміхнувшись, нечекано для самого себе випалив, зупинивши погляд на колишньому другові:

- А хто 'ми дасть жону до танцю? Тогди п'ю.

- Я 'ти віддам і навсе. Лиш сам 'ї через час вернеш, - вишкірився маленький щуплавий Іванко Левканчин. Всі знали, що його Олена - висока, годна жона, лупит 'го кожен раз, коли прийде домі п'яний.

- Бери мою, чорт 'ї, видав, не взьме, - гойкнув задиристо Петро Мандзюк.

- І мою...

- І мою...

Василь нікого не слухав, а невідривно втупився прямо в очі Олексі. Той один з усіх сидів мовчки, похмуро спостерігаючи за Василем через вкритий тарілками стіл. Василь, не відриваючи від Олекси очей, взяв зі столу колач і запхав до рота. В Олекси на лиці проступив рум'янець. За столом запала недобра мовчанка, лиш бубен бухкав, пробиваючи спів скрипок, і чути було, як дубкають ногами танцюристи.

Василь випростався, встав із-за стола. Перехилив стопарик. Вчув, як загріло його в грудях. Похитуючись, попрямував до гурту жінок, де сиділа Оксана. Нахилився над нею, вдихаючи запах світлого волосся, прошепотів над самим її вухом:

- Чи мож тебе запросити?

Вона відсахнулася від нього з несподіванки, повернула голову - і зблідла, перелякано втупившись в його усміхнене обличчя.

- Олекса мені дозволив...

Вона відкрила рота, не знаючи, що робити, але, відчувши на собі зацікавлені погляди - всі жінки раптом, ніби змовившись, замовкли і поїдали її очима, - встала. На щоках в неї проступали рум'янці. Василь взяв Оксану за руку і повів за собою до танцюючих. Невже вона ще його?.. Він не додумав. Взяв її за талію, відчув на плечах її долоні... І ніби молодість навернулася. Закрутився з нею, аж гай зашумів... Та раптом краєм ока спіймав на собі пильний погляд Олекси... І зразу весь кураж минув... Він згадав, як дорогою до Ужгорода, удень, твердо вирішив накінець - ліпше пізно, чим нигда - помиритися з Олексою. Не міг більше не навідуватися в село, не піти в гори, в хащу... Та й не хотів чути на собі якусь вину. Бо то так по-дурному в них вийшло. Такі були цімбори... І нихто не був винен. Так ся стало... І знав, що всі мучаться дотепер.

Він - почуваючи себе без вини винним, одиноким, не маючи навіть змоги досхочу приїздити в рідне село. Олекса - знав, бо розказували йому - до цього часу ревнує, запиває з горя і б'є жінку... Нащо він ще й тепер запросив Оксану? Дав привід для нових пліток. Для ревнощів Олексі...

Він відчув, що мовчанка затягнулася. Хотів сказати Оксані щось втішне, але не знав що.

- Я так давно тебе не відів... Як ви живете з Олексою?

Сказав і тільки потім вловив, що його питання можна розтлумачити як насмішку.

Оксана раптом різко підняла догори густі загнуті вії - і його обпік пронизливий погляд зелених, таких знайомих очей.

- Жиємо... Нормально... Як усі, - мовила тихо, з паузами, і знов опустила очі.

Василь не знав, що казати далі. Відчув, що роки все ж таки роз'єднали їх, розвели, зробили чужими. Кожен має своє життя, свої звички, у кожного своя торба за плечима.

Чому так довго гудаки не перестають грати?

Нарешті танок закінчився. Василь з полегшенням провів Оксану до її подружок. Сам вернув до чоловічого гурту - і весь напружився всередині: Олекси за столом не було.

- Но, Василю, дав ти духа Олексі. Тот так небога заревнував, що побілів на очах і вибіг надвір, - сміявся Вайдич, світячи жовтими гнилими зубами.

Другі теж засміялися...

Василь покрутив головою, вишукуючи в залі Олексу, але того ніде не було видно. Побачив Оксану, що теж тривожно роззирала довкола, відшукуючи очима чоловіка. Потім попрямувала до виходу.

"Що я наробив!" - картав себе Василь. Уявив, як сердитий Олекса чекає вдома Оксану, як накидається на неї з кулаками тільки-но вона переступає поріг... Вирішив наздогнати її, піти до Олекси й по совісті поговорити. Вже давно пора було покласти край цій дурній історії. Давно пора помиритися.

Він вийшов із зали. Стоячи на східцях, побачив Оксану. Вона чимчикувала узбіччям дороги, швидко, знервовано. І синхронно з нею розмахувала руками тінь, що зліва від жінки пливла залитою місячним сяйвом дорогою. Василь рушив за нею. Не звертав уваги на скрегіт ріні під ногами. Оксана раптом зупинилася, повернулася назад.

- Почекай, - вигукнув він. - Я хочу з Олексою ся помирити.

- Ліпше не треба, - похитала вона головою і рушила далі.

Василь прискорив крок. Нарешті наздогнав жінку. Ішов поряд мовчки, віддихуючись. І вона не казала нічого. Він не витримав мовчанки.

- Що, Олекса ся обідив?

- Не знаю, - холодно відрізала Оксана.

Справа, за придорожними вільхами, що нависли над шанцом, промайнула тінь великого пса. Василь помітив її тільки краєм ока, але чомусь відразу зробилося моторошно. Не знати чому.

***

Знову виплив на виднокіл місяць.

Знову жовте пронизливе око бачило з висоти все, що тільки можна було бачити. Його нестримно тягнуло туди, до того ока. Щоб якось втихомирити в собі нестерпне бажання, він зірвався і щосили побіг, не розбираючи дороги.Швидко, аж вітер засвистів у вухах, а земля тікала з-під ніг. Біг, щоб про все забути, біг, ніби тікав сам від себе...

Зупинився на Перенизі, не розуміючи, що з ним, де він. Сів на задні лапи і знову задивився на жовтий кругляк. Ніздрі тремтіли, в ніс били сильні гострі струмені повітря. Крізь гіркуватий, як дим, аромат хвої пробивалися слабкі смачні запахи знизу, з села. Раптом, ніби отямившись, піднявся і побіг долі берегом. Збіг схилом швидко: за хвилю вже сидів, сховавшись, за кущами ліщини, і спостерігав за дверима їдальні. Вуха заглушувала музика. В ніс били надзвичайно сильні і гострі випари людських страв. Відчував, як щораз сильніше починає тремтіти. Потім чомусь затерпли ноги. Він ліг на живіт і поклав голову на передні лапи. Висолопив язик. Язиком струмочком збігала слина. Дихав часто... Але вже стало йому тепло.

Першою вийшла жінка... Попрямувала асфальтом, нервово розмахуючи руками. За нею вийшов чоловік. Пішов слідом за нею. Наздогнав. Далі пішли разом. Щось казали одне одному.

Він піддхопився і, пригинаючи голову до землі, крався за кущами. Ступав м'яко, беззвучно. Одної миті, коли обганяв їх, здалося, що чоловік його помітив, і він тихо заліг у траву за корчем. Трохи перечекав і побіг далі. Біг тепер швидко, ніби знав, де має їх підсокотити.

Коли, скрадаючись, наближався до подвір'я, зняли µвалт сусідські пси. Гавкали не перестаючи, щоб подавити в собі страх. Але з хижі ніхто не виходив. Вікна були темні. Він легко перескочив через пліт із свіжовиструганих штахеток, що біліли у місячному світлі. Підбіг до високого будинку і сховався в затінку під східцями.

Ті двоє відчинили хвіртку. Першою ввійшла жінка. Чоловік - за нею.

- Щось світла ниє, - стривожено сказала жінка. - Майже ниє Олекси дома. Боже, вби з собов дащо не наробив, - вона прискорила кроки.

- Видав, він не такий дурний, - спробував заспокоїти її чоловік.

Притискаючись до землі і відчуваючи, як скомоче живіт пружна трава, він насторожено вичікував. Ось жінка наблизилась, встала над ним, ступи-ла на нижню

сходинку. На другу. Чоловік уже теж був поряд. І тоді він кинувся на чоловіка, цілячи в шию. Вдарив всім тілом того в груди, звалив з ніг. Ніч, заповнену тільки гавкотом собак та далекою музикою, прорізав високий жіночий зойк. Чоловік, падаючи, встиг закрити шию рукою і тепер давив на нижню щелепу собаки - чи вовка - намагаючись відштовхнути зубату пащеку. Але звірюка тиснула всією вагою, і рука з кожною миттю слабла. Зуби сантиметр за сантиметром наближувались до горлянки.

Чоловік намагався відсунутися, відштовхувався ногами, ковзаючи підошвами топанок по росяній траві, метляв головою вліво-вправо... Але гострі зуби вже стискали його шию...

Кров була тепла, аж диміла. Він глибше вгризався в шию, стискаючи щелепи, чекаючи, поки чоловік корчився в конвульсіях. І, не розкриваючи пащеки, уже всмоктував теплу густу рідину...

Оксана зі страху верещала, закривши рота долонями, не годна прийти до тямки, не ворушачись, а за два кроки від неї величезний псище загризав Василя. Раптом вона замовкла, ніби опам'яталася, тільки ноги і руки тремтіли від страху. Почала тихенько, щоб не привернути уваги собаки, підніматися східцями. Вперлася сідницею у вхідні двері. Зразу осміліла, відвернулася від поєдинку - і сильно натисла на дверну ручку. Та двері не піддавалися. Вона потрясла ними з усієї сили. Стала бити кулаком у шип: "Олексо! Відкривай скоро!" В ту ж мить згадала, що в хаті всі вікна були темні. Нема дома Олекси... Що робити? Загризе псище Василя... Вона, міцно стиснувши губи, щоб не закричати, почала обережно спускатися донизу. Ледве стримала зойк, коли майже наблизилася до пса і його жертви. Обійшла сходи, тихо відчинила двері підвалу. Чула, що серце от-от вискочить із грудей. В темноті намацала сокиру-тупицю. Міцно стиснула топорище. Похапцем вилетіла із підвалу. Кинулася до простертого на землі Василя. Псище - ні, тепер вона здогадалася, що то вовк - ще стискав зубами горло чоловіка. Оксана високо підняла тупицю. Але вовк в останню мить відскочив, і сокира вдарила його в бік. Чути було, як хруснули ребра. Вовк заскавулів, розвернувся до жінки, пригнув голову до землі і, вискалившись, тихо загарчав. Оксана ще раз підняла сокиру. Але опустити не встигла - звір скочив їй на груди. Вона впала на спину і від нової хвилі страху не могла навіть ворухнути рукою, щоб захистити шию... Страшна пащека роззявилася перед її очима. Жінка з переляку зажмурила очі, гублячи свідомість… Але вовк … не кусав. Він на мить завмер. Давив їй груди своєю вагою, вона чула тихе ричання біля свого обличчя, боячись розплющити очі. Потім звір зіскочив з її грудей. Оксана якийсь час лежала, боячись поворухнутися. Чула, як він хекає. Подивилася… Звір сидів поряд і дивився їй у вічі… Їй на мить здалося, що вловила сум у його погляді. Відігнала божевільну думку. Прикинула, де сокира. Обережно, щоб не привернути уваги вовка, почала пересувати праву руку до топорища: воно було поряд. Вовк не рухався. Вона трохи осміліла. Міцно стисла топорище. Припіднялася, чекаючи нападу. Звір тільки спокійно дивився їй у вічі. Оксана повільно вставала. Ніякої реакції з боку противника. Стала на ноги. Підняла сокиру. Звір, здавалося, закам’янів. Прицілилася в голову. Знала, що не встигне: вовк зараз скочить на неї… Але він чомусь не скакав… З силою опустила тупицю просто межи очі. Чула, як гепнуло лезо в кістку. Ще відчула, як ноги підкосилися і впала без сил на землю…

На залитому місячним сяйвом подвір'ї, біля сходів до нової двоповерхової хижі, в густій некошеній траві, лежали, розкинувши руки, лицем до нічного неба, два чоловіки. В одного на шиї запеклася кров. Одне око було відкритим. У другого – вищого - було розколото чоло, обличчя залито кров’ю. Поряд з тілами, ніби охороняючи їх, сиділа на землі жінка, сховавши обличчя в долонях, і беззвучно плакала. Жовтий місяць завис над самим вершком Минчела. Контури гори чорніли, наїжачившись гостроверхими смереками. І в цей час небесне око почало запливати кров'ю.


ЗМІСТ


Ревнощі з того світу (повість) …………………………………….


Оповідання:


Золотий танець……………………………………………………..

Чортів калим ……………………………………………………….

Кривавий місяць над Минчелом…………………………………..

Дикі гуси нал Шотландією





Похожие:

Кривавий місяць над Минчелом iconV. Право на смерть и власть над жизнью
Власть здесь была, в первую очередь, правом захвата – над вещами, временем, телами и, в конечном счете – над жизнью; ее кульминацией...
Кривавий місяць над Минчелом iconМ. Фуко Право на смерть и власть над жизнью (фрагменты)
Власть здесь была, в первую очередь, правом захвата – над вещами, временем, телами и, в конечном счете – над жизнью; ее кульминацией...
Кривавий місяць над Минчелом iconОперации над нечеткими числами
Целый раздел теории нечетких множеств – мягкие вычисления (нечеткая арифметика) вводит набор операций над нечеткими числами. Эти...
Кривавий місяць над Минчелом iconПроф. Е. Месснер луцкий прорыв всеславянское Издательство
Русским народом враги Божии, многие пали, и физически, и духовно, победе над Россией, над Домом Пресвятой Богородицы, над Святою...
Кривавий місяць над Минчелом icon«Экологический суд над человечеством». (Внеклассное мероприятие)
Цель: дать учащимся конкретное представление о величине экологической проблемы, нависшей над человечеством
Кривавий місяць над Минчелом iconКнига Бытия книга бытия
Земля же была невзрачна и неустроенна, и тьма над бездною; и Дух Божий носился над водою
Кривавий місяць над Минчелом iconЩуки и караси
Над принятием законов думают сотни и сотни, а над тем, как обойти закон, думают миллионы
Кривавий місяць над Минчелом iconМысли по поводу суда над э. В. Лимоновым
Не так давно в Саратове состоялся суд над Э. В. Лимоновым и ему был вынесен приговор 4 года вместо предполагавшихся 12. Этому событию...
Кривавий місяць над Минчелом iconДикие гуси над Шотландией
Ночь за ночью не дают мне покоя надрывные крики диких гусей. Они летят и летят, эти беззащитные стаи, будто сговорившись, прямо над...
Кривавий місяць над Минчелом iconРабота над развитием речи. Работа над развитием речи
Под Российским небосводом книгу любят и хранят. Пусть же крепнет с каждым годом Дружба книги и ребят!
Разместите кнопку на своём сайте:
Документы


База данных защищена авторским правом ©podelise.ru 2000-2014
При копировании материала обязательно указание активной ссылки открытой для индексации.
обратиться к администрации
Документы

Разработка сайта — Веб студия Адаманов