Олег Гуцуляк геть з толочкіянством! Хай живе костомарівська людина! icon

Олег Гуцуляк геть з толочкіянством! Хай живе костомарівська людина!



НазваниеОлег Гуцуляк геть з толочкіянством! Хай живе костомарівська людина!
Дата конвертации14.07.2012
Размер111.26 Kb.
ТипДокументы

Олег Гуцуляк

ГЕТЬ З ТОЛОЧКІЯНСТВОМ!

ХАЙ ЖИВЕ КОСТОМАРІВСЬКА ЛЮДИНА!


Скрупульозний, хоча й неоднозначний, аналіз “малоросійства” дав Є. Маланюк: “… Що ж таке малорос? Це — тип національно-дефективний, скалічений психічно, духовно, а — внаслідок, часом – і расово… Брюховецький — з одного боку, Тетеря – з другого: ось два обличчя малоросійства за Руїни. Але ще Мартин Пушкар… Бо …, всупереч популярній у нас думці, малоросійство то не москвофільство і не ще яке небудь фільство. То – неміч, хвороба, каліцтво внутрішньонаціональне. Це — національне пораженство. Це, кажучи московською урядовою мовою ХVІІ століття, — шатость черкасская, а кажучи мовою такого експерта, як цариця Катерина Друга, це — самоотверженность малороссийская. Отже, є то логічне степенування: хитливість, зрадливість, зрада і агентурність” [Маланюк Є. До проблеми етнопсихології малоросійства // Народна творчість та етнографія. – Київ, 1997. - №1. – С.42, 43]. В інших народів теж було своє “малоросійство” : у поляків — це ідеолог і політик Роман Дмовський, у ірландців — президент Де Валєра, у білорусів – президент Александр Лукашенка. “Я не українець, а малорос, і цим пишаюсь, бо належу до Великої Русі”, — заявляють деякі представники української управлінської, фінансової та майнової еліти часів "КаКи" (Кравчука-Кучми) [Новиченко Л. Малоросійство і проблеми української культури // Народна творчість та етнографія. – Львів, 1997. - №1. – С.51].

Адекватним перекладом слова “малорос” киргизькою мовою є “манкурт”: “…Звинувачувати манкуртів не варто, — вважає В. Карпенко, автор книги “Як повернути пам'ять”, — їм треба співчувати як людям обділеним і нещасним. Відібрану … пам'ять у безвольних, національно нестійких індивідумів не повернути відразу: потрібен час, відповідна державна ідеологія і наполеглива праця нас усіх, щоб поступово, але неухильно ставити все з голови на ноги” [Цит. за: Шевченко А. Трикляте запитання // Народна газета. – Київ, 1997. - №40 (321). – С.2].

Проте А. Камінський констатує, що цього комплексу неможливо усунути, нейтралізувати чи “компенсувати” штучними комплексами вищості через суб'єктивне та суто емотивне “понижчення” чужого, як це намагався здійснити Дм. Донцов: “…Хиба Донцова була однак в тому, що … хоч нав'язував на словах до історичних традицій українського народу і його героїчної психології з минулого, на ділі зводився до засіяння чужого українській ментальності тоталітарно-орденівського однобічного волюнтаристичного й ірраціоналістичного політикуму” [Камінський А. З історії етнопсихології українства (Комплекс провінційності та його відгомін) // Народна творчість та етнографія.. – Київ, 1998. - №1. – С.25]. Начебто, Дм. Донцов та його “Вісник” культивували все той же “комплекс провінційності” (меншовартості), тільки “західний” його варіант [Камінський А. З історії етнопсихології українства (Комплекс провінційності та його відгомін) // Народна творчість та етнографія..
– Київ, 1998. - №1. – С.25]. Але “донцовщинабула, принаймні, адекватною відповіддю (а отже, продемонструвала силу та саму наявність української нації) в умовах панування протидемократичних, протигуманних, протисуспільних та безморальних диктатур (комунізму та фашизму) в епоху “розвинутої індустріальної ери”: “… Перегорніть старі книги старих традицій, і віднайдете в них тверду душу забутих предків, що в воді не тонули і в вогні сміялися, що не знали духовної розчавленості, ні маразму, ні крізи” [Єндик Р. Дмитро Донцов – ідеолог українського націоналізму. – Мюнхен: Українське вид-во, 1955. – С.116 –117].

Є. Маланюк настоює на тому, що “малоросійство” як явище є цілком “інтелігентське” чи “напівінтелігентське”, виразником чого був сам Григорій Сковорода : “Мати моя Малоросія, і тітка моя, Україна”, і що селянство лише “заразилося” “хворобою малоросійства” : “… тут одразу ж треба виключити той тип простолюду, який любив повторяти “моя хата скраю”, або при польських конскрипціях називав себе поліщуком чи тутейшим, як при совєтських переписах записує свою національність “русский”: то є лише мімікрія і самооборона, за якими тягнуться віки гіркого досвіду” [Маланюк Є. До проблеми етнопсихології малоросійства // Народна творчість та етнографія. – Київ, 1997. - №1. – С. 43]. У ісламській традиції для означення такої мімікрії, “приховування своїх поглядів” (що визначається як чеснота, особливо для шиїта у присутності суннітів) існує поняття “такійя”. Як на нашу думку, психологи більш об'єктивніші у визначенні сутності малоросійства. Це — “…цілий невропатичний комплекс, який можна назвати соціальним садистсько-мазохістським. Це комплекс соціальної неповноцінності, інфантилізм зі схильністю до забуття, марень, невропатична тривожність з ананкастичним синдромом та ін. … Такий мазохізм нерозривно пов'язаний зі зловтіхою, підозріливістю, душевною черствістю, жорстокістю та іншими садиськими якостями… Конформна, вихована в “колективістському “ дусі, нездатна до особистої вільної … відовідальності і самостійного мислення, людина легко сприймає чужі, авторитарно насаджувані ідеї на віру, сліпо. Внаслідок цього в її психіці утворюються стереотипи …, вирватись з полону яких … мислення неспроможне” [Москалець В.П. Психологічне обгрунтування українськоїнаціональної школи. – Львів: Світ, 1994. – С.30]. З цим погоджується і А. Камінський, пропонуючи розглядати ідею “звернення до чужого” через призму “варязької теорії” саме у її психологічному, а не історіософському, аспекті та у тісному поєднанні вирішення проблеми “комплексу провінційності” (“втеча в хуторянство”), “недовір'я до себе самих” [Камінський А. З історії етнопсихології українства (Комплекс провінційност та його відгомони) // Народна творчість та етнографія. – Київ, 1998. - №1. – С.22]. Проте, розглядаючи феномен малоросійства, продовжуючи лінію Є.Маланюка, С.Грабовський пише: “… малоросійство — це втеча … від власного національного (при залишенні безпечних елементів етнографічного). Якщо згадати вислів Еріха Фрома, то малоросійство є специфічним різновидом “втечі від свободи”, притаманним певному типу української людини… з бажанням прихилитися до “організуючого” господаря, який би змусив не мислити самостійно і відтак жити щасливо й “аркадично” … така позиція є достатньо типовою для малоросійства як … для тотальної капітуляції перед буттям” [Грабовський С. Українська людина та українське буття // Сучасність. – Київ, 1997. - №3. – С.136, 139]. Архетип цієї “втечі від свободи” осмислюється християнською традицією наступним чином: “…”Не-умний”. “не-духовний” страх за свою душу, що його пережив апостол Петро у хвилини відречення, був страхом, притаманним саме тварній душевності в душі людини. Цей тваринний страх перед смертю є причиною рабського стану людини протягом земного життя (Євр. 2:15) … Єдина сила, яку може мати диявол над людиною, — це сила страху самих людей перед смертю” [Сирцова О. Апокрифічна апокаліптика: Філософська екзегеза і текстологія. – К.: КМ Academia; Пульсари, 2000. – С.139].

Ця “укрита злість та облудлива покірність” привела, за словами І. Франка, до емоційного дискомфорту та зневіри, до донощицтва та зрадництва. С. Вайль у книзі “Укорінення” процес “знекорінення” національного показує як процес асиміляції, який “… полягає в тому, щоб відібрати у народів їхнє власне коріння”. Істоти без коріння поводяться у два однакові способи: “… впадають у стан інерції душі, що майже рівнозначний смерті…; або кидаються у діяльність, що завжди спрямована на позбавлення коренів тих, хто ще їх не втратив…і вдається при цьому до найжорстокіших методів” [Вейль С. Укорінееея. – К.: Київ, 1998. – С.39-40].

Про втечу в хуторянство говорив і Ю. Липа: “…то є втеча від природи: то є втеча від частини свого “я”, то є зменшення себе, отже, пораженство… Люди, що хочуть бути меншими, що залишаються при інстинктах і нижчих емоціях, бо вони нездатні до сублімації цих емоцій у вищі, більш суспільні. Це – хутір, або українці на нижчому рівні духовності. Це те, що обіч доктринерського дефетизму зробило ХІХ століття малим століттям української сили. Нема більшої безнадійності, як хуторянська апотеоза нижчих емоцій” [Цит.за: Гринів О. Національно-духовне відродження: Історія і сучасні проблеми: Лекції для священників УГКЦ. – Львів: Місіонер, 1995. – С.165-166]. Навіть Чорнобильська проблема, як зазначає Я. Розумний, “… дискутується не зі становища мужньої відваги, а з позиції психологічної підневільності. В українських авторів загалом надмірна доза самозвинувачень, самооскаржувань і самобичувань — індивідуальних і колективних. Це нам нагадує висновок Фройда, що людина – суспільство – народ, який не знаходить у собі сили покарати чужого спричинника своїх комплексів вини й неповноцінності, повертає ці почування проти себе самого, свого слабшого власного суспільства, а то й народу” [Розумний Я. Плід каяття // Літературна Україна. – Київ, 1991. – 25 квіт.].

В один ряд, як логічне продовження “хуторянства” став, на думку В. Янева, індивідуалізм українця: “…Українець заглиблений у собі і, маючи відчуття гідності, він прямує до повалення всяких обмежень особистої свободи, в тому числі до нівеляції соціальних перегород. Неохота коритися волі іншого (! – О.Г.) йде так далеко, що комплементарне прямування до самовияву — нахил підпорядковуватися - в українця з природи слабо розвинений… Ця остання властивість характеру ще більше поглибилася у результаті століть неволі, коли творчий спротив набирав прикмет чесноти” [Цит. за: Хрущ О. Український характер: Історико-культурні та геополітичні умови його формування // Збірник наукових праць: Філософія, соціологія, психологія. – Івано-Франківськ: Прикарпат. У-т, 1996. – Ч.1. – С.131; заст. – С.123-140]. Звідси — горезвісна “отаманщина” часів громадянської війни та міжпартійні та міжконфесійні чвари. В. Янів навіть сформулював “парадоксальний” афоризм: “В неволі опинилися ми тому, що надмірно любимо волю” [Цит. за: Хрущ О. Український характер: Історико-культурні та геополітичні умови його формування // Збірник наукових праць: Філософія, соціологія, психологія. – Івано-Франківськ: Прикарпат. у-т, 1996. – Ч.1. – С.132; заст. – С.123-140]. Україні знову загрожує повернення на “круги свої”, бо є реальна небезпека, що почуття гордості владного істеблішменту в незалежній Україні приведе його до відчуття своєї самодостатності (в той час як людина не є самодостатньою ні фізично, ні емоційно, ні духовно).

Дослідник В. Войтенко пропонує розглядати п'ять типів носіїв комплексу малоросійства: 1) “пасивне малоросійство”, ознакою якого є пристосування до ситуації, сприйняття її як реальності одвічної та довічної; 2) “малоросійське яничарство”; 3) “номенклатурне малоросійство”; 4) “малоросійський мазохізм”, характерною ознакою якого є безперервні плачі на тему “як нас мучили”; 5) “ритуальне малоросійство” є підмурівком не плачу, а співу – які чудові з нах християни, які козаки, які у нас писанки та шаровари. В результаті – “… духовне життя нашого суспільства великою мірою визначається сплетенням різних варіантів малоросійства” [Войтенко В. Поточні проблеми малоросійства // Народна газета. – 1996. - №18 (248). – С.5].

В радикально–націоналістичній думці ця “втеча” від свого отримала епітет “драгоманівщина” (“толочкіанство”), а його носій — “драгоманівська (толочкіанська) людина”: “…погляди П. Толочка є взірцевим викидом злоякісного малоросійства” [Войтенко В. Поточні проблеми малоросійства // Народна газета. – Київ, 1996. - №18. –С.5]. Вона виступає провідником космополітизму, “світового громадянства”, заперечуючи націоналізм, за її переконанням, ознаку відсталості та старомодності. В цьому сенсі аж ніяк не заперечується заслуга М. Драгоманова у тому, що він зумів першим, за словами Ю. Охрімовича, “… зробити українство рухом політичним та переконати сучасників і нащадків, що тільки шляхом політичної боротьби український народ може здобути собі національне виховання” [Цит.за: Камінський А. З історії етнопсихології українства (Комплекс провінційност та його відгомони) // Народна творчість та етнографія. – Київ, 1998. - №1. – С.25; заг. – С.22-32].

А. Окара означує "драгоманівщину/толочкіанство" саме як "просвітницьке малоросійство": Україна розглядається як провінція — периферійна частина континентальної імперії з центром у Москві або Петербурзі, і ця тенденція певним чином продуктивна, бо не є загрозою для існування східноєвропейської цивілізації — не перетворює Україну у ворожу державу або "санітарний кордон" довкола Росії. Але дана позиція "... ослаблює волю до власного розвитку, знищує унікальні потенції іманентно українського відчуття буття, позбавляє претензії в галузі есхатологічних сценаріїв і передбачає прийняття чужої національної ідеї і дещо іншої цивілізаційної парадигми в якості своєї" [Окара А. У пошуках імперської перспективи: Чи призначено Києву стати новим центром поствізантійської цивілізації? // http://www.mesogaia.il.if.ua/okara_imperia.htm].

Проте не варто ототожнювати "драгоманівську людину" з т.зв. "костомарівською людиною", котра реалізує на стику з інакшомовним світом (у "між-Земеллі", "Мезогеї") новий спосіб исловлюваня в культурі та філософії (у інших народів такими яскравими персонажами є Саят Нова, Чінгіз Айтматов, латиномовні українські і україномовні польські поети, Салман Рушді, Еміліу Чоран, Гійом Аполлінер, Василь Биков, Володимир Набоков... Останній не випадково обрав собі за псевдонім ім'я міфічного співочого птаха Сірина — “Сирійця” (“Птиця глаголемая сиринес человекообразна, суща близ святого рая…”), і символізує “новий спосіб висловлення в культурі”. Цю традицію, як на нас, заклав саме митрополит Іларіон у “Слові про Закон і Благодать” (поч. ХІ ст.), де на зміну “ветхому” приходить “все нове”). Функція "костомарівської людини" — у "медіації", опосередкуванні, послабленні внутрішньокультурних опозиційних протиріч, залучаючи елементи інакшекультурного ("апеляція до третього"), хоча на місці останнього може виявитися і якась більш давня традиція з власної культури або свідомо створений міф, утопія.

Спалах малоросійства в незалежній Україні, на нашу думку, зумовлений тим, що у частини суспільства застягла у безсвідомому негативна оцінка стосовно того, що зробили з "батьком" — СРСР (Росією, єдиною Руссю), і звідси приходить відчуття вини і покаяння за здійснений "великий злочин", надається ореол святості ("табу") всьому радянському ("общерусском", східнослов'янському), а причетність до російської мови розглядається як виконання "ритуалу вірності" ("некрофілії") стосовно вбитого "тотема".

Щоправда, борці з малоросійством впадали також у крайність, проголошуючи утвердження “довіри до самих себе” виключно на українському грунті і, відповідно, вважали за неможливе забезпечити “повноту духовного життя особи” за допомогою російської культури (І. Нечуй-Левицький, “Сьогочасне літературне спрямування”, 1878; “Українство на літературних позвах з Московщиною”, 1898; Б. Грінченко, “Листи з України Наддніпрянської”, 1892-1893; С. Єфремов, “Фатальний вузол”, 1910) [Михайлик І. Комплекс малоросійства // Народна творчість та етнографія. – 1997. - №1. – С.50; заг. – С.50-51]. Данину цій традиції віддав і І. Мірчук, який при аналізі ментальності зіставляє (чи швидше – протиставляє) характери найбільш значних, “великих”, видатних представників українського та російського народу — Гр. Сковороду та графа Л. Толстого. Проте тут І. Мірчук не врахував традиції спроб осмислення росіянами власної ментальності. Наприклад, Дм. Мережковський Л. Толстого розглядає як “язичника темного, варварського”, “сина древнього хаосу”, “сліпого титана”, “язичницької любові до тілесного життя та насолод”, ”язичницького страху тілесної болі та смерті”, протиставляючи йому О. Пушкіна як “язичника світлого, героїчного типу”, як “вічне прагнення людської особистості до безмежного розвитку, вдосконалення, обожнення свого “я” (щоправда , досягаючого цього стану власною волею), як боротьбу Іакова з Ієговою, Прометея з олімпійцями, Арімана з Ормуздом” [Мережковский Дм. Пушкин // Пушкин в русской философской критике: Конец ХІХ – первая половина ХХ вв. / Сост., вступ. ст. , библиограф. Р.А. Гальцевой. – М.: Книга, 1990. – С.125-126, 137, 146, 155-157]. Думається, підхід “біле – чорне” в оцінці української та російської ментальності значно деформує ситуацію, не враховує весь спектр проблеми.

Якщо такі українські мислителі як Дм.Донцов, Є. Маланюк, Ю. Липа стояли на ірраціоналістичних позиціях, намагаючись пояснити причини “Духу Черні”, поразок національно–визвольної боротьби [Гринів О.О. Національне та універсальне у суспільному бутті людини в концепціях української еміграції: Автореф.дис. … канд.філософ.наук. – ьвів: Вид-во ЛНУ, 1999. – С.8], то тепер причиною “духовного зламу”, переходу зі “світлої апокаліптичності” до нігілізму, на думку ряду дослідників (І. Нечуй-Левицький, В. Шаян, Л. Силенко, Г. Лозко, В. Довгич, М. Кірюшко, М. Бойко) [Возняк С.М. Духовні цінності в структурі світоглядних орієнтацій українського народу // Духовні цінності українського народу / Автор.коллект.: Возняк С.М., Кононенко В.І., Кононеко І.В. та ін. Відп.ред. В.І. Кононенко. – Київ – Івано-Франківськ: Плай, 1999. – С.35 – 36], була “примусова відмова від поганського минулого” та прийняття християнства.

Для боротьби з силою Хаосу, з Духом Руїни і бунту проголошується: “… треба якогось надзвичайного почину, якоїсь вищої допомоги, Божого чуда” [Кухарський В.М. Місія України: Спроба системного аналізу (Ч. 1). - Київ - Тернопіль: УАІ; ЛСІ ЦДПІН НАНУ; УАР, 1996. – C.16]; “… має бути повернена вся багатогранна система української культури, тобто правдива віра українського міту” [Квіт С. Нова літературна дискусія? // Українські проблеми. – 1994. - №3. – С.77].

Як зауважує О. Тимошенко, “… національну ідею … треба шукати на рівні культури. Вона “розита” в культурі й становить собою її життєву систему” [Тимошенко О.М. Національна ідея як філософсько – культурна передумова духовного відродження України // Філософська думка. – Київ, 1999. – Ч.1-2. – С.102].

Теж саме декларував М. Реріх, витлумачуючи поняття “культура” на основі санскриту як “культ-ура” – “поклоніння Світлу” [Андреев А.Л. Искусство, культура , сверхкультура (Философия искусства Н.А. Бердяева). – М.: Знание, 1991. – С.11].

Іншими словами, нагально постала для української нації проблема мобілізації життєво-вольових принципів української культури. А те, що варте тільки критики і поганьблення морально нейтралізується. Власне конфлікт у духовно-культурній сфері України відбувається довкола того, які явища Традиції (від дохристиянських дискурсів до неортодоксально-комуністичних) слід відносити до групи "мобілізації" чи до групи "нейтралізації". Але компромісу досі не передбачається.


ХАЙ ГРЯДЕ ХЕЛЬГІ АВАТАРА ОСТАННІХ СУРМ!

16.01.2006, Івано-Франківськ

http://www.goutsoullac.narod.ru

http://www.mesogaia-sarmatia.narod.ru




Похожие:

Олег Гуцуляк геть з толочкіянством! Хай живе костомарівська людина! iconОлег Гуцуляк сонячна керигма української нації
Звідси й саме сонце набуває антропоморфних рис [Чорній С. Культ сонця в українських народних віруваннях // Визвольний шлях. – Лондон,...
Олег Гуцуляк геть з толочкіянством! Хай живе костомарівська людина! iconОлег Гуцуляк сонячна керигма української нації
Звідси й саме сонце набуває антропоморфних рис [Чорній С. Культ сонця в українських народних віруваннях // Визвольний шлях. – Лондон,...
Олег Гуцуляк геть з толочкіянством! Хай живе костомарівська людина! iconСимптом генона
Украинский ученый и писатель Олег Гуцуляк предложил мне написать для своего «традиционалистского» сайта текст по случаю 55-летия...
Олег Гуцуляк геть з толочкіянством! Хай живе костомарівська людина! iconОлег Гуцуляк українці як адепти сонячної онтофанії
Власне конфлікт у духовно-культурній сфері України відбувається довкола того, які явища Традиції (від дохристиянських дискурсів до...
Олег Гуцуляк геть з толочкіянством! Хай живе костомарівська людина! iconМетаполитический фронт белого движения антон Радославов рачев (Болгария) Олег Борисович гуцуляк (Украина) Восточноевропейкая метаполитическая асоциация туле-сарматия
Он был глубоко обеспокоен вероятностью того, что такой процесс может иметь место и у человека. Лоренц считал необходимым принять...
Олег Гуцуляк геть з толочкіянством! Хай живе костомарівська людина! iconМетаполитический фронт белого движения антон Радославов рачев (Болгария) Олег Борисович гуцуляк (Украина) Восточноевропейкая метаполитическая асоциация туле-сарматия
Он был глубоко обеспокоен вероятностью того, что такой процесс может иметь место и у человека. Лоренц считал необходимым принять...
Олег Гуцуляк геть з толочкіянством! Хай живе костомарівська людина! iconДокументы
1. /Князь Олег/Князь Олег - нарис про життя та подвиги.doc
2. /Князь...

Олег Гуцуляк геть з толочкіянством! Хай живе костомарівська людина! iconТи на землi людина

Олег Гуцуляк геть з толочкіянством! Хай живе костомарівська людина! iconБезруков олег Петрович
Безруков олег Петрович, капитан на судах Мурманского тралового флота. Работал в Мурманском морском пароходстве. Перешел в мтф в 1950-х...
Олег Гуцуляк геть з толочкіянством! Хай живе костомарівська людина! iconДиалоги о Вечности (джоанна стэйн)
Москва. Летнее кафе. Несколько столиков. За столиками по соседству сидят Марина и Олег. Мимо то и дело проходит Официант. Олег заинтересованно...
Разместите кнопку на своём сайте:
Документы


База данных защищена авторским правом ©podelise.ru 2000-2014
При копировании материала обязательно указание активной ссылки открытой для индексации.
обратиться к администрации
Документы

Разработка сайта — Веб студия Адаманов