Пішла вона на хер! icon

Пішла вона на хер!



НазваниеПішла вона на хер!
Дата конвертации03.09.2012
Размер293.94 Kb.
ТипДокументы


Пішла вона на хер!


“Пішла вона на хер!” – спересердя випалив він вслух, чи йому здалося, а насправді тільки подумав, як це і зажди було у нього з нею, все життя, як тільки він її взнав: реальний світ навколо кудись зникав, провалювався, здавався сном, маячнею, просто декорацією, бекграундом до думок і згадок про неї, і ці думки були реальнішими, живішими, суттєвішими за все навколо. Ба навіть зовсім то були і не думки, а щось інше, щось нутряне, що жило не стільки в його голові, як десь глибше, щось, що жило в його паху, в крові, разом з кров’ю носилося судинами, пронизуючи весь організм, і все це - реальні спогади, солодкі мрії чи фантастичні галюніки – серце помпувало і ганяло по всьому тілу. От і зараз він, дорослий мужик, який сто разів клявся її забути, не знати, випалити зі своєї пам’яті – бо хто вона така – ну, звичайна собі мадярська лярва, кукла з великими очима і “повною пазухою цьицьок”, тепла, гаряча “барбі”, яку він сто років не може викинути з голови (що, краще від інших вміла давати? – чи була найстервознішою, садистськи давила його самолюбство, а він виявився, як і більшість мужиків, звичайнісіньським довбаним мазохістом, який тікав від тих жінок, котрі були готові заради нього на будь-яку жертву, і ліпився до тої, котра заставляла його страждати) - от і зараз він мало не впадає в транс лише від того, що отримав від неї чергову телеграму: серце бухкає - хіба не смішно? – руки тремтять, як у звичайнісінької істерички, і він сидить бовдуром у себе у пустій темній квартирі, сидить у кріслі і смалить цигарку за цигаркою, і дивиться, як у шибку періжить дощ, густий, нічний неприкаяний бродяга-дощ, вільний дощ, незалежний ні від чого і ні від кого, ні від яких думок про ту єдину жінку, жінку-напасть, жінку чужої крові і культури, іншого генофонду, жінку, яка псує тобі кров, перекособочує твоє життя, ятрить твою душу… І чого він завжди закохувався в “чужих” і ніколи в своїх? Кращі його згадки були про туристок, зайд, яких славний радянський туризм заносив до його маленького гірського містечка з десятьма тисячами населення з різних куточків великої тоді батьківщини-імперії. Серед його коханок були росіянки, білоруски, українки-східнячки, латишки, татарки, мордвинки, удмуртки. Першою жінкою, яка йому “дала”, була юна жінка з Воронєжа, розлучена двадцятидвохрічна напівхохлушка-напівмоскалька, а йому було всього шістьнадцять, і він читав їй ночами вірші Єсєніна. На щастя вона також любила поезію, і він запам’ятав зоряне атласне небо, щедро всіяне зірками – такого неба, як у них у Міжгір’ї, він більше ніде ніколи не бачив - і їм було добре вдвох.
Вона була прешою жінкою, з якої він стягнув штани – то були світлі кремові вельветки – і допався до голих жіночих ніг, він гладив, м’яв її гладенькі атласні стегна, сідниці, і глова в нього йшла обертом від щастя, а потім він добрався до того потаємного місця, того найсолодшого місця, яке у підлітків стає зазвичай найголовнішою метою, і воно було соковите і розкрите, воно рухалося назустріч його долоні, і він тоді вперше в житті віддався коханню, і жінка після всього була така страшенно ласкава і романтична. Романтика – ось що було у всіх тих зайд, у яких він закохувався, і чого не помічав у своїх компатріоток. Романтична була висока довгонога красуня-блондинка з під-Москви, донька генерала-прокурора; романтична була ленінградка, яка читала йому напам’ять вірші Цвєтаєвої; безмежно ніжною, вродливою і також романтичною була юна вчителька молодших класів з Уфи… Навіть найстервозніша з них, найстарша з поміж його тодішніх подруг - киянка - і та була романтична. Темпераментна хвойда, яка зналася з київськими кидалами і тоді ще першими кооператорами, безшабашна і безбашенна, яка пішла з ним у перший же вечір, після першого ж танцю на танцмайданчику, коли він просто вихопив її з гурту мужчин, які були її свитою, оточували її, бігали навколо своєї королеви, а вона спогорда дивилася на них, висока, красива і горда, і в танці він запропонував “вкрасти її в казку”. Вона довірливо пішла з ним, хоч побачила його вперше хвилин за десять до того, вірніше, пішла до себе в номер забрати речі – то була остання її ніч на турбазі, назавтра мав бути роз’їзд – кинула йому свою сумку з балкону (щоб не помітила “свита”), потім вийшла й сама і сіла в його “Москвич”, який він випросив на вечір у батька. Через кілька метрів він загальмував і підібрав свого двохметрового сусіда Івана, який того вечора залишився “без улова”, і киянка чомусь зжалася, затихла і не підтримувала розмову, і тільки потім, у нього в кімнаті, “відійшла”, щасливо торохтіла, що вже готувалася до груповухи, боялася, що вони вдвох її трахатимуть просто в машині, проклинала себе, що так легко пішла з незнайомцем і подумки настроювалася “розслабитися і отримати задоволення”, бо що ще можна робити в такому випадку? І як вона зраділа, коли сусід пішов собі додому, а вони удвох опинилися у великому будинку (тоді ще не будували ніде великих приватних будинків, як це сталося після розпаду Радянського Союзу, тоді такі будинки були тільки в Закарпатті і зачаровували радянських туристів, Закарпаття здавалося їм шматком казкової і недосяжної в ті часи Європи). Вона щебетала й надалі, у ліжку, і голосно кричала від оргазмів, які у неї ішли один за одним, рибним косяком, майже без перерви, він тоді ще й слова такого не знав – мультиоргазм – але з ділом справлявся добре, а потім вони трохи спочивали, і вона тровила похабні анекдоти, така гарна жінка, і так сміливо сипала “матом”, його це тоді трохи шокувало, він не зовсім звик до таких стлоличних штучок, вірніше, звик, говорили вони з друзяками і не таке, але то було у своєму чоловічому гурті, а от з вуст жінки, та ще й такої вродливої, він таке чути не звик. Вона була щаслива, розповідала свої історії про бандитів, і для нього це був світ пригод, небезпечного солодкого дорослого життя, він тоді мріяв підкорити не тільки Київ, але й Москву, тож з цікавістю слухав про кидал і шулерів, а ще його тішило її щебетання про нього. Вона, як тигриця, накидувалася на нього: такий красунчик, такий інтелігентний на вид, а до всього ще й з таким великим “божим подарунком”. “Ти звідки такий досвічений в ліжку?” – питала вона захоплено раз за разом, приходячи до тямки після чергової серії оргазмів і несамовитих криків, і він прикривав їй рот подушкою, щоб крику не чули його батьки, які, на щастя, спали аж через кімнату. Йому подобалося в ній усе: і безбашенність, і відчайдухість, авнтюризм, і особливо її мультиоргазми, він почував себе її повним володарем, богом, коли вводив у стан безпам’ятства, і міг продовжувати такий її стан скільки завгодно, аж поки не лякався, що вона от-от втратить свідомість, і тоді переставав, сам же з нею кінчав мало, у нього просто стояв без перестанку, бо був він молодий і повний сил, і йому подобалося її сильне, струнке і стигле жіноче тіло, засмагле, витончене, вихолене тіло столичної курви, і її великий випираючий широкий лобок з коротенько підстриженим волоссям, її велика розкішниця, з повними губами, завжди соковита, готова м’яко “проковтнути” свою “жертву”. Йому подобався широкий просвіт у неї між стегон, і її безстижість, подобалося, як вона гола ходила по кімнаті в моменти предихів, і він не міг надивитися на таке звабне стигле жіноче тіло…

Вони протрахалися всю ніч, не склепивши ока, двоє достойних партнерів – така рідкість, як виявилося пізніше – але й цього їм було мало, і коли він віз її на батьковому “москвичі” на поїзд у сусіднє містечко Воловець – всього за сорок кілометрів – у нього в штанах стояв, і він майже не витягав своєї правої руки у неї з між ніг, і там усе було так само соковито, і він звернув з дороги в бокову тракторну колію, і там вони знову несамовито кохалися, майже ричали від бажання, як звірі. А потім вона милася у потічці край дороги, у вранішньому тумані, крізь який уже проблискувало сонце, і у водіїв, що проїзджали мимо, відвисала челюсть, майже всі сигналили, якщо їхали без дружин, а вона не соромилася, і дійсно не було чого, усе так гарно виглядало: туман, потічок, маленькі смерічки, а повзниж них - гола засмагла німфа у потічку… Вони тоді ледве встигли на поїзд…

Потім були листи, поїздки в Київ: вона жила в шикарно обставленій однокімнатній квартирці, імпортна відеотехніка (тоді ще рідкість), музикальний центр… Всього було валом, а вона ніде не працювала, і ті три – чотири дні, на які він виривався до Києва, вони майже не вилізали з ліжка, не те що з квартири. Він якось не здогадувався спочатку, чим вона займається, а потім, коли зрозумів, вона йому запросто пояснила, що мусить виживати у жорстокому мегаполісі, але то все дурниці, вона кохає лише його. “Я ж не можу жити монашкою. Але як тільки ти приїзджаєш, я всіх посилаю на хер, я весь час тільки з тобою. Хіба не це головне для чоловіка? Коли по першому його бажанні я посилаю всіх подалі і живу з ним стільки, скільки він хоче?”.

Він уже пізніше вичисляв, чи було щось спільне у його подруг, крім романтики? Вони були різні, були високі, були середні, навіть маленькі, були крашені блондинки, були крашені брюнетки, та найбільше було світлих шатенок. Зате майже всі його жінки мали світлі очі: сині, голубі, зелені, синьо-сірі… У всіх були великі роти, повні губи, маленькі, часто курносі носи, витягнуті худощаві обличчя з глибокими впадинами під випираючими вилицями. У нього не було товстих жінок, усі були худощаві, але з гарними формами. І у всіх була гладенька, атласна смаглява шкіра. А ще всі обов’язково мали хоча б виглядати інтелігентними і стильними. Може, в кожного чоловіка є свій єдиний генотип жінки? Тому в чоловіків усі кохані жінки подібні одна на одну…

Добре запам’яталася йому і московська співачка, яка ввела його в столичні акторські кола. Він тоді завдяки їй познайомився з життям московської богеми. Вони вдвох були на всіх прем’єрах Лєнкома, він затусувався в акторських колах, а ночами вони кохалися, і знову в однокімнатній квартирі, (в нього тоді помилково склалося враження, що всі гарні жінки живуть в однокімнатних квартирах), тільки на цей раз був страх жінки, що в будь-який момент може навідатися її утримувач – крутий московський директор одного з торгових комплексів, воротій, кримінальний аферист, ревнивий татарин, який і знімав квартиру для своєї коханки. Небезпека надавала сексу неповторної гостроти.

Мабуть, найкраща серед усіх у нього була мінчанка, дружина офіцера… У ній найповніше проявився набір тих рис, які були закладені його генетичними смаками. Вона була вчителькою англійської мови, мала такий самий сильний характер, як і всі його жінки, але була м’ягшої вдачі… Така ніжна і зваблива одночасно. Тим більше, що їм було цікаво спілкуватися. Виявилося, що вони виросли на майже одних і тих самих книгах, і улюбленим письменником у них тоді був папа Хем. Така стримана чоловіча проза, без слюнтяйства та істерик, сповнена мовчання і стоїцизму… Йому це найбільше подобалося: коли герої Хема в найнапруженіші миті свого життя, переповнені переживаннями, не виливали істерично свої страждання і болі на читача, не плакали, не рвали на собі волосся, а стримано мовчали, тамуючи нестерпні душевні муки хіба що ледь примітним стисненням щелепи, глибокими затяжками тютюновим димом, чи, може, чаркою віскі або кальвадосу. Хоча, якщо бути точним, кальвадос пили герої іншого письменника-кумира – Ремарка. Ці двоє їх і поєднали… А ще їм подобалися одні й ті ж красиві місцини в горах… Вона, як і він, могла заворожено милуватися вигином гірської річки, білою піною бурунів навколо високих каменів, блискаючими на вранішньому сонці краплинами роси на хвої смерічки… У них були подібні мрії, вони вгадували бажання одне одного…

Та з усіма тими жінками його роз’єднувала величезна відстань, як тільки завекршувався їх туристичний відпуск і вони від’їзджали додому… І та відстань була його захистом, його “великою китайською стіною”, його “особистим бодігардом”, вірніше, бодігардом його свободи. Як щиро б не віддавалися вони одне одному з черговою коханкою, після її від’їзду він знову ставав вільним для нових пригод. Хай якийсь час сумував за ними і завжди був готовий після певної розлуки знову пірнути з ними в ліжко, хай він любив їх по своєму (так, щоб вони не зазіхали на його незалежність). Він листувався з ними, деколи приїзджав ненадовго (надовго не міг – був студентом, та й грошей тоді на такі поїздки не вистачало). А от Беата – вона стала першим коханням, яке завжди було поряд… Вірніше, яке спочатку було поряд… Бо вона була не приїзджа. Вона була до щенту своя, закарпатка, хоч і мадярської крові…

Його погляд вкотре зупинився на ключах від “Мазди”. Вони лежали на журнальному столику, який чомусь ніколи не виконував свої функції, бо Андрій майже не читав журнали. Раніше на ньому завжди валялися книжки (колись він був “запойним” читачем, читання для нього було все одно що наркотики для наркомана, він був просто залежним від цього процесу, і не розумів, як це в Україні – чи взагалі у світі – підросло нове покоління нечитаючих). “Я не поїду… Ні за який хрен не поїду” – подумки переконував себе. Потім, не покладаючись на силу волі, пішов на кухню, вийняв з холодильника запотілу почату бутилку горілки “Золото Полуботька”, налив цілих сто грам – ніколи не любив пити такими конячими дозами – і залпом перехилив, тільки захолодило зуби. “Тепер уже не поїду” – запевнив себе. “Не буду дурнем”.

Він повернувся в напівтемний зал, взяв ключі від автомобіля і закинув у сервант. Запалив цигарку. Йому завжди подобалося спостерігати, як палить вона… Любив дивитися на її довгі тонкі пальці з лакованими нігтями. На вузький зап’ясток… Він поринав поглядом в її очі, великі і темні, трохи розкосі, і тоді здавалося, що ти дивишся в темний глибокий колодязь, настільки глибокий, що голова йшла обертом і ставало страшно, що зараз зірвешся і полетиш вниз… Та він і зривався час від часу. А потім були безсонні ночі, несила зосередитись ні на чому, крім тих довбаних переживань, потім був ниючий безперестанний біль у серці. Тільки кого можна було в цьому звинувачувати, крім самого себе, крім своєї слабкості, якоїсь жіночої ненависної вже ранимості…Від невміння відкинути від себе думки і мрії про неї… Звинувачувати було нікого, просто все так складалося. Просто в житті чомусь все так складається завжди…

Вперше він побачив її на пішоходному мості, і було це дуже давно, ще в тому житті. В “радянському”, безтурботному, коли люди ще були людьми і думали про людське. Вона йшла йому назустріч серед натовпу, нікого навколо не помічаючи, високо тримаючи голову, притискуючи до грудей червону сумочку, і походка в неї була рішуча і стрімка. Дівчина була висока, довгонога, під білою блузкою звабно похитувалися вверх-вниз в такт ходьбі великі важкі груди – він тоді майже фізично уявив, які вони мають бути важкі, відчув їх вагу у себе на долоні, - та більше за все його вразило її обличчя: видовжене, смагляве, з високим чолом і повними чуттєвими губами, з великими темними очима-тарілкми… В ньому було щось незвичайне… Щось непропорційне і від того страшенно притяжне. Воно здавалося одухотвореним, ніби дівчина була не з цього світу, ніби вона зійшла з небес, або прилетіла на літаючій тарілці, чи перемістилася з іншого виміру… Принаймі, йому тоді так здалося, він шкірою відчув її незвичайність, забув, куди іде (може, й не йшов нікуди, а просто блукав після пар старим центром Ужгорода), розвернувся і пішов слідом за незнайомкою. В штанах тоді все стало дибки, в нього аж тремтіли долоні від дикого бажання накинутися на неї просто тут, на вулиці, серед людей. Але знав, що головною метою було вистежити, де вона живе, або часто буває, щоб потім мати можливість зустріти її ще. Та йти довелося не довго.

Дівчина через пасаж перейшла на вулицю Волошина, звернула направо і попрямувала в бік фізфаку. Тут було меньше народу, і Андрій вже було набрався сміливості наздогнати її і познайомитись – він це умів, на відміну від багатьох своїх ровесників був упевнений у собі (багаті спогади про свої “перемоги” з туристками тільки підсилювали почуття), але хотілося це зробити не банально і тупо, а оригінально, гарно, щоб запам’яталося дівчині, щоб справило на неї враження, бо він знав, як багато важить перше враження для дівчат… Він так нічого і не придумав, але вже наближався до незнайомки, знаючи, що в потрібний момент все одно скаже щось підходяще, так воно бувало завжди, але вона раптом відчинила двері бару “Експрес” і пірнула в закурену темінь залу. Андрій було натягнувся в бар слідом, але з дверей помітив, як із-за столика, за яким сиділа компанія дорого вдягнених дівчат і прилизаних молодих чоловіків, трохи старших за Андрія, піднявся високий хлопець із самовпевненою усмішкою і рушив назустріч новоприбулій… Андрій раптом відчув, що збудження його відпустило, як і радісний настрій від зустрічі красивої дівчини, він ввійшов досередини, вдаючи, що не звертає уваги на компанію за столом, підійшов до стойки, подивився на барменшу, яка запитально підняла брова і пішла йому назустріч, не дав їй можливості прислужливо звернутися до нього, розвернувся і вийшов з напівтемряви і прохолоди на яскраве сонячне світло і спеку…

Він дотепер пам’ятає ту незрозумілу – адже ще не було справжньої причини – глибинну печаль, з якою він вийшов тоді з бару, і запам’яталися йому ще старі надписи на угорській та чеській мовах, які пробивалися крізь охряну штукатурку над вітринами маленьких магазинчиків на вулиці, і можна було зрозуміти, що продавали в тих магазинах ще до радянської влади – при чехах та мадярах…

Андрій згадав, як тремтів незрозуміло від чого – при його тодішній самовпевненості та багатому досвіду щодо коханок - палець, коли він уперше набирав правдами і неправдами розшуканий її номер телефону (мобілок тоді ще не було, тож він телефонував з кабінки міського їй на домашній).

“Hallo”, - почув він її грудний низький голос, і в грудях у нього все завібрувало. Він чомусь затримався з відповіддю.

- Ki az? – спитала Беата угорською.

  • Привіт, Беата. – видихнув він тремтячим і захриплим голосом.

  • Привіт, - перйшла вона на українську. – Але я не впізнаю, хто це.

  • Не скажу. Це сюрприз. Я чекаю тебе на Театралці через 15 хвилин. Біля лялькового театру.

Він поклав трубку, щоб уникнути запитань, і глибоко зітхнув. Все було ним продумано. Тепер він надіявся на її дівочу цікавість.

Андрій стояв перед старим театром, який полишили актори, котрих замінили ляльки, і чекав, коли дівчина з’явиться на Пішохідному мості. Був густий туман, як на картинах імпресіоністів, де змальований Лондон, і міст був переповнений перехожими, і від облич, в які він вдивлявся, зарябіло в очах, а Беата все ще не з’являлась. Він уже втрачав надію її побачити, але ще продовжував стояти збоку від натовпу перехожих, в довгому плащі і з опущеним донизу великим букетом темних троянд, і спостерігав, як чайки над Ужем креслять гострим кінцем крила півкола, виринаючи і знову пірнаючи в густий туман. І раптом погляд вихопив її обличчя. Вона, як звичайно, йшла впевненим кроком, високо тримаючи голову, і крізь туманну сірість чітко, як на вологому портреті, щойно намальованому тушем, вималювались її високі скули і натягнута смаглява шкіра впалих щік. Андрій рушив у напрямку натовпу, і коли дівчина, вишукуючи поглядом того, хто на неї мав чекати, на ходу подивилася в його бік, помахав піднятим на головою букетом. Він хвилювався, серце забилося частіше, але зробив спробу зібратися, подавити те хвилювання, щоб хоча б здаватися спокійним і трохи самовпевненим, бо знав, що саме таких упевнених у собі хлопців, незалежних, веселих, і люблять дівчата. Він дивився їй у вічі, великі, несамовито гарні, і бачив, як з кожним кроком брови у дівчини здивовано підіймаються і на обличчі з’являється вираз настороженого очікування – вона не сподівалася побачити незнайомого хлопця, не знала, чого від нього можна чекати – але чемно намагалася приховати здивування трохи вимушеною посмішкою.

Так почалося їх шасливе літо… Андрій дотепер чітко пам’ятав солодкуватий запах розквітлої липи на набережній, де вони любили гуляти, тримаючись за руки, запаморочливі поцілунки, прохолодне над ранок повітря над річкою, що п’янило ароматом свіжовикрошеної трави…

Здається, то був час незатуманеного щастя і світлих надій. Але навіть тоді Андрій відчував якусь непевність усього, що відбувалося. Можливо, його насторожувало те, що він жив у гуртожитку, а вона – в самому центрі міста. Або те, що у них було зовсім різне дитинство… В його дитинстві був сінокіс в селі у дідика, корови, походи з батьком у гори на полювання, бійки з пацанами на недільних дискотеках… А у неї – поїздки до родичів у Будапешт, відпочинок на Балатоні… Але ж ні, справа була не в дитинстві… Справа була в іншому. Він відчував себе поряд з нею невпевнено, бо не міг їй запропонувати нічого з того, до чого вона звикла. Тому що був студентом без зв’язків, без “криші”, з цілком невизначеною перспективою. Так, розумний, так, самовпевнений, так, гарний… Та тільки це не найважливіший капітал для дівчини при серйозних намірах. І коли він запропонував їй поїхати з ним влітку в гори, на Синевирське озеро, вона підтвердила його приховані страхи, ввічливо посміхнувшись у відповідь:

  • Влітку я їду з друзями на Балатон.

Він добре розумів, що поїхати з нею туди, навіть якби вона його запросила, не зможе. У нього уже був закордонний паспорт, і він кілька разів з’їздив до Польщі торгувати на базарі горілкою, заробив якусь копійку, обновив гардероб. Але грошей на поїздку на Балатон у нього не було.

Андрій притулився чоло до студеного скла. Вогні міста внизу світилися розмитими веселковими плямами. Він затримав погляд на двох струнких лініях вогнів на зльотній полосі аеродрому. Люди прилітають і відлітають, - подумав він. - Так, літаки прилітають і відлітають, а спогади залишаються з нами на все життя. І завжди за хорошими спогадами приходять погані.

Він провів літо з батьками. Приїхав до Ужгорода тільки перед початком занять. Нестерпно заскучав за Беатою. Мріяв затиснути її в обіймах, підняти, закружляти з нею на руках… Тож першого ж вечора в Ужгороді зателефонував їй.

Трубку підняла її мати.

  • Беати нема вдома.

  • Вона вже повернулася з Угорщини?

  • Ще ні…

  • А коли приїде?

  • Не знаю…

Голос жінки йому здався незвично сухим, можливо, навіть роздратованим. Тоді не придав цьому значення. Зателефонував наступного дня. Потім ще через день. Беати все ще не було. Ні через тиждень. Ні через два… Він злякався, що щось не так. Боявся, щоб не сталося чогось непоправного: аварія, хвороба… Одного вечора до втрати пам’яті напився з однокурсниками в гуртожитку. Вранці не пішов на пари, голова розколювалася, його мутило, він проклинав випиту горілку і бігав на унітаз.

Беату побачив тільки через три тижні. Один його однокурсник, що жив недалеко від неї, підказав, що дівчина вже приїхала і вечером буде в Червоному барі в готелі “Закарпаття” на дні народження подруги.

В годину ночі із ресторанів та барів готелю повалив народ. Жінки в вечірніх сукнях голосно хіхотіли, щось п’яно роз’яснювали своїм кавалерам, жестикулюючи руками. Беати не було видно. Натовп почав рідшати. Раптом йому причувся її сміх. Андрій напружився. Він не знав, що їй скаже, але йому вимальовувались сценки, як він підходить до неї, бере за руку і веде за собою. Або вона з розбігу кидається на нього, обхопивши руками його шию, а ногами – талію, і вони застигають у довгому поцілунку… Він чекав… І раптом справді побачив Беату. Побачив темні сяючі великі очі… Розтягнуті в посмішці повні губи, такі рідні, завжди м’які, податливі, теплі… І вся вона була така рідна, кохана, своя… І до запаморочення гарна… Андрій радісно кинувся до неї, простерши назустріч руки і радісно всміхаючись. Та раптом застиг, як вкопаний: вона йшла під руку з іншим чоловіком. Це був високий худощавий брюнет років 35, в чорному костюмі з краваткою-метеликом. Беата щось йому захоплено розповідала, жестикулюючи правою рукою. Чоловік задоволено посміхався, дивлячись поперед себе. Раптом Беата повернула голову в бік Андрія і їх погляди зустрілися. Вона поперхнулася, обличчя стало серйозним, очі зробилися ще більшими чи то з несподіванки, чи від страху, вона невідривно дивилася на Андрія, аж поки її партнер не глянув на неї здивовано… Андрій уже розплився в усмішці, уже заціпеніння його відпустило і він намірився рванути до неї, та Беата раптом повернула обличчя до партнера, обняла рукою того за шию, притягнула голову до себе і щось прошепотіла на вухо. Чоловік повернувся у його бік, окинув зацікавленим поглядом з ніг до голови, знову повернувся до Беати, щось сказав, і вони голосно засміялися… Андрій не чув, що саме вони говорили. Чув тільки сміх… Беата з тим чоловіком підійшли до чорного “Мерседеса”, він відчинив для неї дверку, вона сіла в машину, брюнет зайшов з другого боку. Завівся мотор. Включилися фари. Машина рушила назад, розвернулася і помчалася в темноту… А він стояв перед вхідними дверима до готелю і не міг поворухнутися. Тільки кров ударила в обличчя. Стояв один, з підвернутим коміром чорної шкірянки, руки в кишенях куртки, і була пізня осінь, холодна осінь, і дув пронизливий вітер, і гнав тротуаром перед готелем опале листя, і листочки жалісливо шурхотіли, чіпляючись за шороховаті брили, а їх відносило далі і далі…

Він не хотів повертатися в гуртожиток, але і на самоті залишатися не хотів, тож побрів у стару частину міста, де ще вештався народ. Дорогою він стрельнув цигарку, і від першої ж затяжки – давно не курив – закрутилося в голові, а дим був гіркий і задушливий. Так він і плентався центром, майже нічого не помічаючи навкруги, час від часу наштовхуючись ненароком на перехожих, як сліпий. Тоді й народився в голові вірш. Він ще й тепер його пам’ятає:


И набросилось вдруг одиночество

Прямо на плечи, со спины.

И сбылись все дурные пророчества

Из-за каждой былой вины.


И в груди зазвонили неистово

В ржавый колокол звонари.

Наплывала тоскливая исповедь.

И тускнели вокруг фонари.


И чужие гуляли прохожие.

И чужой где-то слышался смех.

И такие все были похожие

В жалком поиске тщетных утех.


А я плелся, шатаясь и путаясь,

Приглушая душевную муть,

И в вечерние сумерки кутаясь,

Нес свой крест – одиночества путь.


Найглибша біль, яку тільки ти відчував у житті, пов’язана з цією жінкою – подумав він. – Тому ти повинен триматися від неї подалі.

Андрій різко відвернувся від розмитих плям ліхтарів у вікні і пішов на кухню. Нахилився над корзиною для сміття. Зіжмакана телеграма лежала зверху. Він взяв її, обережно розправив.

“Від’їзджаю з чоловіком Чопа 4 ночі Москва Будапешт. Якщо приїдеш – залишуся з тобою. Беата.”

Він знову зіжмакав телеграму і жбурнув у корзину. Нікуди він не поїде. Досить. Не такий він дурень, щоб двічі ставати на ті самі граблі.

Ті самі, - повторив він подумки. – Хоч того разу була не телеграма, а телефоний дзвінок. І був тиждень щастя на Синевирському озері. А потім – уже знайомий біль і пустота. Пустота і самотність. Бо йому довелося пережити втрату коханої вдруге, тільки цього разу все було набагато важче. Як і завжди, ця жінка завжди занурювала його у біль втрат… Він більше не дозволить їй собою маніпулювати…

Але чим би було його життя без тієї жінки? Без того тижня на озері? Тоді було б не життя, а суцілна поїздка уздовж безкінечних сірих стін…

Андрій уявив, як їде на своїй дев’ятці вулицею, затиснутою з двох боків сірою панельною огорожею… Стіни уздовж вулиці ніяк не закінчуються, вони все тягнуться, тягнуться до безмежжя, до ниючого зубного болю…

Від цієї думки на чолі виступили краплі холодного поту. Він раптом уявив холодну чорну порожнечу. Не було зовсім нічого, нічого не можна було ні побачити, ні почути, ні торкнутися. Ні шороху, ні світла, ні запаху. І в цій порожнечі томилися душі. Багато душ. Вони перебували у небутті. І чекали чергового втілення в людське тіло. Але душ було безліч, і новонароджених на всі душі не вистачало. Доводилося довго – цілу вічність – чекати своєї черги на втілення. Цілу вічність доводилось очікувати на можливість бачити, чути, вдихати, торкатися, рухатися, а також хвилюватися, сподіватися, ненавидіти і … любити… І якою насмішкою було те, що така цілу вічність вичекана можливість надавалася всього тільки на таку до смішного коротку мить, як людське життя. А потім знову – безконечно довге прозябання в черзі в холодній чорній пустці. І єдине, що скрашувало це очікування, були спогади. Але згадувати душі могли не події, не пригоди, а тільки глибокі душевні переживання. Захоплення, страждання, екстази, відчай… Правда, більшість душ томилися без таких емоційних спогадів, тому що мало хто з людей не черствів у земному житті і був здатен на справді глибокі душевні переживання. Душам у небутті було смішно і гірко від того, що люди, які не розуміли, що таке вічність, і які жили до смішного коротку мить, так піклувалися про “завтрашній день”, що в ім’я майбутнього благополуччя губили своє життя – єдине, що у них було цінного. Вони дерлися сходинами кар’єри, накопичували дорогі речі, оточували себе комфортом, заробляли гроші, рвалися до влади та впливовості, вони заздрили одне одному, конкурували, і весь час чогось боялися, тому обманювали, притворялися, не помічаючи, як збігає їх час… Вони не мали часу дивитися навколо і радіти сходу сонця, розквітлим деревам і квітам, зіркам на нічному небі, ламаній лінії синіх гір в ранкових сутінках, відлітаючій назустріч сідаючому сонцю зграї птахів, у них не було часу кохати. У них не було часу мріяти, у них не було часу думати, у них не було часу жити…

Ось чому душі скніли в темряві і порожнечі без емоційних спогадів… І їх існування нагадувало їзду вздовж сірих панельних стін…

Андрій схопив ключі від машини і вискочив з квартири. Не збіг, а скотився сходами з п’ятого поверху і пірнув під дощ. Асфальтовий майданчик – цілковита зеркальна калюжа, ряба від дощу – віддзеркалювала темінь і жовті плями освітлених вікон. Дощ барабанив по кузовах покинутих на ніч автомобілів. Андрій підскочив до “дев’ятки”. Довго чомусь не міг потрапити ключом у замок дверки. Не прогріваючи двигуна, рвонув з місця, уже на ходу включив фари. В розширяючомуся коридрорі світла колихалися під вітром нитки дощу. При виїзді на вулицю не пригальмував, і на повороті жалібно засвистіли колеса. Андрій до упора нажав на педаль газу. Часу у нього було обмаль. Він міг не встигнути. Міг не встигнути тепер, коли доля нарешті дарувала йому те, що було сенсом його життя. І не було кого звинувачувати, окрім своєї дурості. Він криво посміхнувся. Адже з самої миті, як тільки йому вручили телеграму, він знав, що поїде в Чоп. А відтягування часу було всього навсього пустою грою самозакоханого дурня, який набивав собі ціну перед самим собою. Вважав, що бере реванш після того, попереднього випадку, коли він на перший її поклик полетів до неї не вагаючись, не дочекавшись кінця робочого дня. Як тільки вона зателефонувала йому на роботу.

  • Hallo, Андрію.

Від несподіванки він перестав дихати.

  • Андрій? Ти не впізнав мене? Це Беата…

Вона помилялася. Він впізнав її голос відразу… З першого звуку. Хоч з того часу, як вона виїхала в Угорщину, сплило більше п’яти років. І він зразу полетів до неї. Тому, що не міг не полетіти. Тому, що було стільки всього, про що тепер не розкажеш… Не розкажеш ні про безсонні ночі в гуртожитку, особливо в місячні ночі, коли біла кругла маска зазирала у вікно. Ні про довгі безцільні блукання нічним містом, коли він обходив усі ті місця, де вони любили бувати разом. Не розкажеш про вічні мрії: скільки разів вона бігла до нього з витягнутими руками, радісно кидалася йому на шию, а він кружляв її, схопивши на руки. А хіба поділишся щодо стількох зближень з жінками, які хоч трохи нагадували Беату? І як те, що спочатку здавалося подібним, кудись зникало після першої ж ночі, і вранці він не знав, як швидше чемно здихатися нової знайомої…

Того разу, після її дзвінка, вони зустрілись на набережній перед Першою школою. Він сидів на лаві над річкою, під густою зеленою аркою лип, и дивився, як вона іде набережною з боку Театральної площі: висока, засмагла випещена жінка – і був укотре вбитий її завжди свіжою красою.

  • У мене два тижні вільного часу, - зблискуючи білозубою посмішкою, зізналася вона йому, ніби-то нікуди не від’їзджала, ніби-то і не сталося нічого між ними, за що могла почувати себе винною. – Завези мене куди небудь, щоб ми були тільки удвох…

До Синевирського озера вони під’їхали надвечір і влаштувалися на другому поверсі дерев’яного готельчика над самим озером. Балкон нависав над дзеркалом води. Зі схилів до озера збігали могутні ялини впереміжку з буками. І було зовсім інше повітря: прохолодне і солодке, просякнуте запахом хвої, вологе, яким неможливо було досита надихатися. Всю ніч вітер з дощем били в шибку, і по черепиці наверху, і було чути, як сумно риплять смереки, а в кімнаті було тепло і затишно, і ліжко було широке і тверде, і коли вони видихалися від кохання, то просто лежали, притиснувшись одне до одного, і слухали шум дощу... А ще розмовляли. Багато. Про своє...

Я ніколи не перестану тебе любити…

Чому ж тоді кинула? І так нечесно…

Я не могла тобі сказати…Боялася, що як тільки ти почнеш мене умовляти залишитись, я не зможу противитися…

Для чого ж потрібно було від’їзджати?

Я вважала, що так буде краще… І мама запевнювала. Що кохання – то не головне… Що треба вирватися з “совдепії”. Від брудних вулиць, смердючих під’їздів, вічних п’яниць, матюкливих підлітків, від бюрократів-чиновників… Хотіла власний будинок, красиві дорогі сукні, шуби, іномарки, поїздки по Європі… Хотіла побачити світ… Я кохала тебе, але ж ти не міг тоді переїхати до Угорщини. У мене був вибір: коханий чоловік у “совдепії” – або Європа і багате життя без нього. Мені тоді здавалося, що друге важливіше і потрібніше. І батьки в цьому запевнювали…

Ти щаслива?

Я зрозуміла, що помилялася. У мене є все, на що я сподівалася. Та все це виявилося насправді зовсім непотрібним без коханого чоловіка. Так, я дурепа, підла тупа дурепа. Ти вибач мене, якщо можеш. Я загубила і своє, і твоє життя… Я знаю. Я у всіх, хто приїзджав із Ужгорода в Будапешт, випитувала про тебе. Я знала, що ти так і не одружився. А я так і не змогла тебе забути. Ти снишся мені майже кожної ночі… Коханий… Ну чому ти такий класний? Чому я не можу зустріти нікого, хоч трохи подібного на тебе? Господи, я не можу тебе забути. Не можу розлюбити… Розумієш? Я не можу без тебе жити. Тому й приїхала – щоб ще трохи накохатися з тобою…

Ближче до світанку вони голяком вийшли на балкон. Там було прохолодно, її смаглява шкіра вкрилася пуп’янками, вона притиснулася до нього усім тілом.

  • Я тебе нестямно кохаю, Андрію. Хочу налюбитися тебе за всі пропущені роки. І за роки наступні… Я хочу в ліжко…

Вранці Андрій пробудився від того, що сонячний зайчик лоскотав йому вії. Він розплющив очі, і небо за вікном було таким вимито-чистим, і на голках смерек блищали краплі роси. Андрій солодко потягнувся, вдихаючи закутуючий його запах жінки і сексу, зажмурився від задоволення, потім ривком піднявся з ліжка, одягнув трусики і вийшов на балкон. Було ще свіжо, над озером шматками висіли залишки туману, і гіркувато пахло смерековою хвоєю. Зліва від будиночка він помітив Беату: вона присіла навпочіпки біля дерев’яного жолоба, чистила зуби, і він замилувався її витонченими рухами, і подумав, що, не зважаючи на закордонний міський одяг, на дорогі перстні на вузькій руці, незважаючи на всі риси розпещеної міської жінки, вона зовсім не виглядала чужою і безпомічною тут, серед дикої природи, далеко від цивілізації. І коли вона пішла в бік будиночка, усміхаючись йому, сяюча здоров’ям, задоволена породиста самка – він відчув себе переповненим теплотою та ніжністю до неї, і був щасливим.

А потім вони їхали вздовж кам’яної дамби над вихляючою гірською річкою, і вибілілий на сонці асфальт то різко злітав догори, то раптово зривався донизу. Вода в річці була прозора, чиста, і дуже швидка, і пінилася баранцями біля великих брил. І було сумно. Тому, що вони поверталися. Від озера. Від гір. Від кохання…

Андрій мельком глипнув на годинник – і тільки міцніше стиснув кермо: у нього залишилося десять хвилин. А потім усіх пасажирів на вокзалі закриють у “відстойниках”, де вони після митного та прикордонного контролю будуть чекати посадки. Перон буде оточений прикордонниками і туди не проб’єшся. Він до упора натиснув на акселератор. Дощ заливав лобове скло. Попереду вималювались фари зустрічного автомобіля…


*** *** ***


В Чопі на вокзалі уже об’явили посадку на Будапештський потяг. Пасажири вишикувались у чергу перед кімнатою митного контролю. Трішки осторонь від черги, біля самої скляної стіни, стояла висока вродлива жінка з розсипаним на плечі волоссям кольору чорних ниток, і вдивлялася в розріджену світлом привокзальних ліхтарів дощову темінь. Права рука долонею притулена до скла, по якому нервово барабанять тонкі довгі пальці в срібних перстнях. До неї підійшов високий сивий чоловік у довгому чорному шкіряному плащі. Лагідно взяв за руку.

- Ідемо, люба.

Жінка повернула до нього обличчя і здивовано підняла брова, ніби не чекала його появи.

  • Хіба вже час? – холодно спитала.

  • Потрібно ще пройти митницю.

  • Встигнемо. Для чого нудитися в черзі? Я так цього не люблю…

  • Звичайно, люба, звичайно, але…

  • І, окрім усього, я так хочу кави… Ти можеш заняти чергу, якщо хочеш. А я поки піду в буфет.

Коли вона пішла через зал, усі – не тільки чоловіки, але й жінки – не відривали від неї погляду. Вона до цього звикла. Жінка піднялася на другий поверх. Зайшла в тісний буфет, замовила у маленької товстенької продавщиці в білому фартусі рюмку коньяку і чашку кави. Коньяк вона перехилила прямо за стойкою, зо хвилину за звичкою підігрівши його в долонях. З кавою сіла за столик в кутку в пустій залі і запалила цигарку. Зробила довгу затяжку і тонкою струйкою випустила дим.

Вони їхали вниз Синевирським перевалом, машина вперто набирала швидкість, і Беата помітила в очах Андрія блиск азарту, а на обличчі – вираз рішучості, який з’являвся у нього в ліжку після довгих ласк, коли він уже забував про все на світі і навалювався на неї з диким натиском, і здавалося, що вже ніщо у світі не в силах зупинити цей мужский натиск, і саме сила цього натиску зводила її з розуму. Тепер, за кермом, цей блиск її налякав. Вона міцніше стиснула правою долонею ремінець над дверкою і сильніше уперлася ногами в підлогу, з останніх сил утримуючи крик страху, і тільки сильно прикусила нижню губу… Машина набрала вражаючу швидкість, колеса надсадно засвистіли на крутих серпантинах, і Беаті здалося, що за мить вони полетять у провалля… І тут стримуваний зойк вирвався з її грудей…

Трохи пізніше, коли перевал скінчився і вони уже їхали рівною дорогою, Беата попросила Андрія зупинитися. Все тіло було немов ватне. Ледве пересуваючи ноги, що тремтіли в колінах і підгинался, пішла пахучими травами в напрямку до гірського бурхливого струмка, що гучно шумів неподалеку, захований у кущах ліщини. На свіжому повітрі сили поверталися. Андрій підійшов ззаду, обійняв її, притиснув до себе, схрестив руки у неї під грудьми. Вони стояли так мовчки кілька хвилин. Потім вона все ж таки не стрималась:

  • Що то було, Андрію?

Він помовчав, потім захриплим голосом, пересиливши засоромленість, перепитав:

  • Що ти маєш на увазі?

Вона не захотіла уточнювати.

Але за кілька хвилин, коли вони уже під’їзджали до Міжгір’я, він сам повернувся до перерваної розмови:

  • Ти правильно помітила. Там, на перевалі, зі мною щось трапилося…- Він знову помовчав… - Я був ніби не в собі. Хотілося розігнатися щодуху і, звернувши з дороги, покотитися крутим схилом… Щоб уже ніколи не розставатися…

Вона відчула до нього такий глибокий жаль, що ледве стрималася, щоб не кинутись його заспокоювати, обціловуючи, заплітаючи пальці в його волоссі, але це би означало піддатися почуттям, і тоді б вона уже не змогла зупинитися, не змогла б не те що поїхати від нього, - не змогла б відійти від нього ні на крок, і саме тому, що їй хотілося так вчинити більш за все на світі, вона напружила всю волю, щоб утриматися, і тільки відчувала, як очі набухають слізьми…

  • Та раптом, в останню мить, я помітив, якими великими від переляку стали твої і так великі очі. І це мене протверезило…

Вона поїхала тоді від нього, так і не спробувавши нічого пояснити ні про свій перший від’їзд ( а як боляче їй було тоді бачити його перед готелем “Закарпаття”, самотнього і нещасного, схожого на загубленого пса, і чого їй вартувало тоді не кинутися йому на шию), ні про теперішній її короткий візит. Тим паче, що він і не дуже випитував…

Від спогадів її відволікла голосна сварка продавщиці з одним із відвідувачів. П’яний чоловік схилився на прилавок і крив матюками продавщицю за те, що відмовлялася налити йому додаткові сто грам на віру. В яких тільки гріхах і крадіжках він її не звинувачував. Жінка також не пасла задніх, вертаючи матюком на кожен матюк. Беата не хотіла цього слухати. Ось це і стало на її дорозі до щастя. Вона глянула на мокрі столики без скатертин, забруднені крихтами, на затоптану брудну підлогу, на чоловіка і жінку, червоних від ненависті і сварки… Вона кохала Андрія. Завжди. Боже, як вона його кохала. Але бути з ним - це значило жити серед цього бруду, який просто кидався у вічі, як тільки ти приїзджала сюди із-за кордону, серед бідності, злості, вульгарності… Вона тоді втекла не від Андрія – вона втекла від такого життя. Втекла у зовсім інший світ: чистий, гарний, веселий, чемний… Вона тоді була впевнена, що нудьга за вечірніми прогулянками над Ужем, за запаморочливими поцілунками та ніжними руками Андрія, за його голосом, за розумними насмішкуватими і ніжними очима з часом зникне… Та все вийшло саме навпаки. Чим далі, тим важче було їй заставляти себе лягати в ліжко з нелюбом. Як надоїло їй притворятися вечорами захопленою книжкою чи телепередачею – тільки б відтягнути час, тільки б він ліг і заспав без неї… А потім довго не могла заснути, лежала і згадувала кожен доторк Андрія, і їх зводячі з розуму ночі кохання на Синевирському озері, і його тіло, струнке, широкоплече, і його пружну попу, і як він рухався у ній, доводячи її до нестями, і його великий член, який, якщо вірити різним там жіночим журналам, не мав відігравати ніякої ролі в сексі, але вона знала, що відігравав, бо він своєю товщею, одним своїм виглядом зваблював її до нестями, і хай іноді спочатку спричиняв біль своїми розмірами, навіть цей біль приносив насолоду, а ті журнальні статті, вона розуміла, писалися, щоб утішити і вберегти від заздрощів жінок, чоловіки яких гарним великим членом не могли похвалитися… І від тих спогадів у ліжку у неї зволожувалося все, і починало лоскотати навколо копчика, і це лоскотання піднімалося животом і спиною, і вона вигиналася від насолоди, і згадувала, як Андрій бере її, дико і властно, з агресивним виразом в синіх очах, як тоді, на вершку Озерної, зрештою, як і кожен раз, і як у ній прокидалася злість нетерпіння, і вона остервеніло царапала йому спину, кусала його плече, і захлиналася від крику, ні, від ричання роз’ятреної вакханки, б’ючи собою під ним, усе швидше і швидше, непритомніючи від оргазмів, які йшли один за одним, а потім взагалі перетворювалися на безперестанну лінію нестерпної насолоди, і здавалося, всі її нутрощі вивергалися з неї через піхву назовні, і час зупинявся, і вона зникала…

Сидячи за столиком, Беата закрила очі від напливаючої хвилі насолоди і почала повільно, раз за разом здвигати і роздвигати коліна, напружуючи стегна, і відчувала, як наростає насолода, і що все ось-ось закінчиться прямо тут, у запльованому залізничновокзальному буфеті, і раптом злякалася, що продавщиця і п’яні чоловіки за столиками помітять при цьому вираз її обличчя – і злякано розплющила очі.

Повільно приходячи до тямки, вона обвела поглядом буфет: продавщиця вийшла, зліва за столиком сиділо троє чоловіків, про щось сперечаючись чи просто так голосно розмовляючи, на неї ніхто не дивився, і вона полегшено зітхнула. “Господи, я цілком сходжу з розуму” – подумала про себе, відчуваючи, що трусики стали зовсім вологі. “І потрібно менше думати. Взагалі не думати. А просто чекати. Адже він просто повинен за нею приїхати. І тоді вони будуть разом…”

В той же час вона боялася його приїзду. Боялася розлуки зі звичним затишним світом. Боялася образити ні в чому не винного, хоч і нелюбого чоловіка. Боялася, що Андрій змінився за ці роки, став іншим, не таким ніжним і романтичним, або що вже не кохає її… Адже стільки часу стекло… Та ще страшніше було повертатися в той вилощений, чемний і зовсім холодний, порожній для неї світ, де не було її Андрія…

За спиною жінки раптом виросла висока постать сивуватого чоловіка. Він злегка нахилився до неї і проказав над самісіньким вухом:

  • Кохана, нам пора. Всі уже пройшли митний контроль.

Вона здригнулася від несподіванки, бо зовсім забула про його існування, про вокзал, про потяг… Жінка глянула на годинник, потім повернула до нього зблідле обличчя і приречено зітхнула:

-Добре. Пішли.

Перед входом в митну кімнату нікого уже не було. Вони підійшли туди, і раптом жінка, прошепотівши “Вибач”, розвернулася і понеслася до скляної стіни. Притислася до неї всім тілом, і обличчям, і долонями, і уважно, до болю в очах, вдивлялася в темінь з того боку…

Чоловік знову виріс у неї за спиною:

  • Кохана, ми ризикуємо запізнитися.

Жінка, здавалося, закам’яніла і не чула його.

Так само тихо, але вже більш настійливо, він повторив:

  • Ідем. Поїзд зараз відбуде…

Чоловік взяв її за руку вище ліктя і повільно потягнув до себе.

  • Ідемо, нам справді пора.

Жінка нарешті подивилася на нього все ще відсутнім поглядом, ніби дивуючись і не пізнаючи, хто він і звідки тут взявся, потім ще раз кинула прощальний погляд крізь скляну стіну і, підкорившись руці чоловіка, пішла разом з ним і зникла в дверному пройомі…


*** *** ***


Його раптом засліпило зустрічне світло, і простір попереду став смолисто - чорним. В ту ж мить праве переднє колесо різко ударилося об щось тверде і звучно вистрілило. Андрій стрімко ударив по гальмах, його кинуло грудьми на кермо, і тут він відчув, що машину розвертає, причому дуже швидко, і вона ковзає мокрим асфальтом, як шайба на леду. Він знову надавив на акселератор, сподіваючись вирівняти машину, мотор заревів, колеса засвистіли, буксуючи. Але машину продовжувало розвертати на швидкості, вона зовсім не слухалася керма і стрімко летіла до узбіччя. Андрій у відчаї знову натиснув на гальма… Це зовсім не допомагало. Все було, немов у кіно, коли ти бачиш, що відбувається, але не можеш вплинути на події. Відчуваєш свою цілковиту безпорадність… Машину знесло з дороги, вона перекотилася на бік, потім стала догори колесами. І так застигла на схилі. Андрій не зразу зметикував, що сталося. Тільки в скронях бухкав пульс. Він матюкнувся, відкрив дверку і вивалився із машини. Піднявся. Періщив дощ. Андрій глянув на годинник: у нього залишилося сім хвилин. Сім хвилин - і вона поїде назавжди. Вирішить, що передумав зустрічатися. А він залишиться тут, на дорозі, вночі, сам. Сам на все життя…

Андрій вибіг на трасу. Сподівався, що хто-небудь його підкине. Просто пощастить, хтось їхатиме вночі, зупиниться біля нього… Та траса була порожньою. Ні проблиску світла не з’являлося з боку Ужгорода. Ніякого шуму не було чути… Тиша стояла гладка, суцільна, як гладка поверхня нічного озера. З протилежного боку вдалині було світліше – там виднілися вогні Чопа. І Андрій побіг, шльопаючи підошвами мокрим асфальтом. Містечко, здавалося, було зовсім поряд. Боже, ну чому ж він не дотягнув? Чому ця тупа аварія сталася в таку важливу в його житті мить? Тепер, коли Беата вирішила нарешті залишится з ним назавжди? Чому такі дрібні на перший погляд невезухи трапляються в найвідповідальніші моменти життя і спричиняють страшні трагедії, ламають долі людей? Хто ж це так потішається над людьми?

Андрій біг швидко, напружуючи усі сили, навіть не подумав берегти енергію, бігти розмірено, як їх учили в армії, щоб не видохнутися завчасно. Він не помічав, що одяг його промок, що вода стікала обличчям, заливаючи очі. Він біг, усвідомлюючи, що не встигне, сподіваючись у глибині душі на диво, на несподіване везіння, на щось, що збалансувало б його долю, поряд з випадковою невдачею підсунувши таку ж нечекану рятівну вдачу. Адже ж не може такого бути, щоб через якусь випадковість – ця дурна дрібна аварія – він тепер був приречений на самотність на все життя… Може, на нічній дорозі все ж таки з’явиться і підбере його якийсь автомобіль? Чи поїзд затримається на півгодини? Поки він не добіжить до вокзалу…

Вогні містечка були вже зовсім поряд – можна дотягтися рукою. З часу відправлення потягу минуло уже чотири хвилини, але ніякого стукоту коліс, ніякого звуку руху поїзда не було чути, і Андрій уже почав сподіватися, що потяг справді затримається ще трішки – трішки, поки він добіжить до вокзалу… Він уже повірив, що доля нарешті всміхнулася йому, повернулася до нього обличчям, і ось завершиться довгий період його відшельництва, його самотнє, а тому позбавлене сенсу життя, адже інакше для чого було таке довге випробування, як не для того, щоб завершитися заслуженою нагородою? Хіба не так нас вчили все життя? Що справедливість врешті решт перемагає? І колись, з часом, він буде з вдячністю згадувати цю нічну трасу, цей свій натужливий біг під дощем, цю відчайдушну боротьбу з невезінням. Він уявив, як здалеку помітить Беату, яка самотньо стоятиме перед своїм вагоном, очікуючи на Андрія, як підбіжить до неї, захеканий і брудний, але щасливий, як візьме її за руку. За руку. За руку. За руку… Це увірвався, вдерся у його вуха стукіт поїзда, який щойно рушив і повільно набирав швидкість. Заруку, заруку, заруку. Зовсім поряд. І все швидче. Зарукузарукузаруку….

І до нього нарешті дойшло. Дойшло, що поїзд везе від нього Беату. Везе від нього кохання. Везе його надію на щасливе життя. Він усе зрозумів, але продовжував бігти під дощем, не звертаючи уваги на вискакуючий з грудей подих, на серце, яке боляче колотилося в грудях, на задуху…Продовжував бігти. Тому що не міг зупинитися…Тому що не міг не бігти… Тому, що дорога ще не завершилася…


1993.





Похожие:

Пішла вона на хер! iconВ. В. Трансформація моралі у процесі глобалізації сучасного світу
Автором піддається критиці ідея комунікативного дискурсу за те, що вона ігнорує ірраціональну складову моралі. Дослідження міжкультурної...
Пішла вона на хер! iconАле І для Діани в цьому дні не було нічого особливого
Коли Діані виповнилося дев'ять років, батьки вирішили, що для неї буде краще, якщо вона вчитиметься в школі інтернатного типу, що...
Пішла вона на хер! iconЦя жінка стала легендою ще за життя
Рі найпівнічнішої нідерландської провінції Фрісландії, в сім'ї капелюшника. Вона виросла писаною красунею з відмінною фігурою, великими...
Пішла вона на хер! icon3. гідрологія валентин Стецюк 1 гідрометрія
Врешті-решт ми були змушені обмежуватися двома точками вимірювань. Першою точ­кою була глибина 5 см під поверхнею, а другою на відстані...
Пішла вона на хер! iconПриспів: є на світі моя країна, Де червона цвіте калина, Гори, ріки І полонина, Це моя Україна. є на світі моя країна, Найчарівнішая перлина, в моїм серці вона єдина, Це моя Україна

Пішла вона на хер! iconНобелівська премія миру, 1979 р
Ніколи Бояджіу, багатого будівельного підрядчика І торговця, який був пов'язаний з албанським націоналістичним рухом І помер за невияснених...
Пішла вона на хер! iconЗавдання 1
Задається деяке слово, довжина якого не перевищує 80 символів, наприклад goto. З усіх його букв складаються всі можливі інші слова,...
Пішла вона на хер! iconРосійський ембріолог, бактеріолог й імунолог Ілля Ілліч Мечников народився в селі Іванівці на Україні, неподалік від Харкова
Мати Мечникова, у дівоцтві Емілія Невахович, була дочкою Лева Неваховича, багатого єврейського письменника. Вона всіляко сприяла...
Разместите кнопку на своём сайте:
Документы


База данных защищена авторским правом ©podelise.ru 2000-2014
При копировании материала обязательно указание активной ссылки открытой для индексации.
обратиться к администрации
Документы

Разработка сайта — Веб студия Адаманов