Книга перша icon

Книга перша



НазваниеКнига перша
страница44/44
Дата конвертации02.07.2012
Размер6.18 Mb.
ТипКнига
1   ...   36   37   38   39   40   41   42   43   44
1. /Владимир.docКнига перша

У Великій Луці на зимовому шляху з Новгорода до Києва князь Ярослав зустрів корсту з тілом брата свого Вишеслава. Це була невесела, скорбна зустріч живого з мертвим, надій з тліном.

Ще здалеку дружина, яка оточувала князя Ярослава, побачила на шляху похід: попереду з чорними корогвами, що смутно колихались над снігом, їхало кілька десятків вершників, за ними восьмерик коней тягнув сани з видовбаною з дуба й щільно закритою віком просмоленою корстою, за ними на багатьох санях їхали нарочиті мужі Новгородської землі, а ще далі верхи й пішо, змінюючись на погостах, з сокирами й рогатинами поспішали смерди - требити путі, класти мости, одбиватись від диких звірів, що зграями ходили в лісах.

Схопившись з коня, князь Ярослав підійшов до саней, на яких стояла корсіа, просто в снігу упав на коліна, підняв руки д'горі й тужно мовив:

- О брате мій Вишеславе, чи думав ти, ідучи в полунощні землі, що повертатимешся на отчизну в гробниці, трупом хладним?!

Над снігами крутилась поземка, чорна корста іскрилась від паморозі, задубілі корогви дзвеніли під вітром.

- Горе мені, горе, - бідкався князь Ярослав, - аще зустрів тебе не на коні сидящого, а лежащого в гробниці.

Корогви схилялись до самої землі, вітер свистів дужче й дужче, снігове море затягло все навкруг. ,

- Прощай, мій брате! - чулись крізь голосіння вітру слова Ярослава. - І не сварись на мене, їду заступати тебе, як ізгой, рушаю, як і ти, в тьму полунощну.

Дружинники вже посідали на коней, у снігу зарипіли полозки, сани з корстою рушили далі.

Довго з непокритою головою, з опущеними руками стояв серед снігів князь Ярослав, думав про смутну долю брата свого Вишеслава.

Князь Ярослав приїхав до Новгорода без якоїсь почесті й слави. Так трапилось, напевне, через те, що поїзд його промчав льодами Ільмень-озера увечері, біля терема княжого зупинився пізньої ночі, коли в Новгороді все спало.

Піднявши на ноги сонну сторожу, сли, що їздили до Києва, разом з князем Ярославом зайшли до терема, там забігали дворяни, запалили вогні, у стравниці забряжчав посуд, запахло смажениною.

Одразу ж до терема, засапавшись, прибігло чимало воєвод і бояр, а разом з ними й посадник Добриня, що виділявся з-поміж них одягом своїм, гривнами, чепами, поважним виглядом.

Коли закінчилась вечеря, мужі, воєводи й бояри пішли, але Добриня залишився - йому хотілось поговорити з новим князем, хтось мусив провести Ярослава і в його палати.

Так вони залишились удвох на верху терема, в палаті, що виходила темними вікнами на Волхов. Добриня страждав з самого вечора печією, тепер, випивши меду й поївши, захмелів, обважнів, його хилило на сон. Але Ярослав, що їхав більше як місяць з Києва і що майже не спочивав у останні ночі, зовсім не хотів спати. Злегка шкутильгаючи, він пройшов по палаті, постояв біля вікна, обернувся до воєводи.

- Я, княже Ярославе, - почав Добриия, - служив ще діду твоєму, нехай буде прощен, князеві Святославу, вуєм був отця твого Володимира, багато літ сидів його посадником у Новгороді, був першим воєводою й боярином у князя Вишеслава...

Добриия замовк, ждучи, що Ярослав скаже своє слово. Але Ярослав не говорив - він стояв біля вікна, дивився на темні обриси теремів, засніжений Волхов.

- І з християнством я допомагав князеві Володимиру, - повів далі Добриня, - множество ворогів серед язичників мав і маю. Перуна почепив за кінський хвіст і вверг у Волхов. Воєводи й бояри - своє, а я - княжа людина, тільки йому служив і мушу служити...

Князь Ярослав нарешті одвернувся від вікна й пильно подивився на воєводу Добриню. Той аж здригнувся - на нього дивилось обличчя молодого Володимира - те ж чоло, ніс, рот, і, що найбільше вразило його, князь новгородський Ярослав дивився на Добриню очима його сестри Малуші.

- Я багато чув про тебе, воєводо Добрине! - сказав Ярослав. - Знаю, багато ти й зробив для земель полунощних.

- Вір мені, княже, - ніяковіючи й плутаючи слова, продовжив Добриня, - ревно допомагатиму й тобі, буду першим подругом, слугою.

Ярослав сів у крісло й опустив очі.

- Слухай, Добрине, - сухо промовив він. - Мені ще в Києві багато повідали про тебе, знаю, ти був вірним слугою в князів. Але мені слуги-воєводи не потрібні, вони мусять робити свої справи, мені служитимуть дворяни. Я ж служитиму разом з усіма мужами моїми людям полунощних земель...

Це були образливі для Добрині слова, князь Ярослав відкидав його дружбу й службу, він - юний хромець і його онук - змовився, може, в дорозі з слами-боярами, може, а це ще гірше, щось дізнався про нього в отця - Володимира.

- То коли велиш мені приходити? - тільки й знайшовся Добриня.

- Нині на світанні я велів зібратись у Великій палаті всім боярам, мужам, воєводам... Приходь і ти.

- Але вже скоро й світанок... Коли ж ти спатимеш, княже?

- У цьому городі, - зухвало відповів Ярослав, - я вже не хочу спати.

8

На голову князя Володимира падають і падають удари: смерть сина Ізяслава в Полотську, зрада Святопрлка в Турові, втрата людини, яку він любив і яка любила його над усе в світі...

Володимир тримається й зносить ці удари, намагаючись вдержати скіпетр василевса; дбаючи про спокій і лад у землях, він бере Туров під свою руку, в Полотськ посилає сина Брячеслава, в Ростово-Суждадьську землю, де сидів раніше Ярослав, - старшого сина від цариці Анни Бориса, у Муром - сина Гліба, разом з ним по згоді з єпископом Анастасом посилає єпископів Феодора і Іларіона...

Але коли сколихнеться одна хвиля, важко стримати все море - до Полотська далеко, ходять чуткиу там неспокійно в землях, Туров зовсім близько від Києва, а й у цьому городі, як і по всій Туровській землі, спалахують пожежі, іде татьба, розбой, якісь таємничі загони скрадаються там у лісах і нетрях.

Найгірше ж у Ростові й Муромі... Що сталось з Ростово-Суждальською землею, яка справно платила дань, коли там сидів Ярослав, посилала військо, корилась Києву? Коли туди доїжджає князь Борис, земля відмовляється його прийняти, не приймають там і єпископа Феодора, що їхав з князем.

За Ростовом іде Муром - муромчани не допустили князя Гліба на свою землю, над єпископом Іларіоном посміялись, одрізали йому бороду, князь і єпископ врятувалися від смерті, втекли до города Чернігова, послали гінців до Володимира, запитують, що робити.

Що робити? Легко синам запитувати, важко відповісти отцю-князеві. Починається осінь, шляхи в полі несходимі, куди не поглянь - розпуть...

Проте страшна не розпуть у полі, князь Володимир запитує сам себе й не знає, що робити, він ішов - і раптом став, дивиться й дивується, що ж содіяв?..

 

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

1

Навесні, коли вишні в садах Дніпра всипало, мов снігом, цвітом, у місяці травені померла цариця Анна.

Вона хворіла довго, мабуть, з того часу, коли приїхала з Константинополя, тільки хвор її спочатку не виявлялась; надто худорлява, думали всі, цариця, дуже тендітна...

У останні роки Анна схудла, почала кашляти, зиму лежала в гарячці, коли ж на Дніпрі скресла крига, відчула себе зовсім недобре.

До неї кликали кращих лічців Києва й інших, далеких, городів, але всі вони, бачачи висхле тіло цариці, чуючи її страхітливий кашель, смутно похитували головами. "Сушениця* (*Сушениця - сухоти.), - говорили, - одна надія на бога". Свящвники ж, яких кликали на поміч, молились і також веліли уповати на бога.

Бог не допоміг - цариці Анни не стало. Серед Десятинної церкви на невисокому помості стояла зроблена кращими дереводілами й обкована сріблом труна. Навкруг неї, в усіх притворах, під склепінням і в олтарі, лили яскраве проміння безліч свічок, світильники, панікадила; скрізь стояли пахучі весняні квіти. Над труною гучними голосами безперервно читали священні книги диякони, на хорах час від часу лунали тужні молитви. Священики правили погребальну службу, на горному місці сидів єпископ Анастас.

Десятинну церкву так забили люди, що ніде було протовпитись, - вони стояли один у один внизу, в усіх притворах, сінях, ще багато їх так забили верх церкви, що дехто навіть побоювався - а чи не заваляться стіни.

Стояли, звичайно, не абияк, а з добором, хто був ближчий до живих князів, тому легше було доступитись і до мертвої цариці - біля самої труни стояв князь Володимир з сином Борисом, обабіч і одразу ж за ними - мужі ліпші й нарочиті, воєводи, бояри, князі земель, що перебували у Києві, сли, гості.

Багато було слів, гостей і всіляких людей ромейських, вони за життя не відходили від цариці. Тут, у церкві, в темних платнах, чорні, хижоокі, вони, як круки, стерегли свою царицю, а водночас пильнували руських людей.

Князь Володимир, ставши біля труни, довго дивився на тіло тієї, що називалась його жоною, царицею Русі. Вона лежала худа, висхла, серед рожевих, жовтих, бузкових квітів, окреслювалось тільки надзвичайно бліде, спотворене тінями смерті обличчя.

"Що робить смерть?! - подумав князь. - Невже це цариця Анна?"

Потім він обвів поглядом церкву. Блрзько біля нього нерухомо стояв Борис, навкруг - у блискучих, золотом і сріблом шитих ризах, - священнослужителі, далі - мужі, воєводи, бояри, а вже за ними - огнищани, тіуни, ябетники, мечники, жони.

І чомусь князеві Володимирові стало страшно, йому здавалося, що він бачить страхітливий сон... Немає цариці Анни, але лишилось те, що прийшло з нею. Ніколи не буде Володимир таким, як був колись, ніколи не буде такою, як у минулі часи, Русь...

Тепер біля князя Володимира не було нікого з рідних чи близьких, з ким він міг би поділитись радостями й печалями, порадитись, перекинутись принаймні щирим словом.

І, як це й мусило статись, єпископ Анастас виявився єдиною людиною, що розуміла горе, муки, розпач князя Володимира, він, треба сказати правду, денно й нощно був тепер біля нього, чулий, щирий, близький.

Вони говорили про справи, о, як багато було цих справ у князя Володимира, що починав відчувати старість, а відтак і хвороби, болячки, - у ці літа кожна людина бачить далеко, хоче зробити багато, але може так мало, часом і невдало, через що ще дужче відчуває немощну свою руку, зазнає поразки й кривди, проте не хоче, не може здатись.

Єпископ Анастас говорив з князем Володимиром про Русь, він бачив багато непорядків у городах і землях, через що радив князеві менше брати на свої плечі, більше ж доручати іншим.

Так, Анастас багато говорив про священнослужителів, вважав, що вони повинні допомогти Володимиру і його синам-князям, щоб князі управляли, а священики служили їм і судили людей.

Нарікав єпископ і на те, що багато священиків не живуть, як треба, не мають домів і земель, надіються на те, що хтось їм щось дасть.

- Ти, княже Володимире, добре зробив, - говорив єпископ, - що віддав мені, сиріч церкві Богородиці, десяту частину своїх добр, сам бачиш - не собі беру, все кладу на церкву... Чому ж ти, княже, так не печешся про інших єпископів і священиків, іже сидять у землях?.. Зроби устав церковний - дай скрізь десятину церкві, а на священство поклади суд.

- Не можу брати десятини на церкву з усіх земель, там суть свої князі... - відповів князь. - І суд князі мусять чинити самі в землях, на те їх і послав.

Ні, в цей час, відчуваючи навіть хвороби й болячки свого тіла, князь Володимир все ж не хоче поступатись церкві, думає керувати землями сам...

Проте церква робить своє, єпископ Анастас не відходив від князя.

- Я хотів тобі сказати, княже, що минулої ночі священики нашої церкви бачили над могилою княгині Ольги знаїменіе...

- Яке знаменіє, єпископе?

- Коли священики вийшли з церкви, було дуже темно, а над могилою світилось дивне сяйво...

- То, либонь, ішов хтось із світильником, - спокійно сказав князь.

- Ой, ні, княже... Вони кинулись одразу до могили, аж там нікого не було... пустота, ніч.

- А сяйво?

- Сяйво піднялось, полинуло до неба...

Князь Володимир нічого не сказав - йому треба було йти до Золотої палати говорити з боярами. На цьому розмова з єпископом про сяйво над могилою княгині Ольги й закінчилась.

Але через кілька днів єпископ знову завів мову про могилу Ольги, розповів, що священики знову там бачили сяйво й чули голоси в небі.

Був вечір. На столі горіла свіча. Князь Володимир дивився на єпископа широко розплющеними очима, в яких була тривога, а може, й страх.

- Скажи, єпископе, що ж це? Анастас витримав його погляд, відповів:

- У Візантії й інших землях суть множество святих... Якщо хтось благочесний помер, а над могилою його буваютзь знаменія і чудеса - то бог вказує ще одного святого. На Афоні-горі, де я навчався й приймав постриг, мощі* (*Мощі - кості (др. руськ.).) всіх ченців через три роки після смерті викопують, кладуть у комітирій* (*Комітирій - сховище (гр.).) і дивляться да по времені, аще кого добродітельного бог восхоще прославити, явить на них чудеса.

- То княгиня Ольга... - почав і не кінчив князь. Єпископ сказав:

- Якщо святі є в Римі, Візантії й інших землях, то мусять бути й на Русі; це окраса церкви, гордість держави, наше заступництво на небесах.

Князеві Володимиру стало страшно - з юних літ своїх вій пам'ятав бабу Ольгу - сердиту, черству, від отця свого знав правду про неї - це вона розлучила його з коханою Малушею, забрала в матері дитину, а в нього - Володимира - матір, багато людей ще й нині згадували її як жорстоку, безсердечну княгиню.

Єпископ Анастас неначе вгадував думки князя. Проте знав, що робить, цілив у душу Володимира.

- На землі всі люди як люди, але княгиня Ольга була першою християнкою на Русі, стоїть нарівні з апостолами, вона - свята, княже Володимире, для Русі, для нашої справи це потрібно.

І єпископ домігся свого - через короткий час темної ночі гридні оточили Воздихальницю, розкопали могилу княгині Ольги, єпископ з священиками розкрили корсту, вийняли кості, однесли їх у Десятинну церкву, де вже приготована була срібна рака.

- Бог восхотів прославити княгиню Ольгу - мощі її нетлінні, - сказав Анастас.

Після служби над ракою з мощами Ольги князь Володимир, крокуючи поруч з єпископом Анастасом на Гору, довго мовчав, а потім зупинився й промовив:

- Я б хотів... одного б я хотів на схилі літ своїх, отче...

- А чого? Скажи мені одверто, княже.

- Аще помру, щоб ніхто не відав, де поховане моє тіло.

- Навіщо говориш так, княже?

- Боюсь смерті, - пересохлими устами вимовив Володимир.

- А безсмертя?! Адже є безсмертя, княже Володимире, - відповів на це Анастас, але в голосі його також був страх, тривога.

Володимир дивився на небо, що висіло над сірими стінами Гори, й мовчав.

Ще через короткий час єпископ Анастас завів мову про сина Володимира Ізяслава, що був князем полотським і там помер, і про сина Ізяслава Всеслава, який помер через рік після батька.

- Маю вість від єпископа Стефана з города Полотська: над могилою Ізяслава й Всеслава творяться чудеса, бог являє знаменія.

- І вони святі? - спідлоба подивився на єпископа Володимир.

- Аще бог восхоще, того й прославить, чим більше на Русі святих, тим краще, княже.."

Літописець пише:

"Літа 6615-го* (*Л і т о 6615-е - 1007 рік нашої ери.) перенесені Ізяслав і Всеслав у город Київ, в святу Богородицю..."

Від церкви не відставала й Гора: слава князя - її слава, честь Володимиру - честь і їй.

В Золотій палаті воєводи згадують давні походи, коли відбивали червенські городи.

- Княже Володимире, - встають мужі нарочиті, що прибули з города Волина, - ми тобі служимо вірно, вічно, нехай же відають про це діти наші й онуки... Просимо назвати город Волин Володимиром.

Глибоко, спираючись на поручні, сидить князь у кріслі отців своїх, похмурим поглядом дивиться на воєвод, бояр, мужів. Тепер у нього завжди похмурий погляд, недовіра й хижий блиск в очах.

- Бути Волин-городу Володимиром!.. - лунають крики в палаті.

Чому ж так смутно, тоскно й боляче Володимиру-князю?

І це не один день, не місяць, ідуть літа, все, здається, стало на місці, зникло старе й торжествує нове - чого ж печалитись Володимиру?

Пережитого не можна витравити з душі. Якщо замислитись і пригадати - там стільки кривд, образ, горя. Проте як не боляче, а Володимир з приємною, радісною печаллю пригадує всі ці минулі літа - вечори в теремі отчому, коли був молодим, юним, ходив до Перунового требища, слухав колядки, в ніч на Купала, одягнувшись у звичайне платно, спускався до Почайни, стрибав через вогні...

Новгород... А хіба там не було радості в князя Володимира - він твердо сидів на столі в землях полунощних, мріяв про далекий Київ, отця і матір, сади над Дніпром!

І так усе - минуле відступало, його вже не було, але воно жило в душі старого князя Володимира, будило спогади, мрії.

Пізнього вечора князь Володимир стоїть на ганку терема. Тільки-но закінчилась вечерня в Десятинній церкві, до світання там буде ще одна служба - завтра різдво, нове свято на Горі, князь веселитиметься разом з усіма боярами, воєводами.

Але що це? У воротях Гори чути тупіт багатьох ніг, ось із-за стіни випливли десятки смолоскипів, у морозяній ночі чути жваві голоси:

Коли не було з нащада світу,

тоді не було неба, ні землі,

неба, ні землі, лиш синє море,

а серед моря та два дубочки...

Князь Володимир пізнає пісню... Оця ніч, ніч народження Христа нині, була колись ніччю Корочуна; у цю найдовшу в усій землі ніч люди хотіли допомогти доброму богові врятувати, визволити з небесних склепищ добре, тепле Сонце...

І тоді, щоб не пізнали й не покарали злі боги, жінки одягали чоловічі одяги, а мужі - жіночі платна, вони чіпляли на голови скурати й ларви* (*Скурати й ларви - личини й машкари.), збирались великими натовпами на Горі, біля Перуна, били мечами об щити, гриміли списами, свистіли в сопілі й гудки, кричали, запалювали й пускали в сніги обв'язане соломою й змащене смолою коло.

А потім люди, що перемогли злих богів, ішли до княжого терема, співали оцю колядку:

...Там сіли-впали два голубочки,

два голубочки на два дубочки.

Почали собі раду радити,

раду рядити і гулькотати,

як ми маємо світ основати... -

лунало й нині все ближче й ближче.

- Несіть меди, ол, горіхи! - велів князь Володимир.

Вже біля самого ганку чулись пісні й голоси, смолоскипи освітлювали скурати й ларви. Збуджений князь Володимир стояв на ганку, частував і дякував колядникам.

На Горі лунало, гриміло:

Добрий тобі вечір, наш славний княже,

щедрий вечір, добрий вечір,

добрим людям на здоров'я...

З далекого минулого виринали добрі, радісні згадки.

Після того князеві Володимиру довелось говорити з єпископом Анастасом. Той був обурений, сердитий.

- Я не знаю, де живу, - говорив він князеві Володимиру, снідаючи після ранньої служби разом з ним у теремі. - Ми, княже, багато зробили, аби руські люди стали християнами, аби вони виконували не язичеські, а православні закони...

- Та хіба ж нині Русь не стала християнською? - щиро здивувався князь Володимир.

- Де ж християнство, коли й у Києві, й скрізь багато людей молиться не в церкві, а біля ріки, в гаях, дібровах.

- Важить не те, - відповів Володимир, - де моляться, а кому. Людіє Русі моляться нині Христу.

- Але ж вони стрибають через вогні в ніч язичеського Купала?!

- Нині це ніч не Купала, а Іоанна Хрестителя, - посміхнувся князь Володимир.

- І в Сварога вони вірують...

- То не Сварог, а Ілля, адже ми самі з тобою, єпископе, про це домовились.

- А бог Волос?

- Бога Волоса вже немає, за худобу нині піклується святий Влас.

- А оці колядки на різдво Христове? Два голубочки на двох дубочках радяться, як їм світ основати?!

Князь Володимир раптом обернувся до єпископа.

- Тоді скажи, отче, хто ж основав світ?

- Як хто? Токмо бог, що є один у трьох особах: бог-отець, бог-син, бог дух святий.

Спершись руками на стіл, князь Володимир замислився.

- Учора ввечері, - стиха промовив він, - я слухав ці колядки. Добре співали, душа радіє... "Коли не було з нащада світу..." А що ж тут такого, єпископе? І два дубочки, ще й синє море - ой, як це добре, єпископе.

Дивлячись перед собою на вкриті сріблястою памороззю шибки, князь Володимир шепотів слова колядки:

Спустимося на дно до моря,

винесем звідти дрібного піску,

дрібного піску, синього каменя,

з дрібного піску - чорна землиця,

студена водиця, зелена травиця,

з синього каменя - високе небо...

Помітивши, що єпископ схопився за голову, він закінчив:

- Не жахайся, отче! Вірю, як велить серце. Така вже Русь, всі людіє. Будемо вкушати!..

Ключниця Амма, що зовсім постарілась і зігнулась, дістала з покуття кутю й узвар, приготувала ситу - це була древня, як світ, їжа пращурів дому й усіх живих, нині сущих. Єпископ Анастас, не знаючи цього, досхочу їв.

2

Князь Володимир пожалів Святополка, не покарав його за зраду отчині, думав, що той зрозуміє й спокутує свій гріх.

Але є гріхи, яких нічим не можна спокутувати, хто відмовився і зрадив отчину - вже ніколи не буде вірним її сином, хто прокляв свого отця, - окаянним став довіку...

Святополк жив за ворітьми Гори у теремі, який колись побудувала княгиня Ольга, разом з ним була й жона Марина, численна двірня, що приїхала слідом за ними з Турова.

Не було з ними тільки єпископа Рейнберна - він, запеклий католик, найвірніший, здавалося б, слуга римського папи, першим схитнувся, коли воєводи Гори стали допитувати його з іспитом - водою й залізом, це він перший розповів правду про зраду Святополка, зрікся його, присягався, аще вирветься з Русі, ніколи сюди не потикатись.

Він не виїхав з Русі - надто похилі літа мав благовісник папи єпископ калобрезький Рейнберн, надто пізно, тримаючи в руці хрест, схопився за зброю, - так у київському порубі він і помер, вночі висхле тіло чужинця кияни поклали на сани й вивезли далеко за город, закопали в глухому байраці.

Князь Володимир часто запитував, що робить Святополк, але не міг допустити, щоб той жив поруч, на Горі, - важко було б сину Юлії, ще важче - йому; він не міг дозволити, щоб Святополк і виїхав з Києва, бо віднині йому не вірив; князь Володимир думав, що промине якийсь час і Святополк прийде до нього.

Цього не трапилось. Одного ранку, коли князь Володимир, рано вставши, спустився в сіни, рушив разом з кількома воєводами й боярами до стравниці, щоб там поснідати, воєвода Вовчий Хвіст, крокуючи з князем поряд, тихо промовив:

- Злу вість маю, княже!

- Говори!

- З терема Ольги за стіною зник князь Святополк.

- Може, поїхав на лови, в поле?

- За твоїм загадом я пильно дивився за князем, три дні шукав його на ловах і в полі, нарешті дізнався, що поїхав він з невеликою дружиною потай вночі до Білгорода, а там далі Червенським шляхом.

- Але ж це шлях у Польщу?!

- Так, княже!

- А жона його Марина?

- І її немає...

Воєводи й бояри вже дійшли до самого кінця переходів, ждали князя біля дверей стравниці.

Князь Володимир зрозумів, що сталось, - Святополк ще раз зрадив йому - тепер уже остаточно, до смерті.

- Велю, - зашепотів Володимир, - взяти велику дружину, гнатись за Святополком, шукати скрізь...

- А якщо піймаю? - Воєвода Вовчий Хвіст, стоячи перед князем, дивився йому просто в очі, ждучи суворого слова.

- Тоді в поруб... довіку!

- Добре, княже, - відповів воєвода, попрощався, пішов у сіни, надвір, щоб виконати княжий загад: одразу ж узяти дружину, мчати на захід, ловити князя Святополка.

Взявши з собою дружину, воєвода Вовчий Хвіст того ж дня виїхав на Білгород, там заночував, вранці ж наступного дня послав з дружиною сотенного свого Кручу, велів йому їхати до города Володимира, де воєвода мав свій двір, передати грамоту огнищанину Паську, повернутись у Білгород і тут ждати його слова.

Сотенний Круча, права рука воєводи, повів дружину на захід. На Червенському шляху довго було видно хмарку жовтої куряви, збитої копитами коней, минуло небагато часу, й хмарка зникла, розтанула в голубій імлі.

Тоді воєвода Вовчий Хвіст, що залишився далеко від стін Білгорода сам, завернув коня праворуч, помчав широкою долиною понад рікою Ірпенем, скоро пірнув у густий віковий ліс, що тягнувся звідси до Дніпра.

Надвечір він опинився у Вишгороді - древній -фортеці, що колись приймала ворожі удари з півночі, а нині заростала лопухами й бур'янами, стояла як чорне пугало над Дніпром, не чула людського голосу.

Але що це? Тільки воєвода Вовчий Хвіст наблизився до Вишгорода, як на стінах його з'явилось кілька воїв, придивились, окликнули воєводу, одімкнули й знову замкнули ворота.

Вовчий Хвіст вечеряв удвох з Святополком у палаті, що виходила до Дніпра, - тут колись жив кілька днів з Рогнідою князь Володимир.

У палаті нікого не було - дворяни раніше, ніж туди зайшли Вовчий Хвіст і Святополк, приготували все на столі й зникли, вони, либонь, і не знали, для кого готують вечерю.

- Так кажеш, Володимир мене шукає? - запитав Святополк.

- Вельми шукає, послав у всі кінці, велів, якщо піймаємо, кинути в поруб, довіку.

- Що ж, - засміявся Святополк, - я у вашій, боярській, волі...

- Не жартуй, княже, - сказав Вовчий Хвіст. - Не за тим сюди їхав.

Сівши за стіл, вони випили.

- Колись ми не хотіли робочича приймати, - дуже тихо, але помітно стримуючи себе, говорив Вовчий Хвіст, - кров проливали під знаменом твого батька. Загинув Ярополк - служили Володимиру, думали: прийме християнство, буде повним володарем Русі, біля нього станемо ми...

- А хіба він цього не зробив? Випий, Вовчий Хвіст!

- Я випив і вип'ю, але не п'яний, говорю те, чого хоче Гора... Володимир робив усе як слід, сам хрестився й хрестив Русь, узяв у імператорів корону, василевсом був наш князь.

- Слухай, Вовчий Хвіст, він і нині василевс.

- Ні, - одразу ж заперечив воєвода. - Він був дужим, міцним, справжнім василевсом, але втратив силу, завагався, вже не той він нині, що раніше.

- Говори правду, воєводо!

- А що мені говорити? - зло відповів Вовчий Хвіст. - Розмахнувся Володимир широко, з усією силою, повалив старе древо, тільки зашуміло... Єдина Русь, василевс, біля нього ми, церква... Але він нас не питав, на нас не зважив, роздав землі синам, землям дав волю й право, тільки про нас, про Гору забув...

Примруживши очі, Святополк пильно дивився на сп'янілого воєводу, проте сам не був п'яний, думав своє.

- І вже сини його й заворушились, - Ярослав, знаємо, їде до свіонів, думає йти супроти Києва, Мстислав тмутараканський - Володимир і цього не знає - збирає рать, Ростов і Муром вигнали його синів, Туровська земля сидить без князя... Що поробиш, дав волю землям, от і василевса немає, єдиної землі немає...

- Але Володимир, - заперечив Святополк, - має дружину, покличе земське військо.

- Що дружина й земське військо? - сказав Вовчий Хвіст. - Ми - його дружина й військо, ми були його мечем і хрестом... Але нині... боротись з ним і всіма його синами? Ні, не хочемо й не можемо.

- Візантія! - кинув одно тільки слово Святополк.

Вовчий Хвіст голосно зареготався:

- Візантія... Ох-хо-хо! Ха-ха-ха! З Візантії Володимир взяв усе, що міг, - корону й жону... А що вона ще дасть? Грецький вогонь, військо? Ні, імператори ромеїв нічого не дадуть, вони хотіли б самі щось з Русі взяти... І сам Володимир боїться їх, бач, митрополита не бере... Ми, княже Святополче, не сваримось з Візантією, проте не надіємось на неї, нам потрібна сила.

Святополк дивився тепер за вікно, де видно було Дніпро, Десну.

- А Дніпро тече, тече, - промовив він.

- Так, Дніпро тече, і життя плине, плине, - підхопив Вовчий Хвіст. - Скажи, княже, - раптом запитав він, - а в тебе надійна підпора?

- Підпора князя - Гора, ви, - хитро відповів Святополк.

- Ми не хочемо мати київським князем сина робочича: який-бо отець, такі будуть і його сини... Буть тобі василевсом - сину Ярополка й царівни. Але Гора хоче чути слово й від тебе...

- Польський князь Болеслав дасть мені в поміч найкраще своє військо, буде надоба - королю допоможе німецький імператор Генріх - таке моє слово.

- Ти домовився про це твердо, княже?

- Болеслав - мій тесть і для слави Русі й моєї все зробить.

- І ти, княже, не забудеш нас - без Гори нічого не вдієш?!

- Де ви, там і я, - так скажи й Горі.

- Ми знаємо й віримо, княже... Пам'ятай і те, що ми нині православні християни, латинської церкви не хочемо, молимось руськими словесами.

- Папа римський благословить ни, церкву ж, єпископів матимете своїх. Анастас погодиться, воєводо?

- Подумаємо, княже... Диви, як же потемнів раптом Дніпро.

За вікном було видно Дніпро й Десну, кілька вогнів на горах київських.

Воєвода Вовчий Хвіст повернувся до Києва днів через десять і прийшов просто до терема Володимира. Він не пізнав князя - за цей час той якось дивно змінився, - коли воєвода земно йому вклонився, то побачив перед собою гострі вилиці, зовсім сиві вуса й довгий сивий чуб, блискучі, неначе запалені гарячкою, очі...

- Що привіз, воєводо?

- Його немає, княже. Я шукав Святополка в усіх градах на захід сонця від Києва й дійшов аж до україн нашої землі, але ніхто й ніде не бачив ні його, ні дружини.

Жовтим світлом горіли свічі. Володимир тривожними очима дивився на стіни, ікони, тьмяні лики святих. Чути було, як за стінами терема віє вітер.

3

А ще за кілька днів уночі з лівого берега Дніпра примчав з дружиною тисяцький переяславський Кучма, що одразу ж побував у воєводи Вовчого Хвоста.

Уранці воєвода з тисяцьким прийшли до князя Володимира.

- Страшні вісті, княже! Понад Пслом і Сулою з'явились печеніги.. Разом з ними йдуть орди, яких у нашому полі не бувало, там земля здригається під копитами коней...

Коли б це трапилось раніше, а так уже бувало, князь Володимир не вагався б, не витрачав і години, велів дружині сідлати коней, сам під знаменом повів би рать супроти печенігів, розбив, розметав, розкидав їх у широкому полі.

Зараз це був уже не той князь Володимир: сумніви, вагання, одчай непокоїли його, він не хотів згодитись, але невблаганний страх вповз, як змій, у його душу.

Він боявся найперше Гори - його оточували не ті бояри й воєводи, на яких він покладався раніше. Вони вимагали від нього того, чого він не міг дати, вони хочуть владувати над усією землею, чого Володимир не міг допустити.

Сини! Він любив їх, надіявся, що сини підтримають його. Поки вони жили всі в Києві, на Горі, - це й справді була єдина й дужа родина, він був отцем роду, старійшиною в своїй княжій сім'ї, вони - покірливими, слухняними синами; і коли Володимир давав синам городи й землі, посилав їх князями, то мислив, що його родина обійме, зміцнить усю Русь.

Вийшло не так. Невиразно, але чим далі, то все дужче князь Володимир відчував, що, ставши князями земель, сини далі й далі відходять від нього, помічав він, що сини ворогують і між собою.

Була в князя Володимира дочка Предслава, нагадувала матір свою Рогніду. Роки йшли за роками, стала Предслава дозрілою й мужньою, надзвичайно красивою - такою ж, якою була Рогніда в городі Полотську, коли перед нею схиляли коліна князі й сміливі вікінги Півночі.

Знав Володимир ще одно - незважаючи на біль і образу, намагаючись забути все, красуня Предслава любила батька, шкодувала, ніколи за все своє життя не сказала злого слова - вона була такою ж, як і її мати, у великій любові вміла все прощати...

Але ж він сам за довгі літа не сказав їй теплого слова, не дбав про її долю, один тільки раз, повернувшись з походу, привіз їй зелене намистечко з Тмутаракані.

Ні, не тільки синів, і дочки в князя Володимира не стало, зустрічаючи Предславу, він опускав очі, не дивився на неї. Горе? Так, це було великим, але неминучим і непоправним горем Володимира-князя.

І, вже відчуваючи свою кволість і хвороби, думаючи про невблаганну, страшну годину, якою докінчується все на світі, князь Володимир мислив про те, хто посяде після нього Київський стіл, хто зможе докінчити його справу.

Володимир розумів, що князем після нього мусить бути той, хто буде гідним цієї корони в очах імператорів візантійського і німецького, не Ярослав, не Мстислав - старші сини, а Борис - син жони-василіси Анни. Через це він після похорону Анни не відпускав його з Києва, тримав біля себе.

Почувши про печенігів, він покликав Бориса до себе.

- Сину мій Борисе, - почав Володимир, - ти моя надія і радість, підпора й наступник! Нині, коли немощний став, хотів би бачити тебе біля себе, токмо на тя покладаюсь. Але що маю діяти - на Київ ідуть орди печенізькі, вже, каже сторожа поля, стоять вони на Пслі, Сулі, скрізь по Сейму. Вести рать самому, але хто буде в Києві-городі?! Боярству своєму нині не вірю, десь готує змову проти мене Святополк... Піду на рать - чую смуту в городі Києві, боюсь за стіл отця мого, чую звабу й кров... Тому вирішую так... Я мушу бути в Києві-городі, а тебе посилаю супроти печенігів. Воєвода Вовчий Хвіст уже готує дружину, разом з тобою іде тисяцький переяславський Кучма, їдь шукай і бий печенігів, я ждатиму тебе...

Блідий, без кровинки в обличчі, стояв князь Борис перед князем Володимиром.

- Не турбуйся, отче, - сказав він, - я стану на чолі дружини, поведу її на печенігів, з перемогою повернусь назад і тим примножу славу твою й Київського столу.

- Спасибі, сину! - тепло, від усього серця сказав князь Володимир. - Підійди сюди, хочу благословити тебе перед далекою дорогою...

Князь Борис схилив голову, й батько благословив його, притулився щокою до білявого волосся Бориса.

Воєвода Вовчий Хвіст швидко зібрав дружину для князя Бориса - це були, власне, всі вої, що охороняли Гору й город Київ. Разом з Борисом їхав тисяцький Кучма - він достеменно знав усі шляхи в полі за Дніпром.

Виряджаючи Кучму, що на Горі був гостем його дому, Вовчий Хвіст говорив:

- Ти ж, тисяцький їдь з князем Борисом за Удай, Сулу, Псьол - далі від Києва.

- Поведу його аж до Дінця - нехай гуляє князь.

- Заведи його далі від Києва... Зараз він тут не потрібен.

Тисяцький Кучма - невисокий, зовсім лисий чоловік - засміявся так, що стало видно три довгі зуби на верхній щелепі й один, схожий на гак, на нижній.

- Хотів би я бачити, що б робив Борис, якби справді побачив печеніга?! Адже утлий, кволий - хоч на ікону!

- Отакий став уже й Володимир - одні очі залишились, а душа... ні, душа його вже мертва...

4

Над Новгородом висіли важкі сірі хмари.

Дуже повільно, як з густого сита, світало. З неба сіявся краплина за краплиною дощ, що часом переходив у лапатий сніг, навкруг - і на концях новгородських, і над Ільменем - хвилями блукав туман. З цієї мокроледиці вряди-годи долітали тупіт коней, цокіт коліс на дерев'яних мостинах, приглушені людські голоси.

Тільки на дворищі Добрині-любечанина було тихо. Втім, яке дворище? Напередодні тут стояв терем, кліті, всякі служби, рядами стояли вози й сани, в стайні іржали коні, ревла худоба, когути в Добрині були такі, що коли співали заутра, то чули всі аж за Ільменем-озером... А слуг, слуг скільки було на дворищі в Добрині: великий двір - багато діла.

І от нічого цього немає... Добриня сидить на пні, час від часу підводить голову, оглядає дворище, стогін виривається з його горла.

Він - страшний: з непокритою, розкуйовдженою головою, бородою й вусами, у яких стирчить солома, дерев'яні скіпки, витріщеними очима, саднами на чолі, кров'ю, що запеклася на правій щоці.

І це не дивно: було дворище в Добрині - і от нічого немає, від терема лишились головешки та попіл, який присипає тепер дощем, вози й сани його поламані й побиті, коней і худоби в стайні немає, перелякані когути й кури розлетілись, навіть пес Баян втік з дворища... Немає, нічого немає в Добрині...

Він знову підводить голову і довго, нічого не тямлячи, тупо дивиться перед собою, на труп Рути, що лежить з надзвичайно блідим обличчям, заплющеними очима, витягнувши вподовж тіла руки.

- Руто, - каже він, - адже нічого, нічого немає...

Так, тепер у нього нічого немає, і його самого також немає. Тільки вчора він був воєводою Добринею, посадником великого князя київського в Новгороді, всі йому вклонялись і шанували, а зараз він сидить серед пожарища й пустки, он у тумані на мостинах цокотять колеса, чути людські голоси, ось мимо розчинених навстіж воріт ідуть мужі новгородські, і ніхто з них не тільки не вклоняється, а навіть не дивиться на Добриню... Що ж сталось, хто він нині є?!

Добриня підняв голову й дивився перед собою, але він нічого тепер не бачив, перед його очима проходили інші, далекі картини, душа, серце його, мозок розривались від напруги й невимовного страждання.

Ген, Добрине, був ти колись онуком славетного старійшини Анта і сином ницого любечанина Микули, та не захотів боротись ні за славу свого діда, ні за краще життя убогого батька, а пішов до города Києва, щоб збудувати власне життя, а коли боги поможуть, то здобути й свою, власну славу.

Втім, про славу він тоді, либонь, не думав. Де вже шукати тієї слави гридневі, що за велінням князя йде на смерть у широке поле... Пий, гридне, веселись, сьогодні ти живий, здоровий, завтра, може, ворон закряче над тобою... Ні, не слави шукати було гридневі Добрині!

Але виявилось, слава ходила з ним поруч, полюбився він княжичеві Святославу, і той зробив його сотенним, коли ж княжич полюбив сестру Малушу, то став йому Добриня щирим помічником і другом. Малуші, хоч вона й народила сина Святослава - Володимира, не пощастило - сина в неї забрали, сама десь загубилась у широкому світі, а Добрині поталанило: мав він приязненство й дружбу з Святославом, а пізніше став воєводою, уєм юного Володимира, посадником київського князя у городі Новгороді.

Куди ж тепер йому подітися, куди?! Залишатись у Новгороді не можна - учора новгородці спалили його дворище, нині можуть забрати й душу; потикатись до Ярослава - про це нічого й думати: і раніше князь був з новгородцями в одну душу, зараз тим паче підтримає тільки їх; іти в Київ до князя Володимира - ні, і князь Володимир, і бояри, й воєводи його, вся Гора не прийме ницого, побитого новгородського воєводу... І додому, в Любеч, нічого йти - він давно зрікся діда свого старійшини Анта, батька Микули, - ні, і в Любечі його ніхто не прийме.

А йти однаково було треба. Криючись від людей, Добриня знайшов у звалищі заступ, викопав в кінці двору на схилі Ільменя неглибоку яму, приніс туди й опустив тіло Рути, прикрив його різним луб'ям, закопав жону, довго сидів біля купи свіжого зернястого піску.

Надвечір він вийшов з свого двору. Цей двір тепер уже не належав йому, прощаючись з місцем, де він прожив чимало літ, Добриня довго ходив на пожарищі, думав, що йому треба взяти з собою. Тільки він не знав, що ж йому взяти, - люди й вогонь знищили все, що він допреже мав. Стоячи серед руїни, Добриня побачив одно - іржавий цвях-крутень, яким прибивають двері й вікна. Він узяв цей цвях, сховав у кишеню.

Сутеніло, коли Добриня залишив своє дворище. Втім, він цього й хотів: у присмерках ніхто його не міг пізнати. Глибоко насунувши на лоба шапку, піднявши комір, з ціпком у руках, він пройшов своїм концем над Волховом, вийшов за город, закрокував шляхом, що вився на південь.

Невдовзі Добриня зупинився, злякано подивився назад, бо почув там шум. Взявши в праву руку цвях-крутень, він дивився на шлях, на якому котилось щось чорне. Але вдаватись до цвяха не довелось - Добриню догонив пес Баян.

Він був надзвичайно радий псові, навіть присів на шляху, втішився, коли Баян лизнув йому щоку.

- Пес ти і пес тепер я! - важко зітхнув Добриня. - Життя, от що зробило життя. Ходімо разом, Баяне!

5

У цей час до города Києва привозили звичайно по уставу дань - від Мстислава з далекої Тмутаракані, від Святослава з Вручого, Всеволода, що сидів у червенських городах, від Судислава з Пскова, а з Новгорода від Ярослава.

Але нині з княжою данню було недобре - гривні прислали до Києва тільки Святослав, Всеволод і Судислав, Мстислав щось забарився, гінці його не з'являлись у Києві, Муром і Ростов, не прийнявши Бориса й Гліба, мовчали, город Туров також сидів без князя.

Найгірше ж було з Новгородом. Княжі тіуни й ємці, що їздили туди приймати дань, повернулись на порожніх лодіях з недобрими вістями, жадали говорити тільки з князем.

Тіунів завели до Людяної палати. Незабаром туди увійшов і князь. У нього був хворобливий вигляд, цілий тиждень до цього він лежав, скаржачись на біль у серці, тільки через те, що тіуни бажали розповісти про свою подорож князеві, він підвівся, спираючись на посох, зайшов до палати...

- Що ж скажете? - запитав він у тіунів, які зустріли його низькими поклонами.

Вони мовчали.

- Чого мовчите? - дратуючись, уже голосніше сказав князь.

- Не сміємо й говорити, - відповів тіун княжого двору Горен. - Невеселі вісті привезли ми, княже...

- Що? Може, свіони?

- Ні, княже, гірше; князь Ярослав велів нам переказати тобі, що віднині Новгород не платитиме дані...

- Це сказав князь Ярослав, мій син?

- Так, княже, Ярослав, твій син...

Це був, либонь, найважчий удар, що впав на князя Володимира. За короткими й скупими словами тіунів про дань він відчув більше, страшніше, ніж вони сказали.

Далекий Новгород! Там пройшла вся юність князя Володимира, там він жив в одну душу з боярами, воєводами, могутнім новгородським вічем...

Рідний Новгород! Ти поїв і кормив сина Святослава Володимира і через нього утверждав єдність з городом Києвом, а відтак і всією Руссю...

Новгород, Новгород, ти піднявся, вдарив у дзвін, коли туди прийшла вість про зраду князя Ярополка, став під знамено Володимира, щоб іти на Київ, боронити Русь, а за тобою пішли всі полунощні землі.

Що з тобою сталось, Новгороде, коли ти у важкий, може, найважчий для Русі час зрікся города Києва, не хочеш давати йому дань, не хочеш говорити з твоїм годованцем - Володимиром-князем?

Ні, не Новгород, це сколихнулась Русь, людіє її - князь Володимир зібрав Русь, але викохав, виростив сили, що розривають її на шмаття...

По довгому мовчанні він сказав:

- Требіте путі й мостіть мости... Іду на Ярослава, сина свого...

Але що сталось з князем? Промовивши ці слова, він пополотнів, здригнувся, схопився обома руками за груди, з уст його вирвався крик і хрип, бояри, що стояли поруч, ледве встигли підхопити його тіло...

- Князь умре! - залунали в палаті крики. - О горе, горе руським людям! Князь умре!

6

Князь Володимир не помер. Кілька ночей і днів тіло його боролося між життям і смертю, він лежав непорушно від страхітливого болю в серці, в нього кам'яніли, хололи руки, ноги, часом князь втрачав пам'ять, проте життя на цей раз перемогло - в тілі князя були ще сили, могутнє серце витримало страшний удар. Через тиждень він сів, ще за тиждень встав, зробив кілька кроків, а там пройшов теремом...

І було ще одно, що змушувало його боротись за життя, перемагати хворобу, - князь Володимир дуже хотів жити, він розумів, що не може у цей вирішальний час піти з життя, хотів докінчити справи, які почав... Жити, боротись, перемогти й жити!

Він залишив Гору й оселився у теремі своєму в Берестовому...

Що вело його в цей терем, який стояв далеко за городом, на високій кручі над Дніпром, серед лісів, нетрів, пущі?

Важко розгадати людську душу, дуже важко сказати, чому князь Володимир у цей напружений і вирішальний час тікає від світу, оселяється в Берестовому. Може, він не хотів бачити суєтної, зрадливої, підступної Гори, може, не міг і боявся жити в теремі, де зазнав так багато горя, кривди, образ, де на каміннях в сінях запеклася навіки кров Ярополка, може, тут під охороною дружини хотів сховатись від Святополка, може, нарешті, його - хворого й немічного - вабили тиша, спокій Берестового?..

Дивує ще одно. В тихі палати берестовецького терема Володимир велить перенести бойові доспіхи князів колишніх, які прийняли з Золотої палати і які лежали багато літ в клітях княжих, меч же і щит отця свого Святослава цілує й сам чіпляє на стіні спочивальні в Берестовому.

Він не здавався, він ще боровся - від Берестового до города й назад мчали й мчали гінці, сюди вдень і вночі їхали бояри й воєводи - князь Володимир стежив, як збирається воїнство для раті з Ярославом, він знав, де їде в полі князь Борис, і, оскільки часу проминуло багато, а печенігів у полі не було, велить Борисові повертатись до Києва, нетерпляче жде його.

Мабуть, князь трудився навіть надто багато - на початку місяця червена він упав, спускаючись з верха терема, і два дні лежав без пам'яті, після того підвівся, але щось трапилось у нього з лівою рукою - стала неслухняна, в'яла, ніби мертва, кожного вечора у нього починало нестямно колотитись серце, судомило ноги...

Була задушлива грозова ніч напередодні 15 червена літа 1015-го. Увесь день перед тим неймовірно пекло, тиша велія стояла й безвітря, нічим було дихати.

Увечері над Києвими горами почала збиратись біляста хмара, вона висіла в небі й сяяла, як золота корона, коли ж сонце сховалось за Щекавицею, потемніла й почала швидко розтікатись над горами, долиною, Дніпром.

Але однаково скрізь було задушливо, тиша стала навісною, викреши, здавалося, кременем іскру - враз спалахне все навкруг... І люди справді боялись запалювати вогні - в таку сушу пожежа спопелить усе дерев'яне місто, - скоро Гора, передграддя, Подол поринули в темряву.

Проте якщо люди на землі вміли стерегти вогонь, то, либонь, у небі між важкими хмарами народилась іскра, і над Києвом уже пізньої години несподівано вдарила гроза - блискавиці раз за разом били в землю, хмари, ніби сполошені вівці, перли одна на другу, від чого зчинявся великий шум і тріск, - тільки ж з хмар не зірвалася ні одна краплина, суша була така ж, як удень, однаково нічим було дихати.

На ложі в бере стовецькому теремі лежав і чув цю грозу князь Володимир. У просторій його світлиці горіли кволо й безбарвне дві свічі, в темряві було видно тільки стіл і стільці біля нього, широке ложе.

Коли ж за вікнами спалахувала блискавиця і яскраве зеленкувате сяйво наповнювало світлицю, на стіні вимальовувались меч і щит Святослава, в кутку - суворий образ Христа, вихоплювалось із темряви обличчя князя Володимира - його тривожні, неспокійні очі, зернини поту на чолі, пересохлі уста і стиснуті в кулаки пальці рук, що лежали на ковдрі.

Князь Володимир дуже страждав - у грудях раз за разом, як буря в небі, починало колотитись і нестямно боліло серце, коли ж несамовиті його удари затихали, князеві здавалось, що надходить його остання хвилина.

Та найбільше мучилась душа князя - відчуваючи, що на нього насуває, а от, може, й змете з землі ще одна, і вже остання хвиля, він уперто думав, намагався пригадати, що ж, що ще може й неодмінно мусить зробити...

- Воєвода Вовчий Хвіст тут? - запитав він у дворян, що тихо то входили, то виходили з палати.

- Тут, княже...

- Нехай іде сюди!

Воєвода Вовчий Хвіст був, либонь, десь близько, бо одразу ж став біля ложа князя, схилив голову.

- Я тут, княже. Ти мене кликав...

- Так, кликав... Але чого ти стоїш, сядь, воєводо, і нехай усі вийдуть...

- Тут нікого немає.

- То й добре... Слухай, воєводо...

Вовчий Хвіст ще нижче схилився до князя.

- Воєводо, - сказав Володимир, - ти був моїм вірним слугою все життя, і днесь покладаюсь на тя...

- Мій княже! - тільки й промовив Вовчий Хвіст.

- Пам'ятаєш, - замислився князь Володимир, - як ходили ми на радимичів і стояли над Піщанню. Тоді я послав тебе перед собою, і побігли вони, а я сказав: радимичі від вовчого хвоста бігають...

Воєвода тихо засміявся.

- Ти послав мене перед собою, але преже мене йшла слава Володимира-князя. Сам переміг...

- А хіба тільки радимичі, - трохи заспокоївся і став рівніше дихати князь Володимир. - Пригадуєш, як ходили ми на в'ятичів, чорних булгар?

- Велика твоя слава, княже Володимире, у важку годину ти зібрав і устрояв Русь...

- Велика слава й твоя, - сказав на це Володимир, - тому й нині, в многотрудну годину, покладаюсь на тя...

- Говори, княже, а я все зроблю по твоєму слову.

- Бачиш мене немощного, воєводо, і не відаю вже я, дасть мені бог ще пожити чи покличе до себе. Тому й турбуюся про Русь, доки живу, твердо стоїть Київський стіл, не стане мене - чую ворожнечу між землями й синами... Скажу правду тобі, воєводо: не на всіх синів покладаюсь, є між ними тільки один, що врятує честь і славу Київського столу, заратує Русь...

- Про кого мовиш, княже?

- Про сина Бориса... Він буде першим по мені... Чуєш, воєводо?!

- Чую, княже, і реку - справедливо розсудив, - Борис - то є князь над князями. Але ж ти давно велів послати гінців до нього, і я виконав твій загад - князь Борис не днесь-заутра буде в Києві...

- Непокоюсь я. Дні йдуть, а Бориса немає, велю тобі, воєводо, - візьми з собою дружину, їдь сам у поле, знайди Бориса, верни його в Київ...

- Заутра виїду, княже...

- А про Святополка нічого не чути?

- Ні! Він, либонь, дуже далеко, в Польщі, та руки в нього короткі...

- І Новгород мовчить?

- Мовчить... Цього літа лодії Ярослава вже Волока не пройдуть...

- То й іди! Їдь до города, спочинь. Може, зараз і я засну, воєводо...

- Зроблю, як велиш, - вклонився воєвода. - Прощай, княже!

- Прощай, воєводо! І їдь шукай сина Бориса...

Спав він чи не спав? Князь прокинувся, розплющив очі, побачив темну постать біля розчинених дверей.

- Хто там? - запитав Володимир.

- Єпископ Анастас, княже...

- Чого ж ти прийшов? Хіба тобі, старому, ходити в таку грозовицю?

- Я відчував, що тобі важко, от і прийшов...

- Ти вгадав, отче, у цю ніч мені чомусь так важко, як ніколи... Іди, єпископе, сядь біля мене...

Єпископ наблизився до ложа, сів у низенькому кріслі.

- А чого ж тобі важко, княже? - дуже тепло запитав він.

- Не вмію на це відповісти.

- Скажи, як велить душа, і тобі стане легше... Князь Володимир, дивлячись на вогник свічі, думав, потім почав:

- Мені здається, що я довго міцно спав і раптом прокинувся... Багато, ой, як багато літ минуло, але ж сьогодні бачу старий, давній світ, отця Святослава, ідолів на горах, древні городи й весі, - все таке рідне й бтгазьке, але як далеко-далеко все це днесь... І бачу я ще, отче, ось тут, за вікном, - нові городи й весі, лик Христа, нових людей. Хто ж це содіяв?

- Ти, княже Володимире, - василевс Русі.

- Боже, боже! - вирвалось у Володимира. - Та невже ж я все це содіяв: знищив старий закон і покон, насадив древо нового життя?

- Ти, княже! - впевнено сказав Анастас.

- Так чого ж мені страшно, дуже страшно, отче? Володимир замовк. За вікном і в світлиці все осяяла блискавиця, вдарив грім, Анастас побачив зведене від страху обличчя князя, широко розплющені його очі, сиві вуси й темні уста... Перехрестившись сам, він дужим помахом руки перехрестив і князя.

У півтемряві, що настала після цього, єпископ говорив:

- Я тебе уважно слухав і хочу розрадити, княже... Пощо ти непокоїшся, тривожиш своє серце, душу? Ти сказав правду - був світ старий, закон і покон отців твоїх, все це повинно було померти й навіки вмерло, княже... Ти сказав правду й про те, що на зміну старому світу прийшов світ іний, новий, тільки марно жахаєшся цього нового світу. Він мусить бути, він є. Вір мені, прийдешні люди пом'януть добрим словом тих, що це содіяли, а бог уже благословив ни... Але в бренному цьому житті треба, щоб хтось вів людей, - і бог перстом своїм відзначив тебе, княже, ти і тільки ти зробив те, чого хотів бог, нині ти маєш любов усіх земель...

- Ні, єпископе, жажду сам правди, любові не мав і не маю.

- Про яку ти любов говориш, княже? Володимир думав, ніби вагався, чи повісти йому свої думи єпископу.

- Миру немає в землях, землі не слухаються мене, синів послав туди, але не маю їхньої любові.

- Заспокойся, княже, содіяне тобою дасть плод пізніше, мир настане в землях, сини твої ще підопруть тебе, денно й нощно за тебе молиться церква...

Єпископ замовк.

- Ти чогось не сказав, Анастасе?

- Я скажу про це не нині...

- А чому?

- Церква й князь - суть єдині, кожному з них своє... Вір мені, аще учиниш церковний закон - даси десятину церкві з усіх земель, дозволиш церкві чинити суд, - ми з тобою все переможем, княже.

- Ти вже говорив про це мені, єпископе, не можу цього зробити...

- Княже! Ти не міг цього зробити раніше, та на все приходить свій час... Хто ж зробить це, крім тебе?

Володимир подивився на єпископа зляканими очима... Чому Анастас так сказав, на що він натякає, - невже скоро кінець, смерть?

- Ти мусиш і будеш ще довго-довго жити, - ніби вгадавши його думки, додав єпископ, - за це молиться і завжди молитиметься церква. А ми з тобою, княже, ще довго збиратимемо десятину й чинитимемо суд...

- Устав церковний з тобою? - сухим голосом запитав Володимир.

- Бог велів мені взяти його з собою.

- Дай сюди!

Єпископ Анастас поклав перед князем писаний на пергаменті устав церковний - і Володимир сів на ложі, довго читав написані рукою Анастаса слова:

- "...дах десятину во всій землі Руського княжіння, і від всякого суда десятий гріш, а з торгу десятий тиждень..."

Княжа рука здригнулась.

- Зажди, єпископе... Ти пишеш: "...і від домів на всяке літо десятину всякого стада і всякого живота..." Така десятина?

Єпископ відповів суворо й холодно:

- Десятина мусить бути тільки така, бо церква молиться за князя й смерда...

- Страшно. Десятина з усієї Русі на церкву... Ой, як страшно, - вирвалось у князя.

- Так треба, - процідив єпископ.

- "...а по цьому не вступатись ні дітям моїм, ні внучатам, ні всякому роду моєму довіку ні в люди церковні, ні в суди їх..." Єпископе Анастасе, навіщо ти приніс мені цей устав про десятину й суд?..

- Нині не тільки на землі - на небі такожде іде суд, - глухо відповів єпископ, прислухаючись до луни грому.

Князь Володимир на мить заплющив очі, груди його високо здіймались, узяв перо, підписав устав.

- Спасибі, княже! Вір мені, не токмо ми, а всі прийдешні люди назовуть тебе святим, з апостолами рівним...

Володимир ліг на ложі.

- Святий! - прошепотів він. - Як княгиня Ольга... Ні, не святий, не говори, що я з апостолами рівний, бо потопав і потопаю в гріхах.

- Ти потопав і міг потонути в гріхах, коли був язичником, княже. Але хрещення - то початок нового життя, з ним тобі були прощені всі гріхи, содіяні допреже.

У Володимира було дуже смутне, неспокійне обличчя, якісь більші нібито, ніж звичайно, очі дивились на розчинене вікно.

- Церква й хрещення прощає, - важко видихнув він, - але я сам собі простити гріхів не можу.

- І апостоли робили гріхи, - ледь посміхнувся єпископ. - Один токмо бог без гріха... А ти будеш, княже Володимире, святим у віках, і з апостолами тебе зрівняють.

- Я не можу, не хочу бути святим, не мені, грішному, рівнятись з апостолами...

- Мовчи, сину мій... Владою, даною мені від бога, розрішаю й прощаю тобі всі содіяні тобою гріхи і молитимусь, аби він, аще покличе тебе, прийняв там, де всі праведні спочивають... Заспокойся, княже, засни!

Воєвода Вовчий Хвіст не поїхав, як обіцяв князеві, одразу з Берестового. Увесь час, доки єпископ Анастас був у Володимира, він сидів з кількома воєводами й боярами на ослоні в сінях, очевидь, ждав єпископа, бо, тільки той вийшов від князя, рушив слідом за ним.

- Яка темна ніч, - сказав єпископ, зупинившись за дверима терема. - Спека, задуха, грозовиця... У таку пору здоровому важко, а Володимиру й поготів...

- Що думаєш, єпископе? Мені не подобається князь.

- Мислю, що оце й кінець, - важко зітхнув єпископ. - Я, воєводо, по очах виджу, звик. Чи й переживе цю ніч...

У непроглядній темряві вони тихо крокували двором. Часом спалахувала блискавка, після якої все навкруг здавалось ще темнішим, чорним.

- Помирає і сам не вірить, - говорив єпископ. - Втім, так буває завжди. У дуба зрубаєш корінь, а листя все зеленіє... Ох, гріхи, гріхи!

- Що говорив князь? - поцікавився Вовчий Хвіст.

- Все про своє - воювати з Ярославом збирається, шукає Святополка, молиться на сина Бориса. Що тільки й буде по його смерті, воєводо?

- Кожному овочу своя пора, - засміявся Вовчий Хвіст, - кожне дихання дбає про себе... Ти, єпископе, здається мені, такожде себе не забуваєш...

- Про що говориш? - зупинився й схопив за плече Вовчого Хвоста єпископ.

- Бачив, що в тебе в кишені грамота княжа...

- Що ж, - зухвало промовив Анастас. - Маємо устав церковний, підписав його нині князь. Не про себе дбаю, про церкву... Що, може, скажеш, зробив недобре?

- Ні, - відповів Вовчий Хвіст, - дієш ти добре... Давно пора. Государ повинен дати устав і церкві, і боярству, і всім людіям - кожному своє, за те й служимо... Тільки що цей устав, аще прийде після Володимира недостойний князь?!

Знову небо прорізала блискавка - єпископ і воєвода стояли поруч серед двору, здавались вищими, ніж справді. Блискавиця була така сліпуча, що від неї на зелений спориш навіть не падали тіні, навкруг не видно було нічого, тільки чорніло недалеко покинуте кимсь цебро з срібним кружальцем води.

- Воєводо Хвіст! - сполохано сказав єпископ. - Зажди, про що говориш?

- Я нічого не говорю, - відповів єпископу Вовчий Хвіст, - а знаю - аще прийде в Київ Ярослав, він порве устави отця свого.

- А Борис? - запитав Анастас.

Воєвода схилився до самого вуха єпископа.

- Бориса не прийняв навіть Ростов, що ж він - немічний, кволий - Києву?! Син василіси? А чим, чим нині нам Візантія допоможе? Та й тобі, єпископе, ні з ним, ні з патріархом константинопольським не по дорозі...

- О, це так, - згодився єпископ. - 3 патріархом мені не по дорозі.

Недалеко вже були й ворота з двору. В сяйві блискавиць за ними окреслювались критий візок єпископа, кілька осідланих коней, темні постаті дворян, гриднів. Єпископ зупинився, схопив руку Вовчого Хвоста.

- Так що ж це? Хто ж тепер сяде на столі? Вовчий Хвіст помовчав.

- Токмо син князя Ярополка й царівни, - долинув з темряви його хрипкий голос. - Святополк - князь дужий, суворий, він захистить бояр, людей, церкву.

- Але він далеко, в Польщі?

- Ніч темна, нічого не видно, - натяком відповів Вовчий Хвіст, - якщо це станеться з Володимиром нині, Святополк до ранку може бути в Києві...

- Почекай, воєводо, почекай, - не випускаючи руки Вовчого Хвоста, мовив єпископ. - Святополк католик...

- Князь Володимир помирає, - суворо сказав Вовчий Хвіст. - Ми - християни, і католики такожде християни... Нашої, руської християнської віри ніхто не зачепить. Та й що віра? Нам потрібна сила, а вже з нею бог.

Блискавиця... У єпископа зовсім біле, закам'яніле обличчя, непорушні, неначе скляні, очі, закушені губи.

- Ну, єпископе, - глузливо запитав Вовчий Хвіст, - чи згоден ти благословити Святополка?

Єпископ мовчав. За коротку хвилину, яка проминула від удару до удару блискавиці, він пригадав ще одну ніч під Херсонесом, коли зрадив патріарху константинопольському й ромеям, скрадався у пітьмі до табору Володимира, клявся в приязненстві й любові...

Те, що робилось цієї ночі, було не новиною. Він ішов до Володимира, бо шукав сили й слави, нині сила князя Володимира вичерпалась, славу ж єпископ Анастас матиме тільки з Горою й Святополком.

- Я згоден, воєводо! - в нестерпному сяйві, під страхітливий гуркіт грому сказав Анастас.

7

Володимир заснув. Може, на хвилину, може, на годину спокій прийшов у його стомлену душу, князь усе забув, спочив.

Прокинувся він від дужого удару грому, що пролунав над самим дахом терема, і сяйва блискавиці, що наскрізь пройняла повіки й змусила його розкрити очі. "Що це?!" - хотів крикнути Володимир. Проте трапилось неймовірне - князь крикнув і сам не почув свого голосу - після удару грому за вікном, у саду, внизу, в теремі і в палаті стояла надзвичайна, якась зловісна тиша, а голосу не було - тільки тиша й пустка.

"Чому це я не чую свого голосу? - подумав Володимир. - Може, знову серце, голова?!"

Проте серце його билось, хоч і напружено, а рівно, він бачив усе навкруг себе - свічу, корчагу з водою на столі, темне вікно, гілля за ним, меч і щит отця Святослава, образ Христа на стіні.

Тільки на душі в нього було неспокійно, надто тривожно, відчуття чогось неминучого, невблаганного, що підступало, обгортало його.

Він навіть схопився, сів на ложі, простягнув руку до корчаги, щоб випити води...

І тоді він відчув, як серце його - на довгу, надзвичайно довгу мить - зупинилось, напружено здригнулось, забилось, в голові його раптом почався свист, шум.

"Що це? Чому так?" - краяли думки-блискавиці. Він думав не тільки про серце й голову, вони болять тому, що немає спокою в душі... "Чи поїхав Вовчий Хвіст у поле? - виникала одна думка. - А чого приходив єпископ Анастас?" - одгонила її інша.

Думки виникали й зникали, змішувались і знову народжувались.

"Сини! Де вони? Бояри? А чому тут немає бояр? Де мої воєводи? Ні, в мене нікого, нікого немає, - я лишився один, сам... І хворий, зовсім хворий".

В промінні свічки побачив образ Христа і звернувся до нього:

- Воззри ж тепер на мене, воззри, бо ти цар небесний, я ж імператор на землі, і, крім тебе, мені ні до кого звернутись... Воззри, воззри, воззри, чуєш, Христосе, я тяжко страждаю, я загибаю... Ти хочеш мене рятувати, зійди з образу, допоможи мені, врятуй...

Він довго дивився на образ Христа, і видно - на образі цьому, на лику Христа, що був досі темним і суворим, він помітив щось схоже на посмішку...

- Ти смієшся?! - крикнув князь Володимир. - Чого ти смієшся, Христос? Ні, це в мене наморочиться в голові... Ти не смієшся, тебе немає... Яка облуда! - застогнав він. - Яка облуда, адже нічого - навіть Христа - немає...

"Куди піду? До кого звернусь?" - налітали знову й знову думки.

Предслава! Він згадав її - свою дочку, що жила так близько, одразу за лісом і стіною - на Горі... Вона ж любить його, як і він її, так само, як любив колись Рогніду, прийде, прибіжить сюди, аби тільки покликав.

Але Рогніда пішла в безвість, не почувши від нього слова любові, відтоді ж між ним і Предславою виросла стіна - рідна дочка стала йому ніби чужою, пізно кликати її, ніхто, ніхто не прийде до нього серед цієї страхітливої ночі.

І тоді він пригадав одну, найдорожчу в світі людину: матір свою, Малушу. Рік за роком проходили, минало життя, але він не міг звикнути до думки, що її немає, вірив, що вона жива, тільки Гора, дружина, воєводи й бояри не допускали її до нього.

Проте так не могло бути надалі. Тепер, коли він почував себе зовсім самотнім, хворим, вона мусила бути біля нього, жити далі без неї він не міг.

І він вирішив, що негайно, цієї ж ночі, зробить клич, велить шукати її по всій Русі, щоб вона прийшла, сіла коло його ложа, поклала руку на гарячу його голову; він з славою введе її в Золоту палату, посадить поруч з собою, бо вона його мати, він від неї пішов і до неї повернеться...

Він схопився з ложа й без посоха, без помочі чужої руки ступив раз, і другий, і третій, так, як ходив і колись.

Раптом він зупинився. Недалеко від Берестового спалахнула і вдарила блискавиця - така сліпуча, що в світлиці стало видно, як удень, блискавиця ця, либонь вцілила в землю, бо навкруг усе загуло, захиталось.

Володимир не чув цього - у сяйві блискавиці він побачив те, що було неймовірним і незрозумілим, - на стежці в саду за теремом князь помітив постать, що вирізувалась на тлі зелених трав, - там ішла, спираючись на посох, стара жінка - така, якою він уявляв ключницю Малушу - свою матір.

- Мамо! - вирвалося з горла князя Володимира. - Де ти взялась? Звідки прийшла? Мамо, іди до мене! Ма-а-мо!

Але блискавиця, мабуть, вдарила не тільки в землю, гаряча іскрина поцілила в серце князя Володимира, бо він відчув нестерпний біль, ніби десять списів разом пройняли йому груди.

Могутнє колись його тіло ще боролось, широко розставивши ноги й хапаючи руками повітря, він стояв, ждав, що біль зникне.

І він ще встиг крикнути:

- Людіє! Дружино! Дружи-й... Хтось біг з сусідніх покоїв, внизу на сходах чулись кроки - до світлиці поспішали бояри, воєводи, гридні...

Але князь Русі Володимир уже цього не чув. Трапилось неймовірне - біль у його грудях зник, але раптом згасло й все наокруг, сяйво свічок обернулось, зникло, зникло все - шум, світ, життя, і, як зламаний спис, князь Володимир упав, повалився на підлогу.

8

Тієї ж ночі, набагато пізніше, біля ганку терема в Берестовому зупинились сани, запряжені четвериком баских, дужих коней, бо по покону мертвого годилось везти тільки так, туди ж промчало з города десятків зо два воєвод, бояр, мужів.

У теремі на той час тіло князя Володимира опорядили й загорнули в килим, гридні вийняли з підлоги терема кілька мостин і на ремінних вужах опустили мертвого в сіни, потім прорубали діру в стіні у сінях і так винесли князя надвір.

Все це вони робили потай, тихо, щоб хтось не довідався про те, що сталось цієї ночі в Берестовому; ніхто не заплакав і не затужив над тілом князя Русі, тільки на підвіконні в світлиці, де він помер, хтось із гриднів поклав шматок хліба й плоскви з ситою - на покорм його душі.

Сани рушили. Воєводи й бояри сідали на коней, кілька чоловік закрокували пішки. Поки їхали двором, потім дорогою в лісі, сани легко посувались уперед, ближче ж до города, над Дніпром, полозки стали зариватись у пісок, ледь посувались, стрибали на вибоях.

У городі, либонь, дехто вже знав про смерть Володимира - вряди-годи похід зустрічали й приєднувались до нього вершники.

Гроза минула, на небі розривались і повзли до пониззя хмари, нарешті у прорізі між хмарами окреслився місяць - тонкий, як серга, ніжно-голубий.

Коні били й били копитами землю. У лісах і кущах обабіч шляху кричали нічні птахи, десь на Подолі, а потім на Горі заспівали когути, а здалеку, із Задніпров'я, линув багатоголосий перепелиний клич.

І ніхто не помічав, та нікому й не було діла до того, що за саньми з тілом князя Володимира поспішає якась стара жінка в темному платні - Малуша.

У цю ніч вона не спала. У монастирі давно вже знали, що недалеко звідси в своєму теремі тяжко хворіє князь Володимир; єпископ Анастас, що був минулого дня в нього, велів священикам і братії відправити молебень за одужання вельми немощного князя Володимира, і вони молились у церкві до пізнього вечора.

Малуша зрозуміла, що сталось, - князь Володимир, її син, помирає, а біля нього ж немає ні жони, ні синів, ні однієї рідної душі, всі такі далекі, такі чужі...

Вона вирішила будь-що іти в княжий терем у Берестовому, добитись, на колінах просити гриднів, воєвод, щоб дозволили їй - старій черниці - побути біля хворого князя, допомогти, а коли так судилося, власними пальцями закрити йому очі.

Малуша пішла, хоч ніч була чорна-пречорна, над головою висіли хмари, часом з неба били блискавиці, гуркотів грім; ішла крізь кущі, падала на вибоях і пнях, була вже зовсім близько, в саду за теремом.

Там вона зрозуміла, що добре зробила, пішовши до сина, - коли ще раз вдарила блискавиця, у чорному вікні терема Малуша побачила Володимира, що стояв, простягаючи руки до неї...

- Мамо? Іди до мене! Мамо! - почула вона його крик... Що було потому? А хіба Малуша знає? Вона добігла до терема, увійшла в сіни, де стояли воєводи, бояри, гридні.

- Князь умре, - мов крізь сон, долетіло до неї, але коли вона невиразними, змішаними з сльозами словами просила допустити її, черницю, до тіла князя, щоб опорядити його, Малушу виштовхнули з сіней, бо вони, навіть і мертвого, стерегли князя Володимира.

Малуша вийшла надвір, стала під деревом недалеко від ганку, так, що ніхто її не міг помітити, ждала.

Вона чула шум і рух у теремі, бачила, як до ганку під'їхали сани, як із терема вийшло кілька гриднів з смолоскипами в руках, а крізь діру в стіні сіней виносили тіло.

Малуша вийшла з тіш дерева, стала над саньми, в які клали тіло Володимира, в промінні смолоскипів бачила його трохи стомлене, але воднораз спокійне вже обличчя, набряклі повіки, що навік закрили очі, сріблясті брови, що випинались над перетятим двома глибокими зморшками чолом, гострий і довгий ніс, вилиці, сиві вуса над темними устами, - це, либонь, і все.

Вона довго стояла над тілом свого сина, бо бояри, воєводи біля саней щось радились між собою, позираючи на тіло, бо за все своє життя так мало була біля нього, бо гридні гасили смолоскипи, воєводи й бояри все радились, і нікому з них не було ніякого діла до старої, зігнутої черниці, що мовчки стояла над мертвим уже князем.

Сани рушили, тупотіли коні, шаруділи полозки, всі поїхали, пішли з двору - і Малуша рушила слідом за ними. Спираючись на ціпок, вона так поспішала...

Думала про минуле - вона не могла цього не згадати. Перед нею встали і далекий Любеч із жовтими його пісками, і той день, коли їхала вона під щитом брата Добрині на Гору, хижа Ярини й два камінчики сережок, що світились і мінилися під місячним сяйвом, стравниця, куди входять княгиня Ольга й Святослав...

На Малушу, що крокувала зараз за саньми, війнуло ще й радощами далекої купальської ночі; серед цієї темної ночі їй привиділись відблиски високих червоних вогнів, блискучі очі княжича Святослава: "Я люблю тебе, Малушо!" Невже ж, невже це колись було?

Так, усе це було! Була Гора - і став Будутин, у хижі над Россю вона народжує дитину - його, Володимира... "Колишися, колиско, від кута до кута, маленька дитина, а важка покута..." "Слухай, Добрине, мені страшно, ой, як страшно, душу ти забираєш у мене..." Невже все це було?

Усе було - і вже немає нічого. Не стало Святослава, он лежить у санях Володимир, тільки вона живе серед чорної ночі - княжа мати й однаково рабиня...

Так чого ж ви поспішаєте, воєводи, гридні, - сани віддаляються й віддаляються, вона - стара, немічна мати князя, - ні, цього ніхто не знає, вона - черниця Марія, задихається, не може встигнути за вами, навіть за мертвим сином!

Малуша стала... Ні, вона не встигне... і куди вона піде, куди?.. Десь удалині якийсь час чувся тупіт коней, голоси, а от все затихло. Малуша стояла на лузі, де колись горіли купальські вогні.

9

До світання ще Святополк вийшов з схованки - із терема воєводи Вовчого Хвоста, - вдерся з дружиною своєю, що стояла напохваті на Подолі, до древнього княжого терема, сів у Золотій палаті й велів будити бояр, воєвод, мужів Гори.

О суєто суєт світу, яка ти швидкоплинна, минуча, зрадлива! Ще гридні-кликуни Святополка не встигли обійти Гори, а з усіх теремів до княжих покоїв заспішили бояри й воєводи, мужі ліпші й нарочиті, огнищани й тіуни.

Вони йшли в темряві задушливої ночі, викрешуючи залізними вістрями своїх посохів на камені іскри, тихо перемовляючись між собою, говорили про смерть князя Володимира, радились, що сказати Святополку...

Княжий терем щільним кільцем оточувала гридьба, у сінях стояли найближчі воєводи Святополка, оглядали всіх, що заходили до сіней, веліли йти наверх.

Там, у Золотій палаті, їх ждав Святополк. Він був у кутку палати, недалеко від помосту, на якому стояло порожнє крісло, а над ним знамена Святослава й Володимира; Святополка оточували воєводи Вовчий Хвіст і Слуда, бояри Вуєфаст, Іскусєв, Коницар, - усі суворі й мовчазні.

Боярство і воєводи Гори в тиші заходили до палати; прийшов, поклонився Святополку, сів на своє місце праворуч від помосту й єпископ Анастас.

Тоді, повільним кроком, ніби щось роздумуючи, на поміст піднявся й зупинився перед княжим кріслом Святополк. Він був збуджений, пильним поглядом дивився в палату, на сотню людей, очей...

- Я покликав вас сюди, воєводи, бояри, ліпші мужі города Києва, в тяжку годину, - почав він. - Осиротіла Руська земля, князя Володимира не стало... Сотворимо йому вічну пам'ять...

У Золотій палаті прокотився шум - люди переступали з ноги на ногу, але мовчали, ждали.

- І хоч князеві Володимиру ще не віддана почесть погребальна, по заповіту він не хотів її приймати, але і тут, у городі Києві, і скрізь по Русі нині так тяжко, що мусив кликати вас, говорити про нашу долю.

Глибоке зітхання вирвалось з багатьох грудей: важко жити на Русі, серце кожного крає неспокій, тривога.

- Неспокійно у нас на півдні, - продовжував Святополк, - ромеї вкрай скорили болгар і вийшли на береги Дунаю, хеландії їх перетинають Руське море, стоять у Херсонесі, підіймаються вгору Танаїсом...

Золота палата зашуміла, загула багатьма голосами.

- Бач, куди вела Візантія і її імператори...

- Ганьба, ганьба ромеям!

Ті ж воєводи й бояри, що стояли ближче до Святополка, кричали:

- Мечем поквитаємось з ромеями!..

Князь Святополк рішучим помахом руки обірвав ці крики - в палаті одразу настала тиша.

- Скрізь на Русі неспокійно, - продовжив він. - Чуючи легку поживу, за Дніпром стали печеніги, за ними зі сходу йдуть половці, на півночі Ярослав покликав свіонів і збирається йти на Київ.."

О, коли б то князь Володимир був живий, міг стати тут, на помості, сказати: "Люди рідні, Русь, усе життя своє я кликав вас на брань з ворогами, тільки-но я знову говорив про це, збирався йти, вести вас з собою... люди, встаньте, люди руські, пильнуйте..."

Але нині Володимир лежав у холодній пустці Десятинної церкви німий, безмовний, кожне ж слово Святополка оберталось супроти нього - вже мертвого князя.

- Мені важко й соромно говорити, мужі, - продовжував Святополк, - але немає князя Володимира, немає й князів, які б повели рать руську супроти ворогів наших... Борис і Гліб, яких всіляко возвеличував князь Володимир, немощні суть, вони в'єдно з ромеями й продадуть Русь. Ярослав, князь новгородський, уже раніше підняв меч супроти батька й готується йти на Київ з свіонами, Мстислав сидить у далекій Тмутаракані, Ізяслава не стало. Що ж, що ти наробив, княже Володимире, пощо народив синів таких, хто тепер урятує Русь?!

І враз воєводи й бояри, що оточували поміст, закричали:

- Служимо тобі, Святополче!

- Буть тобі князем!

- Свя-то-пол-ка!

На мить, правда, крики ці обірвались. Один із старців города Києва, боярин Ратша, підвівся з лави, на якій сидів, схопився за сиву голову, заволав:

- Що робиться, мужі? Куди йдемо? Ще тіло князя Володимира не остигло, а Святополк ганить синів його, всіх нас. Мужі! Зупиніться! І ти зупинись, Святополче, бо окаянним будеш довіку!

Але до нього вже кинулись воєводи Святополка й гридні, схопили під руки, поволокли.

У палаті стало тихо - сила перемогла силу, кожного, хто посміє, як Ратша, піднести голос, жде ганьба, муки й смерть...

- Волимо тебе, Святополче! - заволали воєводи.

- Святополка! - вимагала Золота палата.

Він стояв і примруженими очима дивився на мужів.

- Я поведу воїв супроти Візантії й князів Бориса й Гліба, іже сукупно з нею; я піду супроти свіонів і Ярослава, що пустив їх на Русь. Якщо проти нас стали Північ, Схід і Південь, мені допоможуть польський князь, німецький імператор...

В одній з світлиць, в самому кінці темних переходів, на верху княжого терема, горить на столі свіча. Перед нею, прикипівши поглядом до рубленої стіни, сидить жінка - з лляним волоссям, голубими очима, смутним, надзвичайно вродливим обличчям - красуня, княжна полотська Рогніда!

Але це не Рогніда - і краса її, і сама вона вже в минулому, їх немає, за столом сидить княжна Предслава, що так схожа на свою матір.

І не тільки обличчям схожа Предслава на Рогніду, у неї така ж і душа; нині вночі вона почула про смерть отця, довго плакала, молилась, ще раз усе йому простила.

Предславу турбує інше - вже на Гору привезли й поставили в Десятинній церкві корсту з тілом Володимира, вона бігала туди попрощатись, але її не пустили, не встигла Предслава повернутись до терема, як дізналась, що туди вже увірвався з своєю гридьбою Святополк, крізь напівпрочинені двері в її світлицю долітають крики з Золотої палати.

Свіча догорає. Краплини воску, наче великі сльози, повільно стікають закрутами череп'яного свічника, тужавіють і остигають, кілька краплин одірвались й упали на шкіряну харатію - вони не відають, що разом з нею підуть у вічність. Свіча догорає, жовтаве проміння все кволіше снується навкруг.

А очі княжни Предслави застилають і застилають сльози, вони падають на харатію, тільки ж сльози не вічні, вони падають - і висихають.

Рука тремтить, коли княжна пише: "Се вночі отець наш умерл, а вже Святополк тут, сидить у Києві на його столі, хоче послати дружину на Бориса й Гліба, і ти, брате, блюдися його, поєліку..."

Крики в Золотій палаті наростають, навіть тут, у далекій світлиці на верху терема, чути:

- Нехай живе князь Святополк!

Предслава схоплюється, стискує руками шию - рветься й розсипається на підлозі зелене намистечко з Тмутаракані - дарунок її батька...

Схвильована, розгублена, безпорадна Предслава стає на коліна й намагається зібрати розсипане намисто.

Київ знав, що князь Володимир помер у Берестовому. На Горі, Подолі, в передградді й Оболоні - всім було відомо, що корста з його тілом стоїть у Десятинній церкві, всі ждали, що небіжчику князеві віддадуть почесть погребальну.

Проте воднораз хтось ширив чутки, нібито князь Володимир заповідав поховати його без жодної почесті й слави, в безіменному місці, без людей, як поховали колись і жону його Рогніду: він зробив що міг, тіло ж токмо землі належить.

І ще з страхом говорили в Києві, що вночі на Горі син Ярополка Святополк зібрав бояр і воєвод, які оголосили його князем Русі, що Святополк уже послав дружини супроти синів Володимира Бориса й Гліба, Святослава волинського, супроти ж Ярослава новгородського поведе рать сам...

З великим трепетом усі - і християни, і люди старої віри - говорили, що Святополка благословив на це епископ Анастас і що Святополку обіцяють допомогти польський князь, німецький імператор, римський папа.

Київ хвилювався, Київ ждав.

Десятинна церква увесь день була оточена гридьбою, що нікого не підпускала навіть близько до неї. Уночі на чолі її стало багато сотенних, кілька тисяцьких, воєвод.

Пізньої години від княжого терема стежкою, що вела до Десятинної церкви, пройшов невеликий гурт воєвод і бояр.

Вони стали на крутому схилі гори, що височіла над Подолом, говорили з тисяцькими.

- Цілий день рвались до церкви, - почувся голос воєводи Слуди, - ледве стримували гридні їхню навалу...

- А зараз? - запитав боярин Воротислав.

- Ждуть і зараз - отут від Подолу, з того боку - від Перевесища... Хочемо, кажуть, вклонитись мертвому князеві.

Воєводи й бояри стояли край гори. Перед ними в темряві й безмов'ї поринали передграддя, Подол, Перевесище, Щекавиця, а там стоїть, хоче віддати почесть погребову князеві Володимиру тьма людей київських - друзів його й недругів, християн і язичників.

- Нехай гридні пильнують, не випускають списів, - велів воєвода Вовчий Хвіст. - Ми ж ходімо, воєводи й бояри!

Тоді тихо відчинились двері Десятинної церкви, в темних переходах заблимали вогні свічок, затупотіли ноги.

Дуже проста, зроблена з свіжої соснової дошки корста з тілом князя Володимира стояла в правому притворі з закритим віком. Біля неї не було, як велів покон, ні списа княжого, ні його знамена. Проміння свічок освітило обличчя воєвод Вовчого Хвоста й Слуди, бояр Воротислава, Вуєфаста, Іскусєва... У кутку під стіною тулилось кілька священнослужителів, каменярів.

- Понесемо, - сказав Вов'чий Хвіст.

Воєводи й бояри підняли корсту й взяли на плечі.

- Поможіть і ви! Від голови! - сказав священнослужителям і каменярам Вовчий Хвіст.

Кілька чоловік з свічками в руках тихо йшли попереду. За ними важкою ходою ступали воєводи й бояри, що несли корсту. Ішли в півтемряві, пустці, з якої виринали, наче з води, великі очі образів, суворі лики. Вгорі під склепіннями озивалась луна.

Вони прямували до лівого притвору церкви, де стояла рака з мощами княгині Ольги. Біля неї були розібрані мостини, зроблено східці, в кінці їх, у викопаній під підлогою ямі, стояла кам'яна гробниця.

У цю гробницю воєводи й бояри поставили корсту з тілом князя Володимира. Вовчий Хвіст схилився над нею, вийняв з кишені при поясі грошину - серебро князя Володимира, - кинув її в гробницю так, що всі чули, як вона покотилась і забряжчала... Каменярі одразу ж поклали й замурували ляду гробниці. Коли бояри й воєводи вийшли нагору, вони заходились чимшвидше укладати мостини.

Вогні свічок пригасали, мостини лягли на місце, воєводи й бояри мовчки постояли біля раки княгині Ольги й стали виходити з церкви.

Залишився в Десятинній тільщі Вовчий Хвіст. Він ждав, коли вдалині затихнуть кроки, потім рушив сходами на хори - там у темряві стояв князь Святополк, що бачив, як несли корсту, опускали її в яму, укладали мостини.

- От усе й закінчилося! - сказав Святополку Вовчий Хвіст. - Ходімо, княже, на Гору.

Кволе жовтаве проміння свічок, що блимали тут-там унизу, освітлювало обличчя Святополка - суворе, із стиснутими устами, темними очима.

Більше як двісті років лежатиме, стліє тіло князя Володимира під'дубовими мостинами Десятинної церкви. Коли орди Батия вдеруться в Київ, церква впаде, й камінь розтрощить, розкидає його кості, і ніхто не згадає його, не назве в городі Києві ні святим, ні з апостолами рівним.

Перші єпископи руські, починаючи від Аиастаса, як і наступники його, не хотіли та й не могли возвеличувати сина рабині, князя й василевса, хоч він приніс на Русь християнство й дав силу церкві, - вони служили синам Володимира, які відсахнулись свого батька.

Потім прийшли на Русь єпископи й митрополити грецькі - чи їм же було славити й робити святим князя, який все своє життя ненавидів Візантію, греків, навпаки, вони ганьбили його...

Тільки митрополит Іларіон - перший руський митрополит, що підняв рішучий голос проти Візантії й гордо говорив про Русь, яка "відома й слишима єсть всіми кінці землі", - згадує князя Володимира, який "заповіда по всій землі своїй хреститися... аще хто й не любов'ю, но страхом повелівшаго крещахуся, понеже благоверіє його з властью сопряжено...", проте голос Іларіона лунає в пустелі.

У невідомого ченця XII століття, що писав його житіє, вирветься гірко: "Дивно же єсть се, колико добре сотворив Володимир Руській землі, хрестив ю, ми ж, християни суще, не воздаємо почесті супроти оного возданію..."

І тільки року 1240-го, у день, коли новгородці під знаменом князя свого Олександра розбили над Іжорою й Невою полчища шведів, за що й прозвано його було Невським він пригадає свого прапрадіда князя Володимира й разом з новгородцями помолиться за нього.

Так закінчується повість про князя Володимира.

А далі - Ярослав...

Київ - Конча-Заспа

Скляренко 
1   ...   36   37   38   39   40   41   42   43   44




Похожие:

Книга перша iconЧастина перша

Книга перша iconМоя перша любов

Книга перша iconДокументы
1. /01 - Бытие.txt
2. /02 - Исход.txt
Книга перша iconДокументы
1. /001 - Бытие.txt
2. /002 - Исход.txt
Книга перша iconДокументы
1. /Книга Памяти/КНИГА-0.doc
2. /Книга Памяти/КНИГА-6.doc
Книга перша iconДокументы
1. /Книга Лжи - Вторая книга - Библии Проклятых.txt
Книга перша iconДокументы
1. /Книга Тьмы - Первая книга - Библии Проклятых.txt
Книга перша iconСвятитель Григорий Нисский 1 о надписании псалмов 1 Оглавление 1 книга (О целях написания Псалмов) 1 книга (О различных надписаниях и о порядке псалмов сообразном с восхождением души) 15 книга
Книга (О различных надписаниях и о порядке псалмов сообразном с восхождением души) 15
Книга перша iconКнига восьмая
Каждая последующая книга В. Мегре является продолжением предыдущей. В серии «Звенящие кедры России» вышли следующие книги
Книга перша iconНазвание произведения: Книга Огненных Страниц
От автора: Не совсем книга скорее сборище кратких зарисовок,мыслей,взгялдов не толлько моих
Книга перша iconМеждународный Центр Рерихов, 1995 144 с книга
Книга историка и писателя Л. В. Шапошниковой посвящена малоисследованной проблеме: влиянию сил Космоса на судьбы народов
Разместите кнопку на своём сайте:
Документы


База данных защищена авторским правом ©podelise.ru 2000-2014
При копировании материала обязательно указание активной ссылки открытой для индексации.
обратиться к администрации
Документы