Чортів калым icon

Чортів калым



НазваниеЧортів калым
Дата конвертации03.09.2012
Размер114.33 Kb.
ТипДокументы


Чортів калым


Вагерич ся пробудив посеред ночи. В хыжи было темно і душно, гі в печи, бо спало їх в єдній комнаті, слава Богу, п’ятеро: він, жона, баба Настуня, сын і донька. Вагерич потихы ся припідняв з постели, почекав, докы очи привыкли до темноты, і начав ся одівати. Від духоты гет упрів, зачер з відра студеної воды і смачно ся - аж зубы заболіли – напив перед дорогов. Помацав по жебах, чи не забыв цигаретликы і ключі від трактора – і выйшов з хыжі.

Ніч повіяла свіжым, прохолодов, небо сіяло звіздами, як з решета. На минутку дорога ся спрятала в хащині. Коли смерекы ся розступили, Іван увідів долі сільські хыжі, що ся купали в звіздяному світлі. У многых хыжах щи ся світило. То лише они, Вагеричі, що ся відорвали від села (позаочи їх называют відлюдькуватыми), лігают скоро. Бо що їм робити вичір у Верьху серед хащі?

Вагерич зыйшов долі трасов на зарінок і пішов понад ріков. Темна вода хлюпала, габы ся з шумом переливали через брылы. Спереду зачорніла гостра стріха хыжі Посошинців. У ній місяць тому ся завило горе – умер старый газда, Юра Посошиниць. Юру в селі чомусь нихто не любив. Даже по смерти го споминали недобрыми словами, та так часто, що мертвый уже мусів ся від тых слів перевернути у труні. А по ночах коло хыжі Посошинців, кажут у селі, начало ся творити щось недоброє. Якось хтось відів там двох білых коней. Они ся пасли коло самої кырниці, хоть такых коней у селы нико не мав. А як тоты коні іржали опівночи, кажут, чуло усьо село. І вже зовсім недавно Василина Марковичова та Поланя Оленичка, коли ся вертали пізно вечір з малин, стрітили туй малинького дітвака. Фатьовик сидів серед пішачка, розклав ніжкы у червоних гатьох і метав у землю скотарськый ножик. Волоссячко в нього было кучерявоє, чорноє, гі асвальт на орсагови, а дати му мож было років із сім. Поланя, гадаючи, що чійись дітвак ся заблудив, нахылилася над ним та й звідат: „Чій ты, дітинко?” А фатів задер голівку, вишкірився на всі зубы, що мав, загігікав, гі лошук, а пак як ся схопит на ногы, та нараз выріс, став великый, згоры на жін подивив, та й нараз став білым коньом. Товсті губы фыркнули жонам просто в тварь, а очи в коня горіли, як грань... Кінь страшно так заіржав, у жін ся підогнули коліна, они ся й не отямили, як упали мнягкым містом на зимлю, а конище став на задні ногы, щи раз заіржав, так що смерекы задрыжали, та й щез із очий. Відтогды люди зачали обходити хыжу Посошинців. А їм, Вагеричам, лиш попри ниї і йде дорога, ни обыйдеш. І, хоть і ніч надворі, а мусит Іван іти попри ню. Страшно – ни страшно, а гроші заробляти треба. На зарплату не прожиєш, то й треба підкалимлювати. А коли калымити, як не вночи? Вдинь не мож, люди ввидят, позавидят заробітку – бо люди – то люди – та й заголосят у міліцію...

У Посошинців ся не світило. Вагерич ішов скоро, уже майже быв коло хыжі, чорної, остростріхої, як учув, що го хтось доганят. Наддав ходу, айбо тот іззаду тоже пішов май скоро.
Іван ся хотів обернути, або шия чомусь нібы задеревляніла.Зсередины хтось гібы шептав „Не обертайся! Ни за що в світі!” Долі хребтом, як мнячик з леду, скотилася студена лобда. Нараз задув сильный вітер, настоящый выхор, залопотіла листьом трепета й вільша над ріков, а потому усьо нараз затихло. Лишень чути было тяжкі крокы ззаду. Хтось го доганяв. Іван ся переерстив, а крокы было чути май близько і май близько... Вагерич не выдержав і побіг, спершу потихы, або тот іззаду тоже побіг, і тогды Іван припустив з усьіх сил, а тот іззаду тоже затупотів і захрипів уже над самым ухом. В ніздрі бехнув тяжкый гнилый запах, Іван ся скривив і мало не впав від того смороду... Хтось му поклав на плече руку – тяжку, гі бы з олова. Коліна у Івана заслабли, підогнулися, і він учув, що паде... І в тоту саму минуту під стріхов Посошинців запалилося світло, і Йвана відпустило... Уже лежачи на прохолодній траві, чув, як рипнули двері, хтось выйшов на лавкы, чалапкаючи босыми ногами по дошках – і стало чути, як дзюркоче тонка цівка воды. Опъят почалпкали босі ногы по лавках, і по тому, які тотъ крокы были неспішні, здогадався, що то дідо Митер. Двері ся закрыли і світло ся загасило.

Вагерич потихы ся підняв, став на ногы. Довкола было тихо, лиш дись далеко загавкав пес. Йому ся вголосили другі, а через минуту гавкіт утих. Іван ся пообзерав довкола, никого не ввідів, дыхнув глубоко, бо му полівило в грудьох, і рушив дале...

Селом горіли світла, і страх потихі відступив...

Типирь Іван начав ся сердити на себе самого: що він так ся перепудив? Він – сорокарічный чоловік – тікав не знати від кого. А як тото быв хтось із сільськых? Тогды завтра усьо село буде ся з нього збытковати та сміятися з його страхів...

Іван завернув за школов набік і пішов ід кочегарці, де усе по привычці лишав свого трактора. Туй, за кочегарков, трактор ся не так мече в очи тым, котрі завидят...

Вагерич підкачав солярку, завів мотор. Ніч была така тиха, що мотор загримів на всьо село. Та Іван махнув руков: вовка ся бояти – у хащу не йти. Та й на всьо село лишень двоє могли насправді написати на нього донос у міліцію. Або єден із них, Посошиниць, пішов на тот світ того місяця. Гріх недоброє за вмерлых говорити, айбо тот натворив ділов по селу. Бо такым ся уже вродив: завидющым, ненажерливым. Не было в селі майже ни єдної хыжі, на кого бы він не настрочив: кому ділянку перемірювали – чи не пригородив собі землі, комусь міряли хыжу – чи не навозив собі дерева. Останні рокы, правда, вже не дивили на його писулькы в міліції: кругом і так порядку ниє, хащу на очах крадут і вагонами відправляют в Мадярщину та Австрію. Хто ныні, за „демократів”, не краде? Хыба лінивый або вірущый. А при комуністах каждый папірь Посошинця перевіряли. Тогды закон быв твердый, що й казати...

А другый – Вовк – тот жиє, ще й як добре. Выкупив собі у калгозі (голова – кум) два тракторы, тым і зароблят... Айбо дуже дорого просит за каждоє діло – скупый, із свої жоны здер бы сім кожів, якбы за них платили на базарі. Того люди часто кличут на калым Івана. А Вовк через сесе ся і сердит.

Айбо аж від усього ся трясти – то нич і не мати. А типирь, коли каждый на себе одіяло тягне, гріх і собі щось не потягнути. Тай чи має Іван право не красти і лишити свойих дітий бідняками? Они пак зазвідают: де ты, няньку, быв, коли усі гроші захаповали? Заради дітий на всьо мож піти... Як він учора у „Вітерцю” уповів кумови: „За гроші би’м і душу чорту продав”...

Іван выгнав трактор за село. Туй дорога простерлася понад ріков і кривулькала разом з нив. Скоро мало ся начати другоє село, уже за кривульов. Аж мотор чогось зачихав, зачихав та й заглох. Вагерич выскочив із кабіны, підняв капот, присвітив переносков – і не замітив ниякого ганджу, ниякої хыбы. Оп’ят заліз у кабіну і попровбовав завести мотор. Пустоє – лиш ся задарь настартеровав. Так і акумулятор посадит скоро. Що робити? І туй Іванови у ніздрі вдарив різкый, мерзкый сморід. Обзирнувся у страсі – або никого не втямив. Прислухався... Было тихо... Лиш чути было, як шумлят габы в ріці. Та не просто шумлят, а гі б ся в них хтось льопотав: так „льоп – льоп”. Та все май голосно. Та все май голосно. І май близько... Хто чи що може ся льопотати вночи серед рікы?

І туйкы Вагерич ся нагадав, як у Голятині жив упырь і все выскаковав на людий з рікы серед ночи. Метався на чоловіка, хапав го за плечі, прокушував шию і высасовав кров... Рано лишень находили студені тіла. Спершу думали, аж тото ся внадив вовк-людожер. А потому якомусь легіньови ся вдало вырвати і втекти від упыря, і він казав, що упознав старого Меченика, котрого похоронили вже з місяць. Сперьшу легіньови нихто не вірував, або коли через динь найшли рано щи єдну мертву жону над ріков на тому самому місці з прокушенов шийов, люди ся зобрали і пішли на теметів. Розкопали могылу Меченика, розкрыли, хрестячи ся, труну – а дідо, пекы бы му, гі бы живый: лиця рум’яні, губы червоні, гі бы ся напив крови. Тогды го перевернули в труні на другый бік і похоронили наново. І більше тот упырь ся не вказовав...

У ріці оп’ят зальопотало, уже гет коло самого берега. „Ліпше бывим не йшов на сись чортів калим, - подумав Іван. – Ліпше би м спав типирь у теплій постели... А типирь ня, може, нигда не увидят ни жона, ни діти”. Він чомусь став себе шкодовати, зробило му ся жаль... Іван ся перехрестив, або тото і дале льопотало, та все май близько. „Туй лиш ся не обыйшло без нечистої силы, - оп’ят подумав Вагерич. – Треба тікати, покі м живый. Плюнути на всі заробітки та бігти домі...”. А сам ся лиш май дуже притис до припирачкы на сідаку. Віділо му ся, що в кабіні ся май схоронит... Тіло гі бы закаменіло, не міг покывати ни руков, ни ногов. Аж раз учув, як заіржав кінь. Щось вычалапкало з воды на берег і пішло орсагом ід тракторови, чавкаючи мокрыми ногами по асвальту... Іван від страху залющив очи і закрыв лице долонями. Щось зачало грюкати в двирьку кабіны. Вагерич не відкрывав. Серце бухало, як гамором по брылі. Насмілився і відкрыв очи. Коло трактора стояло щось высокоє, чорноє. Якыїсь високый чоловік, лиш голова – голова была якась выдовжена і переходила у высокій острый ріг...

- Іване, що ся з тобов стало? Відкрывай!

Вагерич упознав голос Головача... Щи не повірив, а уже му стало май легко. І нараз высокый ріг став простым гострым кінцьом брезентового капюшона. Іван розім’як, выдыхнув розслаблено, хоть усе щи не міг покывати ни руков, ни перстом, і просто сидів на сідаку і нич не робив, а Головач і дале гамселив п’ястю у двирьку і гойкав:

-Іване! Ци чуєш ня? Іване! Що з тобов, чоловіче?!

Накониць Вагерич відтерп і вдало му ся відкрыти двирьку. Головач потяг їх на себе.

-Ты живый?

Вагерич сидів і трясся усім тілом, нібы від студени. Розумів, що має ся відіти смішным, айбо рукы і ногы тремтіли самі від себе. І він нияк не міг їх удержати...І ганьбився перед Головачом.

По якыхось минутах они вже на тракторі дерли ся горі крутым берегом, а Головач усю дорогу розказовав:

  • А я чую: ты ідеш, а потому раз – трактор заглох. Я і пішов тобі навстріч. Думаю, може щось поратовати, обы мотор ся завів.

Берег быв припірный, як рипа, трактор драбався дгорі з націленым у небо носом, і Йван ся замиловав зіркастым полотном...

  • Приходжу – а ты в кабіні, як мертвый сидиш: скоцюрбленый, очи закрыті, рукы тремтят... Я ся впудив, що з тобов щось ся стало... – дале трісконів Головач...

Закы они метали кымачкы в прицеп, небо помалы начало ся хмарити, і скоро стало гет темно. Коли останній кымачок быв уже в кузові прицепа, Головач став близько до Івана:

„Давай ся нараз розсчитаєме, бо дома треба буде наскоро розгрузити прицеп, оби нитко не увідів, та розходитися”, – і простяг Іванови руку з грошима на долони. Вагерич узяв зажмакані папірці і нараз му чомусь стало не по собі. Засунув гроші у жеб куфайкы і здогадався, чого: долоня у Головача была студена, як лід. А мала быти горяча після такої тяжкої роботы: прицеп кымачків нагрузили. Він ся підозріло подивив на Головача, або было так темно, що він розрізняв лише высокый чорный силует у довгому плащи, і більш нич не відів.

Они сіли у трактора і потихы рушили долі берегом. Іван пустив машину накатом і лише приторможовав, тиснучи ногов на педаль. Фары высвічували суху ґрунтову дорогу, поорану глубокыми руслами – слідами сильных дощовых зворів, що в бурю розрывают польові дорогі. А в кабіні оп’ят зачало смердіти. Головач ухопив го руков за коліно:

  • Ануж, мало притормози. Мені щось ся в голові закрутило. Аж ня замлойило.

Вагерич натиснув на тормоз і включив першу передачу. Фары не гасив. Головач навер капюшон на голову і сидів якыйсь час мовчкы, лиш тяжко дыхав. Усе май тяжко і май тяжко. І тот нудотный запах тоже ставало май сильно чути. А за вікном кабіны вітер гнув вільша, і листя сумно шуелестіло, нібы тихо ся спрошувало від біды. Іванови стало не по собі. Якоєсь дуже сумноє місто они выбрали для остановкы. Зліва, за густым вільшом, булькотіла зворина. А хыба они выбирали, де ставати? То Головача замлойило якраз туй. Добре, що він хоть не сам уночи в такому страшному місті, а з Головачом... Або чогось то, що коло нього быв Головач, не успокойовало. Іван оп’ят ся нагадав, яка студена была у того долоня. А потому го насторожила нова гадка: аж Головач прийшов ід тракторови з боку села, тогды Іван го мав замітити. А він никого не відів тогды спереду. А може, Головач віыіз із рікы?

А Головач дивив уперед і дыхав усе май голосно і тяжко, аж хрипів, і чулося, що у гертанці му забулькало. Хриплячи, чоловік помалы обернувся ід Іванови. Типирь він дыхав Вагеричови просто в тварь. І, Господи, як від нього смерділо сірков і чимось гнилым. Іванови ся привиділо, що його хтось міцно хопив іззаду за голову і міцно держит, як колись, коли він быв малый, у кріслі у зубного дохторя держала му голову санітарка. Рукы і ногы му потерпли. А лице Головача під капюшоном зачало ся якось чудно кривити, нібы было із пластиліну і хтось го давив то з єдного боку, то з другого, то здолі, то згоры. Очи зачали червоніти і світитися, як грань. Іван хотів загойкати, та голос му пропав, і він лишень дивив на тото страшноє брыдкоє лице, кожа на котрому начала ся тріскати, лупити, звисати великыми дарабчиками, а на облізлых містах відкрывалися гнояні раны... Аж раз рот паскуді ся вышкірив і відти ся начав высовувати величезный червоный язык, товсто вкрытый грязно-жовтов слизьов, через яку пробивалися рідкі міцні рыжі волоскы, чи скорше, ширсть. Тот шерснатый язык потягся ід Івановому лицю, з гыртанкы Головача вчулося уже знакомоє „Ги – ги, ги – ги, ги – ги”. Та Вагерич учув, що му розтерпли ногы і рукы, їх відпустило, і він неспеціально, гі бы без себе, гі бы ним командовав хтось другый, уперіщив кулаком у тоту вонячу голову, що тягла му ся вишкіреным ротом ід шийи. І лише ухопив себе на гадці, що кулак гі бы ся провалив у холодиць, - тогды шустро відкрыв двирьку і вывалився із трактора... З розгону покотився долі берегом, і нияк не міг пристати та стати на ногы. Аж накониць ся підняв, хоть у голові щи ся крутило, і побіг долі, не видячи дорогы, нич не відів у темноті, ги бы му зав’язали очи рушником, і лиш типирь приходячи ід пам’яти. Усьо, що робив до типирь, - робив без тямкы, під командов інстинкту.

Вагерич, віділо му ся, під кліп ока збіг долі на дорогу. Кругом было зовсім темно, і він ся здогадав, що чудом не зломив собі шию, коли летів берегом. Біг асвальтом, змореный, захеканый, бо все щи не міг прийти до тямкы після нелюдського страху. Або хоть серце усе щи гатило, як у бубен, готовоє вискочити з грудий, у гадках уже ся успокойив і нагадався, що щось у твари тої паскуди віділо му ся знакомым. Не міг лише порозуміти, що точно. Хотів оп’ят увідіти, як оно выпозіровало, айбо не міг, як ся не старав представити.

Іван не чув ни стуку, ни гуку позад собов і потихы перейшов на ходу. Обернувся, та не увідів за собов никого. Нагадався про трактор, що лишився у березі, айбо знав, що ни за які гроші ся не верне ід ньому. Домів! І лишень домів. Та туй Вагерич ся нагадав, що оп’ят треба буде йти попри хыжу Посошинців. Спомнив, що відты ся начали всі його біды. Знав, що ся не заставит пройти коло тої проклятої хыжі. І рішив іти не на міст, а перебрысти ріку май позвыще, а потому через хащу навпростиць піднятися домі у Вирьх. Роззувся, зняв ногавиці і перевісив через плече, як бисаги, топанкы взяв у рукы і забрыв у студену темну ріку. Малинько постояв скраю, обы босі ногы привыкли до студеної воды. Потому осторожно пішов, сокотячися, обы ся не сховзнути на мокрому, порослому мохом камінню. Водя ся підняла выще колін, габы сильно тиснули на ногы, підламовали, і він ледве бирував ся удержовати, обы не впасти, і, зціплюючи зубы, коли до крови збивав ногу у гостру брылу, брів на тот бік. Уже близько коло берега учув, як закукурікали когуты. І нараз десь іззаду вчулося, гібы хтось біжит за ним по ріці, льопкаючи ногами по воді. Іван ся обзирнув – або никого не увідів. Пішов дале, та оп’ят учув, як щось плеще по воді, уже май голосно. Обернувся – і потерп від страху: за ним через ріку скакав великый білый кінь. Іван ся переерстив і побіг, ховзаючися, оббиваючи босі ногы у гостроє плитя і розбрызкуючи воду. І сам не втямив, як на єдному диханю залетів у хащу, там, де смерічкы ся підбирали до самої рікы. І нараз ся начав із усьої силы драбати горі припірным берегом, і оп’ят ся мокрі ногы ховзали, лиш типирь на іглицях опалої прошлогідної чатины…

Далеко долі в селі оп’ят, уже в другый раз, запіли когуты. І нараз Вагерич учув, як за плечима в нього щось страшно і сильно зарычало, гі медведище, коли го на смирть поранит охотник на вадасці. До Івана дійшло, що спастися йому навряд чи выйде. Не посокотився і впав, бо зачепився ногов за товстый корінь старої смерекы. Інстинктивно намацав руков товстый сук і міцно затис у долони. Устав і біг дале, підпираючи ся палицьов. Іззаду жалісно загойкало:

  • Іване, стій, то я, Головач! Поможи ми!. Не тікай…

Вагерич укляк на місці на минуту, заціпенів, а потому оп’ят побіг.

  • Стій, Іване! Видав ня не лишиш у біді. Мусиш ня спасти! Я ти ся віддячу…

Та Вагерич лиш ся перехрестив і наддав ходу. Дыхати было тяжко, віділося, що серце зараз выскочит із грудий.

  • Стій, ты, лынгарю! Всьо єдно від ня не втечеш! Чуєш, ты, жіване. Не втечеш! – грозилося ззаду на нього.

Іван ся обернув і за пару митрів від себе увідів у темноті высокый темный силует чоловіка. Хеканя і хрип вісіли му уже над самым ухом. Вагерич ся несподівано обзирнув, і, цілячи в темну голову, з усьої силы всадив суком. Учув, що потрафив, замахнувся щи раз, та не вцілив… Ліс ся заповнив страшным рыком болю. Потвора, рыкаючи, навалилася на Івана, підомняла під себе. Вагерич упав на плечі – тяжкоє тіло притисло го д земли, смердючоє ненависноє тіло, студені ціпкі пальці зачали давити шию… Іван начав відрывати тоты пальці від свої шиї, айбо тото было не легко, нияк му ся не вдавало, воздуху му не ставало, уже ледве дыхав, і туй увідів зблизька лице нападника… Айбо то вже быв не Головач, то назад была тота паскудота з облізлов тварьов… Ід Івановому лицю потягся смердючый слизькый довгый язык…Капиць ми – подумав собі Іван, з силов хапаючи ротом хоть каплю воздуху – і з усьых сил тыцьнув перстами в очи паскудоты. Тото не по людськы загойкало, завыло, заверещало, у Івана чуть барабанні перетинкы в ухах ся не полопали. Студені пальці на минуту пустили шию Івана. Він похапцьом прімкнув свіжого воздуху перед тым, як му опят стисло шию так, що потемніло му в очах, і лише втямив, що тота паскудь му нагадує… лице вмерлого старого Посошинця… А мертвый ся нараз вышкірив, указуючи вовчі ікла, нахылився ід Івановій шийи…

Недалеко в третый раз запіли когуты…

Вагерич щи довго лежав на земли, не мав силы встати на ногы. Довкола никого не было. В хащи біыо так тихо, що давило на уха. На небі через продірявлині хмары зблиснули зіркы… Іван учув, що по лицю му потекли слызы… А він не тямив, коли ревав останній раз… Дись іщи дітваком… І не може ся нагадати, коли…

Він підходив ід хыжі, коли вже світало. Темнота ся розсіювала, а по земли берегом ся стелив ранішный мрак. Іван тихо відомкнув двирі, відкрыв їх помалы, обы не рипіли, і зайшов. В хыжи было тепло, чув, як тихо спокійно дыхают діти… Опустився на столиць коло стола, ослаблый, змученый, коліна щи тремтіли. Мало посидів, радый, що вже накониць ся добрав домі, що вже ся кінчила тота біда, дякуючи Богу, що обстався живый… Щось ся здогадав, засунув праву руку в жеб куфайкы… Вытягнув, розтулив кулак. На розчепіреній долоні лежали не гроші – змняцканоє листя догану… Чортів заробіток….






Похожие:

Чортів калым iconЧортів калим
Натсуня, син І донька. Вагерич потихи піднявся з постели, почекав, доки очи привикли до темноти, І начав ся одівати. Від духоти геть...
Разместите кнопку на своём сайте:
Документы


База данных защищена авторским правом ©podelise.ru 2000-2014
При копировании материала обязательно указание активной ссылки открытой для индексации.
обратиться к администрации
Документы

Разработка сайта — Веб студия Адаманов