Чортів калим icon

Чортів калим



НазваниеЧортів калим
Дата конвертации03.09.2012
Размер98.61 Kb.
ТипДокументы


Чортів калим


Вагерич пробудився посеред ночи. В хижі було темно і душно, бо спало їх у єдній комнаті, слава Богу, п’ятеро: він, жона, баба Натсуня, син і донька. Вагерич потихи піднявся з постели, почекав, доки очи привикли до темноти, і начав ся одівати. Від духоти геть упрів, зачер з відра студеної води і смачно – аж зуби заболіли – напився перед дорогов. Помацав по жебах, чи не забув цинарки і ключі від трактора – і вийшов з хижі.

Ніч війнула свіжістю, прохолодою, небо сіяло зіпками, як із решета. На кілька хвилин дорога сховалася в хащині. Коли смереки розступилися, Іван побачив внизу сільські хати, що купалися в зоряному сяйві. У багатьох хижах ще світилося. То лиш вони, Вагеричі, що відірвалися від від села (позаочі їх називають відлюдькуватими), лягають скоро. Бо що їм робити ввечері серед лісу?

Вагерич спустився трасою на зарінок і пішов понад річкою. Темна вода хлюпотіла, переливачись через високе каміння. Попереду зачорніла гостра стріха хижі Посошинців. У ній місяць тому поселилося горе – помер газда, Юра Посошинець. Юру в селі чомусь ніхто не любив,. Навіть після смерті з-гадували його недобрими словами, та так часто, що покійник уже мусив від тих слів перевернутися в труні. А ночами коло хижі, пішла селом чутка, стало творитися щось недоброє. Якось там люди віділи двох білих коней, що паслися біля самої криниці, хоч таких у селі ніхто не тримав. А як ті коні іржали опівночі, запевняють, чуло все село. І вже зовсім недавно Василина Марковичова та Поланя Оленичка, вертаючися пізно ввечері з малин, надибали тут якогось хлопчика. Він сидів посеред пішачка, розставивши ноги, в червоних штанцях. Був геть малий – років з шість – з чорним кучерявим волоссям, і Поланя, гадаючи, що якийсь дітвак ся загубив, нахилилася над ним та й звідає: « Чій ти, дітинко?». А дітвак ся як схопить на ноги – та нараз став великим білим конем : товсті губи фиркнули просто в лице Полані, а очі в коня горіли як грань… Відтогди люди начали обминати хижу Посошинців. А їм, Вагеричам, лиш попри неї і є дорога домі. Правда, посеред ночи Іван ішов попри неї перший раз, мусить, бо йде на калим. То добре, що нихто’ го не увидить: люди – то такоє: аж не єден, то другий позаздрить заробітку та й заголосить у міліцію…

У Посошинців ся не світило. Вагерич ішов скоро, і вже був майже коло хижі – чорної, остростріхої – аж вчув, що хтось’ го доганяє. Він наддав ходу – айбо і тот іззаду пішов май скоро. Іван ся хотів обернути, та шия чомусь задерев’ніла. Хтось ізсередини го ніби попереджав : не обертайся! Долі хребтом ся покотив студений м’яч, а потому ся начав піднимати д’горі. Раптом ся зняв сильний вітер, залопотіла листям ліщина, а потім так само раптово усе стихло. Тільки чути було важкі кроки позаду. Хтось його наздоганяв… Іван перехрестився , але кроки наближалися. Вагерич не витрима і побіг, але переслідувач теж кинувся бігти і захрипів ще дужче. Іван уже майже добіг до хижі, коли позад спини йому захрипіло прямо у вухо.
Вагерича мало не збив з ніг гнилий, смердючий запах. Хтось поклав йому на плече руку – тяжку, ніби вилиту з олова. Коліна в Івана підігнулися і він відчув, що паде. Але в цю ж мить під стріхою Посошинської хижі спалахнуло світло, й Івана відпустило. Уже лежачи на прохолодній вологій траві , чув, як рипнули двері, потім хтось вийшов на лавки – почулося дзюркотіння води. Відтак знову хтось почалапав босими ногами по лавках – по повільній ході Іван угадав, що то дід Митер закрив двері і загасив світло.

Іван повільно звівся на ноги. Кругом було тихо, тільки десь далеко загавкав пес. Йому озвалися інші, але через хвилю гавкіт стих. Вагерич пообзирався довкола, не побачив нікого, зітхнув з полегшенням і рушив далі.

Селом горіли світла, і страх поволі відпустив.

Тепер Іван начав ся сердити на себе: чого так ся напудив: Він – сорокарічний чоловік – тікав не знати від кого. А якщо то був хтось із односільчан: Тоді завтра все село буде сміятися з його страхів…

Іван завернув за школою і попрямував до кочегарки, де завжди після роботи лишав свого трактора. Тут, за кочегаркою, трактор не мозолив очі заздрісникам.

Вагерич підкачав солярку, завів двигун. Серед нічної тиші трактор загримів на все село. Але Іван махнув руков : вовка боятися – в хащу не йти. Та й на все село тільки двоє могли справді написати на нього донос у міліцію. Але один із них, Посошинець, пішов на той світ минулого місяця. Гріх погане говорити про вмерлих, але й дався він людям взнаки. Бо вродився таким : завидющим і ненаситним. Не було в селі майже ні одної хижі, на кого би він не написав : комусь ділянку пере65мірювали – чи не пригородив собі землі, комусь вимірювали хижу, чи не накрав, бува, дерева. Останнім часом, правда, вже не так і звертали увагу на ті його писульки: кругом порядку ниє, ліс на очах крадуть і вагонами відправляють у Мадярщину та Австрію. Хто нині, за демократів, не краде? Хіба лінивий та вірующий. А при комуністах кожну писульку Посошинцьову перевіряли. Тоді закон був твердий…

А другий – Вовк – тот жиє, ще й як добре жиє. Викупив собі у когоспі ( голова – кум) два трактори за півціни, тим і заробляє. Але дуже дорого просить за кожне діло – скупий, з власної жінки здер би сім шкур, якби за них платили на базарі. Тому люди часто кличуть на калим Івана. А Вовк через те й злиться. Але якщо боятися – то нич і не мати. А в цей час, коли кожен на себе ковдру тягне, гріх і собі щось не взяти. Та й чи має Іван право не красти і приректи своїх дітей на бідність? Заради них на все можна піти. Як він учора у «Вітерці» сказав кумові : «За гроші би’м і душу чорту продав»…

Іван виїхав за село, тепер дорога стелилася понад річкою. Сусіднє село починалося зовсім поруч, за поворотом. Раптом двигун чихнув, потім ще раз і завмер. Вагерпич вистрибнув з кабіни, відкинув капот, посвітив переноскою – і не помітив ніякої хиби. Знову заліз до кабіни і спробував заводити. Але тільки даремно стартерував. І тут у ніс знову вдарив різкий неприємний запах. Боязко оглянувся, але нікого не побачив. Прислухався… Було тихо. Тільки ріка шумить… Та не просто шумить, а «льоп – льоп» - ніби в ній хтось хлюпочеться. Чи можна купатися в річці посеред ночі? Раптом згадав, як у Голятині жив упирь і все кидався вночі на людей з ріки. Прокушував шию і висмоктував кров. Зранку тільки знаходили бездиханне тіло. Спочатку думали, що внадився вовк. А потім хтось упізнав старого Меченика, що вже давно був захоронений. Новині не вірили, але коли ще одну жінку знайшли під мостом з прокушеною шиєю, люди зібралися і розкопали Меченика. Розкрили труну, а дідо – ніби живий : лице рум’яне, аж червоне від випитої крові. Тоді перевернули його на другий бік і схоронили наново. Більше той упирь не вказувався…

У річці зальопотало голосніше. «Ліпше бувим не йшов на сись чортів калим, - подумав Іван. – Ліпше би’м типирь спав у хижі. А типирь’ня може, нигда й не увидят ни жона, ни діти». Йому чомусь стало себе шкода. Він перехрестився, але то продовжувало льопотати. «Туй ся лиш не обийшло без нечистої сили, - думав Іван. – Треба тікати! Треба плюнути на всьо та бігти домі»… Але сам тільки сильніше притиснувся до спинки сидіння. Здавалося, так безпечніше. Тіло ніби закам’яніло, не було сили поворушити ні рукою, ні ногою. Раптом почулося кінське іржання. Щось вийшло з води на берег, пішло дорогою, наближаючись трактора і чавкаючи по асфальту мокрими ногами. Іван заплющив очі і закрив лице долонями… Щось почало грюкати кулаком у дверці кабіни. Іван не відчиняв. Врешті не втримався і відкрив очі. Висока чорна постать стояла біля трактора. Вона нагадувала людину, тільки голова – голова була видовжена і переходила зверху в високий гострий ріг…

  • Іване, що ся з тобов стало? Відкривай!

Вагерич упізнав голос Головача. Не повірив іще, а вже відчув полегшення. І зразу ж ріг став звичайним гострим кінцем брезентового капюшона на голові чоловіка. Іван обм’як, зітхнув полегшено, але все ще не міг ворухнути ні рукою, ні ногою, і просто сидів, втой час як Головач продовжував гамселити кулаком і кричати:

  • Іване! Ци чуєш ня?! Іване! Що з тобов?!

Нарешті Вагерич спромігся відчинити дверці. Головач потягнув їх на себе.

  • Ти живий?

Іван сидів і всім тілом трясся, ніби від холоду. Розумів, що то смішно має виглядати збоку, але руки і ноги самі по собі так трусилися, що ніяк не міг їх зупинити. І ганьбився Головача.

Згодом вони вже їхали догори крутим схилом, а Гловач всю дорогу бурмотів :

  • А я чую : ти ідеш, а потому раз – трактор заглох. Я і пішов тобі навстріч.

Схил був стрімкий, трактор повільно дерся наверх з піднятим у небо носом, й Іван аж замилувався зірчастим полотном.

  • Прихожу – а ти в кабіні - як мертвий сидиш : зіщулений, очи закриті. Я ся напудив, що з тобов ся стало… - продовжував Головач…

Поки вони кидали кимачки в причіп, небо повільно затягнулося хмарами, і стало зовсім темно. Коли все було закунчено, Головач підійшов упритул до Івана :

  • Давай нараз ся розрахуєме, бо дома треба буде наскоро розгрузити, оби нитко не відів, та й їхати гет, - і протягнув Іванові руку з грошима.

Вагерич взяв і йому зчомусь разу стало якось не по собі. Він засунув гроші у жеб і зрозумів чому : рука в Головача була студена, як лід. А мала би бути гаряча після такої напруженої праці. Він пильно глянув на Головача, але було так темно, що крім високої чорної постаті в довгому брезентовому плащі нічого не побачив. Вони сіли в трактор і повільно рушили вниз. Іван пустив трактор накатом і лиш пригальмовував ногою. Фари висвічували суху грунтову дорогу, порізану вузькими глибокими руслами – слідами швидких дощових струмків. А в кабіні знову почало смердіти. Раптом Головач поклав йому руку на стегно:

  • Ануж, мало притормози. Мені щось ся в голові закрутило.

Вагерич натиснув на гальма. Фари світили. Головач накинув на голову капюшон і сидів якийсь час мовчки, тільки важко дихав. Усе важче й важче. І той нудотний запах теж ставав сильнішим. А за вікном вітер гнув вільхи, і листя жалібно шуміло. Іванові стало не по собі. Якесь дуже непривабливе місце вибрали вони для зупинки. Зліва, за густим вільшом, булькотіла зворина. Добре, що хоч він не сакм, а з Головачем… Але чомусь присутніст Головача не заспокоювала. Іван знову згадав, яка студена в того була рука. А потім насторожила нова думка : якщо Головач прийшов до трактора з боку села, то Іван мав його бачити. А може, Головач виліз із ріки?

А Головач дивився вперед і дихав щораз голосніше., уже надсадно, з якимось булькотінням у горлі. Хриплячи, головач повільно повернувся до Вагерича. Тепер він дихав Іванові просто в лице. І, Боже, як від нього смерділо гниллю і спаленою сіркою! Враз відчув, ніби хтось схопив його долонями ззаду за голову і міцно тримав, як колись у дитинстві санітарка, що допомагала зубному лікареві. А лице Головача під капюшоном почало кривитися, ніби було із пластиліну і хтось здавлював його то з боків, то зверху і знизу. Очі почали червоніти і світитися. Іван хотів закричати, але голос пропав, і він тільки дивився на те спотворене жахливе лице, шкіра на котрому почала тріскатиі звисати великими шматками, на оголених місцях відкривалися глибокі гнійні виразки. Раптом рот потвори ошкірився і звідти почав висуватися величезний червоний язик, покритий товстим шаром брудно – жовтого слизу, крізь який пробивалося рідке рудеволосся. Той шерснатий язик тягнувся до Іванового обличчя, з горла Головача почулося те знайоме «ги – ги, ги – ги, ги – ги». Враз Вагерич відчув, що йому відпустило руки і ноги і несвідомо, ніби ним керував хтось інший, вдарив кулаком у те смердюче обличчя. І тільки встиг відзначити про себе, що рука ніби провалилася в холодець, – різко відкрив дверці і вивалився з трактора. З розгону покотився крутим схилом, намагаючись звестися на ноги. Нарешті це йому вдалося, і він щодуху помчав униз, не розбираючи дороги, нічого не бачачи в темряві і тільки тепер приходячи до тямки. Все, що робив до цього часу, - робив підсвідомо, керований інстинктом.

Вагерич, здавалося, за хвилю збіг на дорогу. Навколо було зовсім темно, і він зрозумів, що дивом не зламав собі шию, коли сторчма летів донизу. Біг по асфальту, зморений, захеканий, бо все ще не міг опам’ятатися після нелюдського страху. Але хоча серце все ще гамселило, готове вискочити з грудей, подумки заспокоївся і згадав про той вираз на лиці нечисті, який здався йому знайомим. Хотів пригадати, що то був за вираз, але не міг, як не напружував уяву.

Іван не чув ніякого шуму позад себе і з часом перейшов на ходу. Він оглянувся, але не побачив нікого. Подумав про покинутий трактор, знаючи, що нізащо на світі не повернеться туди. Додому! І тільки додому! Вагерич раптом згадав, що знову доведеться іти повз хижу Посошинців. Але ж там і почалися всі його нічні біди. Він знав, що не змусить себе знову проминати ту прокляту хату. І вирішив не йти на міст, а перейти річку вище, вбрід, а потім лісом навпростець піднятися до своєї домівки. Роззувся, зняв штани і повісив на плече, топанки взяв у руки і зайшов у темну воду. Босі ноги запекло від студени.. Трохи постояв скраю, щоб звикнути до холоднечі. Потім пішов потихеньк, дуже обережно, щоб не посковзнутися на слизькому, порослому мохом камінню. Вода піднялася трохи вище колін, і течія з силоб тиснула на ноги, намагаючись його підламати. У цей час почув, як у селі заспівали півні.

Коли був уже недалеко від протилежного берега, позаду почулося хлюпотіння. Він оглянувся – але нікого не побачив. Пішов далі, але знову почув сплеска води, набагато сильніший. Повернувся – і похолов : за ним слідом через ріку скакав великий білий кінь. Іван побіг, ковзаючись, б’ючи босі ноги об гостре каміння і розбризкуючи воду. І сам не втямив, як на одному подихові влетів у ліс, що підступав до самої води. Зразу ж з усієї сили почав дертися догори крутим схилом…

Десь далеко внизу знову запіли півні. Майже поруч почувся жахливий рик, ніби предсмертний крик забитого звіра. Іван зрозумів, що не врятується. Втратив обережність і впав, зачепившись ногою за товсту гілляку на землі. Інстинктивно намацав рукою гілку і міцно обхопив долонею. Встав і далі вже біг, підпираючись палицею. Його наздогнав жалібний крик :

  • Іване, стій, то я, Головач! Поможи ми!

Іван вкляк на місці на якусь мить, а потім заставив себе бігти ще сильніше.

  • Стій, Іване! Мусиш ’ня спасти!

Та Вагерпич лиш ся преехрестив і біг далі.

  • Стій! І так від ня не втечеш! Не втечеш! – тепер крик був сердитий…

Вагерич оглянувся і за кілька метрів від себезнов побачив крізь темряву високу чорну постать. Хекання і хрипи почулися вже над самим вухом. Вагерич різко обернувся і, цілячи в голову переслідувача, з усієї сили вперіщив гіллякою. Відчув, що вцілив і замахнувся ще раз. Але не влучив… ліс переповнився страшним ричанням… Потвора навалилася на Вагерича і підім’яла під себе. Іван упав на спину – важке тіло придавило його до землі, смердюче ненависне тіло, холодні пальці вже стиснули шию. Вагерич, з усіх сил намагаючись відірвати їх від своєї шиї, побачив лице суперника… Але то вже був не Головач. То знову була та жахлива потвора з облізлою шкірою, з гнилими виразками. До Івана потягнувся смердючий слизький язик… Дихати Іван уже не міг і щосили ткнув пальцями в очі потворі. Ліс розірвав нелюдський крик. Холодні руки на мить відпустили шию Івана. Він зміг вхопити ковток повітря перед тим, як йому знову здавило шию так, що зрозумів : кінець. Відчуваючи, як в очах темніє, встиг помітити, що лице потвори нагадує йому … обличчя померлого місяць тому заздрісника – Посошинця. А мертвець раптом вишкірився, показуючи вовчі жовті ікла, нахилився до Іванової шиї.

Недалеко запіли сільські півні…

Іван ще довго лежав, не маючи сили звестися на ноги. Біля нього нікого не було. В лісі тиша злилася з темрявою. На небі крізь дірки в хмарах зблиснули зорі. Іван відчував, що по обличчі йому течуть сльози. А він не пам’ятав, коли плакав останній раз… Навіть не пригадує, чи взагалі хоч раз плакав…

Коли підходив до своєї хижі на схилі, уже зоряло. Тихо відчинив двері і ввійшов. У кімнаті було тепло, чулося заспокійливе сонне посапування дітей. Іван знесилено опустився на стілець біля стола. Трохи посидів, потім засунув руку в кишеню. Миттю висмикнув її, розтулив кулак. На долоні лежали не гроші – зім’яте листя тютюну… Чортів заробіток…





Похожие:

Чортів калим iconЧортів калым
Вагерич потихы ся припідняв з постели, почекав, докы очи привыкли до темноты, І начав ся одівати. Від духоты гет упрів, зачер з відра...
Разместите кнопку на своём сайте:
Документы


База данных защищена авторским правом ©podelise.ru 2000-2014
При копировании материала обязательно указание активной ссылки открытой для индексации.
обратиться к администрации
Документы

Разработка сайта — Веб студия Адаманов