Книга перша icon

Книга перша



НазваниеКнига перша
страница7/44
Дата конвертации02.07.2012
Размер6.18 Mb.
ТипКнига
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   44
1. /Владимир.docКнига перша

Так було не тільки з ромеями - Київ добре знав тоді свіонів, що вільно їздили з Варязького в Руське море, деякі з них служили в княжій дружині й жили в Києві; над Почайною цілий конець займали хозари-купці; на Подолі на торзі можна було зустріти німців, угорців, чехів, поляків.

Через це княгиня Юлія легко могла зустрітись і, по надобі, викликати до свого терема земляків, хотіла Юлія - могла говорити з німцями, поляками; метка, спритна, дотепна, вона швидко познайомилась з боярськими й воєводськими жонами, та вони й самі одна поперед другої намагались побувати в теремі нової княгині.

А вже боярські й воєводські жони! У них тепер тільки й було розмови:

- Яка гарна ця царівна! А яка вона розумна! А одягається як! А ходить! А говорить!

І вони так-сяк учились у толковинів по-грецькому, Юлії тлумачили словеса руські, жони ці стали одягатись, як княгиня, парфумились, як вона, завели в себе в теремах червоні килими грецькі, поставили амфори, чіпляли на себе грецьке узороччя.

За жонами, звичайно, йшли чоловіки. Втім, сказати, хто з них був перший, - важко; серед бояр, мужів нарочитих, слів, купців, які з давніх-давен їздили до Константинополя, були християни, що огречинились давно.

Особливо ж багато християн з'явилось на Горі тоді, коли на столі сиділа княгиня Ольга, - купці Воротислав, Ратша, Кокор, бояри Коницар, Іскусєв, Вуєфаст були першими пособниками й друзями княгині, це вони поставили церкву над Почайною, привозили з Константинополя разом з іншими товарами ікони, срібні, золоті й прості хрестики церковні сосуди.

Втім, християнська віра пробивала собі шлях на Русь не тільки з Константинополя, бо ще раніше, ніж патріарх Фотій встановив єпархію руську, в Києві з'явились християни-болгари, вони йшли сюди ще за князя Ігоря, що був побратимом болгарського кагана Симеона, пізніше ж, коли в Болгарії сиділи Петро й Борис, що запродались ромеям, священики болгарські стали тікати на Русь, вони були наставниками княгині Ольги і її онуків, священиками в перших київських церквах.

Звичайно, болгарських священиків більше знали й поважали в Києві, аніж грецьких, - вони розмовляли слов'янською мовою, правили службу в церкві зрозумілими словами, вони привозили з собою книги, написані цією ж мовою. Так боярство, мужі, купці Гори приймали християнство, слідом за ними йшли волостелини й посадники в горах і землях.

Мало було християн лише серед воєвод і тисяцьких, і то не дивно - невпинно борючись з ромеями й Візантією вони ненавиділи все грецьке, а так само й християнство, проте й серед воєвод деякі, як-то Вовчий Хвіст Слуда потай ходили до церкви над Почайною.

Коли ж на Горі з'явилась царівна Юлія, а слідом за нею посунули до Києва й священики, і бояри, і мужі все більше й більше почали говорити про чудовий Константинополь про богоспасенну Візантію.

Князь Ярополк, звичайно, знав усе це, але не тільки не сварився з боярами Гори, а, навпаки, потурав їм або ж мовчав.

Він мовчав, бо в душі був згодний затвердити єпархію Фотія, пустити на Русь тисячі грецьких священиків, зробити все, що побажають імператори ромеїв, бо він же був нині родичем їхнім, мав прияти, як і вони, славу.

Дивним, правда, було те, що самі імператори мовчали, відколи до Києва приїхала царівна Юлія, вони нібито води в роти набрали, з Константинополя їхали купці й священики, ченці й знову ж купці, не було тільки слів, з якими Ярополк міг би говорити про діло.

Проте він розумів імператорів - їм, либонь, і незручно було вести перемови з Ярополком, адже на Русі сиділо два князі - він у Києві, а ще один - Володимир - у Новгороді.

На це йому не раз натякала й Юлія, а одного вечора завела з ним розмову - одверту й сувору.

Вона приїхала до Києва дуже худою, тоненькою, ставною, темнобровою й темноокою, швидкою, як ластовиця, - такою її полюбив Ярополк.

За короткий час на Горі Юлія змінилась - втратила полуденну засмагу, ледь поповніла, більш окреслились її груди, стан, стегна, - Київ і Гора пішли на користь Юлії, вона розцвіла, як дивна квітка.

Одно турбувало князя Ярополка: минав місяць за місяцем, Ярополк, думаючи про майбутнє, хотів мати сина царської крові, але Юлія не признавалась, не говорила, що збирається стати матір'ю.

- Ти - справді великий князь, - почала розмову Юлія, - у Константинополі я уявляла тебе красивим, ніжним, милим, а ти виявився набагато кращим, ніж я думала.

Поклавши руки на її плечі, він дивився в саму глибину темних грецьких очей.

- Чим же я кращий? Скажи, Юліє!

- Ти не тільки красивий, ніжний, милий, а й сміливий, дужий, несхитний, у тебе є надійна підпора - воєводи твої й бояри, мужі, дружина. Київ - це маленький Константинополь, ти також схожий на імператорів.

- Чому тільки схожий?

Юлія, напевне, давно готувалась до цієї розмови і тепер не поспішала, Ярополк думав, що вона не хоче його образити.

- У Візантії є один тільки імператор, він - заступник бога на землі і єдиний господар, василевс всієї імперії.

Юлія вцілила в саме серце Ярополка - порівняння з імператором було не на його користь, Ярополку дуже далеко до бога, він не є господарем всієї Руської землі.

- У Константинополі, - відповів на це Ярополк, і Юлія побачила, як його обличчя враз стало злим і хижим, - нині є два імператори - Василь і Костянтин, на Русі є два князі...

Вона зрозуміла, що почала небезпечну гру, але не відступала.

- У Константинополі нині, - з посмішкою сказала Юлія, - справді є два імператори, але вони сидять у одній Золотій палаті, імперією править тільки Василь, а до того ж вони обидва порфірородні.

Ярополк посміхнувся, зрозумівши натяк Юлії.

- Так, - згодився він, - князь новгородський Володимир - мій брат, але ми сини не однієї матері, мене народила угорська князівна Предслава, він - син рабині.

- А хіба син рабині може бути князем? - запитала Юлія.

- Батько мій Святослав поставив мене князем у Києві, брата Олега в землі Деревській, Володимира ж - у Новгороді, але зараз уже Олега немає, нас лишилось двоє - я та син рабині Володимир.

- Доки ж ти терпітимеш у землі Руській ще одного князя, сина рабині? І чи не боїшся ти, що цей... твій брат з'єднається з якоюсь іншою імперією, піде проти тебе?

Ярополк розуміє, на що натякає Юлія. Від Новгорода справді близько до Свеаріке, не так далеко й до Німеччини, - а вже вони радо допоможуть Володимиру.

- А Візантія мені допоможе? - запитав Ярополк у Юлії.

Довга хвилина мовчання. Юлія думає - майбутнє висить на лезі меча.

- Імператори ромеїв тобі допоможуть.

На Ярополка дивляться очі, що нагадують очі богородиці на візантійській іконі.

 

5

 

Гурт виснажених людей з довгим волоссям, у чорних рясах, підперезаних мотузяними поясами, крокував Червенським шляхом. По черзі змінюючись, ці люди несли на ношах велику, зроблену з кипарисового дерева й оздоблену сріблом корсту* (*Корста - труна.), позад них у закритому візку, запряженому четвіркою коней, їхало два священнослужителі - єпископ Лев і священик Рейнберн; час від часу вони визирали у віконце візка, байдужими очима дивились на безконечний гостинець* (*Гостинець - шлях.), там же, у візку, їли й пили вино, часом поринали в блаженний сон. Ще далі за візком гарцювало на баских конях десятків зо два озброєних вершників.

Так вони дістались до города Києва з Щекавиці, в яку впирався гостинець, потрапили на Подол, говорили з градськими мужами, добивались до князя Ярополка.

Дізнавшись, що це за люди, князь Ярополк прийняв їх у Золотій палаті, вислухав.

- Ми прийшли до тебе, княже, з священного города Рима, від папи Бенедикта, побувавши в імператора Оттона, а пізніше - польського князя Мешка. І папа Бенедикт, і імператор Оттон, і князь Мешко веліли тобі кланятись, княже Ярополче.

- Спасибі папі римському, що памятає про нас, дяка імператору Оттону й князеві Мешкові, - відповів на це князь Ярополк. - Будете в них, передавайте й їм мій уклін. Що ж привело вас, святі отці, в нашу землю?

- Як слуги господа, дбаємо не токмо про свою паству, думаємо про людей, всюди сущих. Уже віра католицька просвітила всю Німецьку імперію, твої сусіди - поляки, княже Ярополче, - також мають єпископів від папи. Бажали б ми й приїхали з тим, щоб просвітити і Русь, привезли з собою нетлінні мощі Климента Римського, священні книги.

Князь Ярополк відповів на це:

- Я християнин.

Єпископ Лев і священик Рейнберн здивовані й стурбовані.

- Невже князь прийняв цю віру від константинопольських патріархів?

- Ні, я прийняв її від болгарських священиків.

- На болгарських священиках немає благодаті божої, вони суть самі собою поставлені, навіть патріарха свого нині не мають.

- Я прийняв від них не церкву, а віру, множество людей Русі молиться різним і кожному любим богам.

- Але ж істинна, християнська віра мусить нарешті прийти на Русь, вона нині обіймає весь світ. Ярополк довго думав.

- Думаю, віра християнська прийде на Русь, - повільно сказав він. - Сам того хочу, проте зараз не можу дати її всім своїм людям. На все свій час...

- Княже Ярополче, - заволали священики. - Але коли прийде цей час, ти візьмеш її від нас. Папа римський благословить людей руських і дасть їм церкву, імператор німецький і князь польський, яко слуги одного престолу, будуть друзями київських князів.

Ярополк розумів, чому ці священики з'явились у Києві, - отже, не тільки віра, а й зброя була в їхніх руках.

- Святі отці, - відповів він, - про віру мушу думати не токмо сам, а й з усіма людьми своїми. Скажуть люди й дружина - сам пошлю слів до папи й імператора. Але хіба різна віра заважає нам днесь бути друзями? Передайте мій уклін папі, імператору, князеві!

 

6

 

І тоді Ярополку здалося, що він досягнув того, про що тільки мріяли, чого домагались, за що платили великою кров'ю батьки його й діди... Вони бились і кістьми лягали в боях з ордами, що насували й насували зі сходу, - він, Ярополк, зумів укласти мир з каганом Ілдеєю й всіма печенізькими племенами; вони сотні літ боролись з ромеями, проливали кров руських людей над морем Руським і над Дунаєм, - він, Ярополк, не брав у руки щита й меча, навпаки, самі ромеї прибули до нього в Київ і уклали з ним мир і дружбу; віки вони з острахом позирали на захід, боячись поляків, німців, римського папи, - ось сли німецького імператора Оттона й єпископ папи римського сидять у нього в Києві, захоче князь Ярополк - Русь навіки побратається з Візантією, зрадить Візантія - разом з німецьким імператором він покарає ромеїв...

"А коли, - думав Ярополк, - сли німецького імператора й єпископ римського папи поїдуть з Києва до Новгорода і коли Володимир укладе любов і дружбу з ними ?

"

- Не можемо ми терпіти, аби в землі Руській, у городі Новгороді, був ще один князь, - каже Ярополк на світанні в Золотій палаті. - Кличу Володимира до Києва, нехай у Новгороді буде тільки посадник!

- Добре робиш, княже! - кричать бояри й мужі. - Ми тобі підпора в цьому.

Брань?! Хто знає, князь Ярополк думає, що, може, він уникне брані, Володимир побоїться, приїде до Києва, а вже тут його покарає, знищить Гора.

- Посилай гінців у Новгород, княже! Кличемо Володимира до Києва!..

Звичайно, коли б князь Ярополк дослухався до голосу Руської землі, він почув би багато такого, про що не гадав і не думав, побачив би зраду, облуду, лжу навкруг себе, жахнувся того, що робить.

Ярополк не бачив цього й не чув, порадниками його були Блюд і ще багато бояр, Вовчий Хвіст і ще багато воєвод і тисяцьких.

- Я посилаю гінців до Новгорода, - каже князь Ярополк, - але думаю послати слів і у Візантію, до імператорів Василя й Костянтина, до печенізького кагана Ілдеї, - нехай вони по ряду з нами дадуть поміч.

Бояри й воєводи думають - сили нині в Гори невеликі, дружина - нечисленна, на земське воїнство мало надії, але ж їм справді мусять допомогти й допоможуть ромеї, печеніги!

- Добре замислив, княже! Підемо за тобою! - гуде Золота палата.

Вони одностайні в замислах своїх, - засліплений ненавистю до брата, князь Ярополк хоче стати єдиним господарем Русі, ненаситна Гора бажає брати дань з усіх городів і земель.

Пустити на Русь ромеїв і печенігів, воювати чужими мечами - що ж, і з цим згодна Гора. Адже князь не вірить у силу свого боярства, а боярство - в князя.

У Золотій палаті жарко горять свічі. Душно, важко дихати. Дворяни теремські ходять попід стінами з корчагами, наповненими холодним медом, підносять боярам і воєводам келихи, з яких спадає жовтувата густа піна, п'ють гучно, смакуючи, передихують...

Вони нагадують святих на іконах: суворі лики, буйні гриви волосся, темний одяг, на якому поблискують золоті й срібні чепи, складені на грудях вузлуваті руки.

- Підемо за тобою, княже! Вели їхати слам. Ми з тобою єдині.

Княгиня Юлія сидить у кріслі на помості поруч із Ярополком. Вона надзвичайно бліда, помітно стомлена, час від часу усмішка пробігає тонкими устами. Але вона спокійна, очі її поблискують, грають.

Ближчими днями гінці виїжджають до Новгорода, а вниз Дніпром рушають сли - до печенігів і ромеїв, - над землею Руською нависає хмара, буде гроза, кривавий дощ.

 

 

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

 

1

 

Звістка про те, що робиться в Києві, швидко через Волок докотилась до Новгорода, про злі діла Ярополка почув і князь Володимир.

Ще з дитячих літ він добре знав його вдачу. Обидва сини угорської князівни - Ярополк і Олег - з юних літ зневажали брата, пишались тим, що самі вони, мовляв, князі, а Володимир - робочич, син ключниці.

Особливо багато образ завдавав Володимиру Ярополк - часом сльози закипали на очах в юнака, коли чув злі слова задиркуватого сина князівни, скільки разів хотів кинутись на нього з мечем!

Та ніколи Володимир не виказав своїх почуттів, був тільки мовчазний, малоговіркий, блиск очей часом свідчив, як було йому боляче, важко.

Розумів він і те, що важко йому, але, може, ще болючіше батькові... Адже все, все, що стосувалось сина, гострою раною карбувало серце Святослава. Син рабині, а батько - хто ж він - не муж, не коханий, - батько навіть не знав, чи жива Малуша?

Батько ж так любив Малушу, мріяв про неї, шукав! Володимир пам'ятав кожне слово, сказане про неї, і полюбив її, матір свою, яку ніколи в житті не бачив.

Триматись, тільки триматись, терпіти, ждати. Адже батько тримався, мовчав, а, виряджаючи Володимира до Новгорода, велів:

- Со братами своїми, князями земель, мусиш бути в одну душу й тіло. Аще брати твої робитимуть по покону отців - будь в'єдно з ними...

Він говорив це, знаючи, що їде, може, на останню криваву січу, на смерть, розуміючи, як важко буде жити без нього Володимиру - сину Малуші.

І Володимир робив так, щоб виконати батьків загад. Ідучи до Новгорода, та вже й там, він спочатку боявся цієї полунощної землі - часто з великим болем згадував Київ - там була його отчина, там жив його батько, десь там була і мати його Малуша.

Юний Володимир після розмови з батьком дуже часто думав про неї. Одного разу вночі вона навіть приснилась йому. Це було дивно, він же ніколи-ніколи в житті її не бачив! Але вона приснилась, коли йому було дуже-дуже важко й коли перед самим світанням забувся уві сні, мати тихо, щоб ніхто не почув її кроків, увійшла до палацу, зупинилась біля його ложа, схилилась так низько, що він чув дихання й стогін, який зірвався з її уст, поклала руку - дуже теплу й ніжну - на його голову... Прокинувшись, Володимир сів на холодному ложі, дивився на сіре вікно, думав - яка ж вона, його мати?

Пізніше він менше і не так уже болісно думав про Київ, - велика земля Новгородська, на полудні впирається в Полотську волость, на заході тягнеться до Ємі й Чуді, на сході до Мезені й Печори, в полунощні береги її б'ється суворе Крижане море; много язиків і племен живе в ній, княжі й боярські погости стоять скрізь - на Воді, Неві, Онезі, в племенах саамських, ненецьких, комі; велику дань збирає в них князь і бояри, дві тисячі гривень по ряду мусить дати Новгород тільки київському князю.

А земля ця й неспокійна - за морем Варязьким точать і точать мечі проти Русі свіони, на Ітилі-ріці за Унжею сидять чорні булгари, з полунощі, з Крижаного моря, тільки й пильнуй - налетять німці, варяги, а то й англійці.

І уже кілька разів об'їхав на санях з дружиною князь Володимир землю Новгородську, збираючи дань на погостах і даючи суд і правду людям. Полюбилась йому сувора, холодна земля, мовчазні, роботящі, незвичайної сили люди її, полюбив він і Новгород - це ж вони, ліпші мужі, бояри, воєводи новгородські, покликали його сюди, назвали, хоч був він сином рабині, князем у себе, обіцяли вспоїти і вскормити, і все зробили, - твердо сидів князь Володимир у Новгороді, його надійно підпирали бояри й воєводи, слухали й любили люди всіх верхніх земель, біля нього була людина, якій він вірив і яка берегла його, - воєвода, уй Добриня.

Був новгородський князь Володимир і багатий: скотницю мав, либонь, не меншу, ніж київський князь, знамена Володимира стояли в багатьох лісах, на землях, над ріками, аж до самого Білого моря.

Багатий Володимир і знатне його боярство й воєводство добре берегли північні україни Русі. Правда, не раз, не два вони нарікали на Ярополка, сам Володимир був невдоволений братом, що намагався більше взяти, менше дати.

Якось у Новгороді побував князь деревський Олег. Кілька вечорів провели вони разом, говорили про Київ, брата Ярополка.

Виявилось, що й Олег недолюблює Ярополка. Сидячи в Деревлянській землі, знає його чорні наміри, жде нагоди об'єднатись з Володимиром.

Тим часом вони не зневажали Ярополка, з літа в літо посилали йому уроки, Новгород, по надобі, давав Ярополку дружину, купці новгородські вільно ходили на торг до Києва, а в себе на Волхові приймали людей з полян, Володимир віддавав Ярополку як київському князеві честь і славу.

Коли до Новгорода прийшла вість про загибель князя Святослава, він, домовившись з Олегом, дав роту Ярополку як великому князеві Русі, обіцяв тримати з ним мир і дружбу. Батько Святослав знав, що робить, він посадив Ярополка в Києві, Олега - в Деревлянській землі, його, Володимира, - в Новгороді, так і мусить бути, нехай душа його спочиває в Перунових садах.

А що замислив і що робить князь Ярополк? До Новгорода долинула нова вість, що він послав дружину в землю Деревлянську, убив князя Олега.

Володимир жахнувся, почувши про це. Отже, Ярополк робить те, що замислив: підняв меч і вбив брата, щоб рушити потім і на Володимира.

Уся Новгородська земля осуджувала убійника-князя, віче в Новгороді кликало Володимира, як велів закон і покон, іти й помститись за вбивство брата.

Князь Володимир не пішов на Ярополка, бо знав, що той спирається на дужу київську Гору, має велику дружину, швидко може зібрати численне земське військо з полян, деревлян, сіверян. Не вірив він, що так швидко, одразу Ярополк почне брань проти нього й Новгорода.

А з Києва йшли нові й нові, все страшніші й страшніші вісті. Князь Ярополк приймає в Золотій палаті печенізького кагана Ілдею, укладає з ним мир, дає йому городи й землі над Дністром, - Новгород вирує, воєводи й бояри лютують - як може київський Ярополк миритися з убивцями князя Святослава ще й давати їм пожалування?

У Києві князь Ярополк приймає слів Візантії, укладає з ними мир, обіцяє збройне допомагати, дозволяє ширити богопротивну християнську віру ще й одружується з грецькою царівною... Новгород лютує. Непокоїться, уболіває і князь новгородський Володимир.

Разом з князем Володимиром непокоїться і вуй його - воєвода Добриня. Горе юного князя - його горе, княжа доля - Добринина доля; він не тільки воєвода: Малуша, мати Володимира, - сестра Добрині, він його рідний дядько.

Ніхто цого не відав, не знав про це й Володимир. Князь Святослав, довідавшись від Малуші, що Добриня її брат, зробив його сотенним, але знаку йому самому не подав, дізнавшись, що мати Ольга вигнала разом з Малушею й Добриню і що пізніше Добриня за її загадом привіз Володимира на Гору, він проти волі матері назвав вуєм свого сина не когось, а Добриню, тільки самому йому нічого не пояснив; виряджаючи Володимира до Новгорода, Святослав розповів йому правду про матір Малушу, але про Добрнню змовчав. Хто знає, які почуття керували князем, - страждаючи все життя від глибокої рани в серці, він, либонь, хотів легшим зробити життя свого сина...

Добриня ж думав про це не так. Володимир - син Святослава, і хто б не був його матір'ю, він є нині й довіку князем. Добриня, аще буде потреба, такожде життя своє віддасть за нього. Але що дозволено князеві, те загубить смерда. Малуша вчинила гріх з князем Святославом, за що й прийняла кару. Добриня ж потрібен князям, бо охороняв на березі Росі їхній плод, за загадом княгині одірвав од грудей Малуші дитя - Володимира - й привіз його в Київ, він потрібен був і як уй молодого княжича, бо хто ж краще нього міг випестити сина рабині?!

Втім, на Горі в отчому теремі Володимир був не сином рабюіі, а княжичем, пізніше в далекому Новгороді став князем. І ніхто, навіть сам Володимир, не знає, що Добриня - син ницого Микули-любечанина - його дядько.

І не треба, не треба! Добриня забув минуле, нині він воєвода, права рука князя, живе в злагоді з воєводами й боярами новгородськими, здобуває князеві - княже, собі - своє.

А вже тут, у Новгороді, Добрині було що брати. Князь мав свій терем і двір у Ракомі, перевесища, лови, ліси й землі, Добриня одержав від князя пожалування - терем з клітями й підклітями й дворище над Волховом; князь держав у своїх руках скотницю Новгородської землі, у теремі своєму Добриня мав кілька міхів із золотом і сріблом.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   44




Похожие:

Книга перша iconЧастина перша

Книга перша iconМоя перша любов

Книга перша iconДокументы
1. /01 - Бытие.txt
2. /02 - Исход.txt

Книга перша iconДокументы
1. /001 - Бытие.txt
2. /002 - Исход.txt

Книга перша iconДокументы
1. /Книга Памяти/КНИГА-0.doc
2. /Книга Памяти/КНИГА-6.doc

Книга перша iconДокументы
1. /Книга Лжи - Вторая книга - Библии Проклятых.txt

Книга перша iconДокументы
1. /Книга Тьмы - Первая книга - Библии Проклятых.txt

Книга перша iconСвятитель Григорий Нисский 1 о надписании псалмов 1 Оглавление 1 книга (О целях написания Псалмов) 1 книга (О различных надписаниях и о порядке псалмов сообразном с восхождением души) 15 книга
Книга (О различных надписаниях и о порядке псалмов сообразном с восхождением души) 15

Книга перша iconКнига восьмая
Каждая последующая книга В. Мегре является продолжением предыдущей. В серии «Звенящие кедры России» вышли следующие книги

Книга перша iconНазвание произведения: Книга Огненных Страниц
От автора: Не совсем книга скорее сборище кратких зарисовок,мыслей,взгялдов не толлько моих

Книга перша iconМеждународный Центр Рерихов, 1995 144 с книга
Книга историка и писателя Л. В. Шапошниковой посвящена малоисследованной проблеме: влиянию сил Космоса на судьбы народов

Разместите кнопку на своём сайте:
Документы


База данных защищена авторским правом ©podelise.ru 2000-2014
При копировании материала обязательно указание активной ссылки открытой для индексации.
обратиться к администрации
Документы