Олег Гуцуляк українці як адепти сонячної онтофанії icon

Олег Гуцуляк українці як адепти сонячної онтофанії



НазваниеОлег Гуцуляк українці як адепти сонячної онтофанії
Дата конвертации14.07.2012
Размер205.93 Kb.
ТипДокументы

Олег Гуцуляк

УКРАЇНЦІ ЯК АДЕПТИ СОНЯЧНОЇ ОНТОФАНІЇ


В нинішній духовно-кризовій ситуації гально постала для української нації проблема мобілізації життєво-вольових принципів української культури. А те, що варте тільки критики і поганьблення морально нейтралізується. Власне конфлікт у духовно-культурній сфері України відбувається довкола того, які явища Традиції (від дохристиянських дискурсів до неортодоксально-комуністичних) слід відносити до групи "мобілізації" чи до групи "нейтралізації". Але компромісу досі не передбачається.

В. Довгич декларує: “… Який же вихід? Він є… Силу і віру нам може дати принципово інша духовна сутність. То – виплекана Матір'ю на ймення ІндоЄвропа… Пантеїстична. Ця філософія, це космобачення, цей менталітет органічні для нашого ландшафту, для нашого простору… А наш люд обожнював Пироду споконвічно. І творив Життя. Оригінальну космогонію. Своєрідний побут. Унікальне мистецтво. Одну з перших цивілізацій на Землі… Історія ІндоЄвропи починається в Україні… Україна починає таки усвідомлювати свою давність. Свою прадавність… Повертатися на круги своя? В такому разі знову доведеться зачіпати релігійні почування християн… А щоб зберегти діалоговий характер спілкування, коли нова національна еліта будує християнську державу, варто прийняти компромісну тезу “Велесової книги”: Бог єдин і множествен. Це дозволить усім залишатися собою. І, перевернувши перевернуту символіку, вживатися. І виживати…” [Довгич В. Матір Індоєвропа // ІндоЄвропа - Такі Справи (Київ).- 1996-1997.-Кн.1-2.- С.8-9].

Але існує і “антидіалогічна позиція”. Начебто, виникла вона з бажання “… не сковувати себе переосмисленням культурного досвіду багатьох поколінь попередників” [Поліщук В. “Лісова пісня Лесі Українки: Неопоганство і семантика міфу // Дивослово. – Київ, 2000. - №1. С.2], котрі намагалися вести цей діалог: “… Чому шукати святости тільки серед зів'ялих схимників, монахів чи аскетів? Чому не бачити святости у повних життя, крови, радости і життєвої потуги Лицарів Козацького Ордену? Вони ж складають ці всі цінності життя , кров, радість і життєву потугу на вівтарі ідеалів своєї нації” [Шаян В. Священний героїзм як основа українського національного світогляду // Український світ (Київ). - 1996. - Ч. 1-3 (12). – С.6]. Тому дещо дивними виглядають твердження, що В. Шаян намагався “… адаптувати старі язичницькі вірування до сучасного християнства як світової релігії” [Бабій Л.Т. До питання формування і сутності української міфології // Другий Міжнародний Конгрес україністів: Доповіді і повідомлення: Історіографія українознаства, етнологія, культура. – Львів: Вид-во ІУК, 1994. – Ч.1. – С.303].
Швидше слід було б говорити, що “антидіалогічна позиція” засновника Ордену Сонячних Лицарів передбачає поставити “віру предків” у рівень з християнством, якщо, навіть, не вище. “… Моє рішення відродити Староукраїнську Віру, — розповідав В. Шаян, — постало в 1934 р. на Гуцульщині, в часі мого побуту на горі Грехіт. Я повністю усвідомив собі, що це важливий крок не тільки в історії України, але й в історії цілого людства… Це відтворення мусить бути твором пророчого натхнення, тим більше, що ця Віра мусить бути модерна, себто згідна із сьогочасним станом справжньої науки, яка вже в тому часі стояла на становищі ідеалізму в питаннях матерії та космосу. Це, отже, мусить бути синтеза старої віри із наймодернішим становищем науки, а зокрема філософії” [
Шаян В. Віра Предків Наших . – Гамільтон (Канада, 1987. – С.68 - 69]. В. Шаян продовжує ту традицію, за вірність якій російські неоідеалісти критикували М. Гоголя : “… Він був … викривачем … самого християнства. І тоді його роль … < - це > роль Петрарки і творця язичницького ренесансу” (В. Розанов) [Цит.за: Ерофеев В.В. В лабиринте проклятіх вопросов. – М.: Сов.писатель, 1990. – С.120].

Отже, порятунок, начебто, у “рідній вірі” — традиційній етнічній вірі, “… що проіснувала в Україні кілька тисячоліть …, а нині відроджується в Україні. Рідна Віра визнає всіх українських Богів, єдиних у Сварозі… Свята Рідної Віри тісно пов'язані з астрономічним календарем… Це свята Сонця, Місяця, Богів Сварога, Дажбога, Велеса, Світовида, Перуна, Лади, Мокоші, Роду, Долі, Колодія та ін.” [Лозко Г. Рідна віра // Дивослово : Українська мова й література в навчальних закладах (Київ). - 1996. - Ч. 5-6. – С.28]. Тим самим реалізується мрія М. Євшана про те, що “… українська національна ідея мусить … стати … новою релігією, увійти в кров… “ [Цит.за: Ступарик Б. Націонаьна ідея у працях українських педагогів ХХ століття // Мандрівець. – Тернопіль, 1999. - № 3. – С.55]. Тобто слід звернутися “… до постійно жевріючого в глибинах народної свідомості язичницького за своєю суттю “культу Роду” в різноманітних виявах — від політичного націонал–радикалізму до безпосередньої реанімації язичницьких релігійних врувань” [Малахов В.А., Чайка Т.О. Імператив творчості (декілька міркувань з приводу нинішньої духовно-моральної ситуації) // Світогляд і духовна творчість / Відп.ред. К.П. Шудря, Є.І. Андрос. – К.: Наук.думка, 1993. – С.137].

Натхнення українським відроджувачам “рідної віри” дає й та обставина, що, по суті, їх на цей чин благословляють великі попередники, в середовищі яких теж домінувало, за словами В. Пачовського, “… глибоко поняте шукання Бога, далеке від конфесії, що ставить питання про послідні причини й цілі світу і життя, і це не тільки одиниці, але й громадського життя” [Цит.за: Нахлік Є. Василь Пачовський про всесвітню місію українського духу // Український світ. – Київ, 1995. - №1 – 2. – С.31]. Отже, модерні пошуки кінця ХІХ – ХХ ст. викликані як намірами знайти практичне віровчення чи релігійну догматику, так і певну “філософську субстанцію”. Цим заперечується, як на наш погляд, позиція Я. Поліщука, за якою українських митців–модерністів не можна вважати за предтеч “сучасної української доктрини язичництва” [Поліщук В. “Лісова пісня Лесі Українки: Неопоганство і семантика міфу // Дивослово. – Київ, 2000. - №1. С.3].

Можна сказати, що домінуючою тенденцією використання до-християнських праукраїнських джерел є лише т.зв. індивідуально реінтерпретовані топоси, в яких “… втілюється гетеродоксальний зміст, воскресають образи, мотиви й символи… як певні знаки екзистенціальних, психологічних, суспільних, культурологічних проблем” [Астаф'єв О. Стилі української еміграції: Естетика тотожності : Стаття друга // Українська мова та література. – Київ, 2000. - №17 (177). – С.2]. В українському неоязичництві відсутнє таке джерело як топос, що виражає однозначний ортодоксальний релігійний ідеалістичний світогляд, хоча на його репрезентацію претендує щонайперше “Влесова (Велесова) книга”. Але, без сумніву, таку роль відіграє своєрідне “вибране” язичницьких тем у творчості українських митців.

На перше місце серед великих попередників “відродження рідної віри” (які навіть проголошуються “пророками”) ставиться Леся Українка, протест якої проти християнського впокорення особистості (“Грішниця”, “Одержима”, “В катакомбах”) М. Зеров трактує як виразно ніцшеанський та об'єднаний з поганським культом природи [Зеров М.К. Твори: В 2-х тт. / Упоряд. Г.П. Кочура, Д.В. Павличка. – К.: Дніпро, 19990. – Т.2. – С.396]. Існують найрадикальніші оцінки антихристиянства поетеси: “… Леся Українка не вірила в християнського Бога, але знала, що в хвилини поетичного забуття людина здатна відчути себе зоряною істотою, творінням високого і далекого неба. Поетичне почуття нерідко наближається до релігійного екстазу, зливається з ним” [Макаров А. Світло українського бароко. – К.: Мистецтво, 1994. – С.84].

Також у своїх спогадах ^ Микола Вороний пише: “… я таїв у собі глибоко на дні якесь релігійне почуття чи релігійне сприймання світу, а разом з тим марив про Ніцшевого Ubermensch'а ! – горду надлюдину, що відкидає рабську науку християнства… Моя натурфілософія (пантеїзм) була лише компромісовою надбудовою, в якій я намагався об'єднати християнське світовідчуття з світовідчуттям матеріалістичним, що мені абсолютно не вдавалось…, все-таки метафізична природа пантеїзму буде простим антиподом грубому матеріалізму” [Цит.за: Ткаченко А. “Здобудем людських прав”? // Слово і час. – Київ, 1991. - №12. – С.10]. По суті ж М. Вороний продовжував традицію українського ренесансного гуманізму ХVІ – ХVІІ ст., для якого, за українським філософом І. Дяченко, головною онтологічною парадигмою був своєрідний пантеїзм” – ідея єдиного духовно-матеріального Всесвіту, що виявляється у формі обожнювання Природи і прагненні досягти рівня її гармонії [Дяченко І.М. Ренеснсний світогляд: Гуманістична традиція в українському суспільстві ХУІ – ХУІІ ст.: Автореф.дис. … канд.філос.наук. – К.: КНУ; Житомир: ОП ЖОД, 1999. – С.14]. Так, наприклад, поет українського бароко Іван Оріховський–Роксолан змальовує у віршах видіння повернення до Природи — до “лона Цібелли”.

Сучасник М. Вороного західноукраїнський письменник ^ М. Черемшина визначається М. Зеровим як носій пантеїстичного “поганського світовідчування” гуцульської міфології, “непоборного біологічного оптимізму” [Зеров М.К. Твори: В 2-х тт. / Упоряд. Г.П. Кочура, Д.В. Павличка. – К.: Дніпро, 19990. – Т.2. – С.434].

Творчість раннього ^ П. Тичини з його “неповторним органічним пантеїзмом” (“Я – сонцеприхильник, Я – вогнепоклонник”) є вдячним грунтом для виявлення язичницько-теософських а не лише християнсько-містичних джерел духовно-інтелектуального стану української нації на початку ХХ століття (див. : [Боднар Є. До філософських джерел образу Сонячних Кларнетів // Слово і час. – Київ, 1995. - №4. – С.71-73; Шестопалова Т. Міфопоетика В.Б. Єйтса і раннього П. Тичини : Типологічні аспекти // Наукові записки НУ “Києво-Могилянська Академія” / Гол.ред. В.П. Моренець. – К.: КМ Academia, 1998. – Т.4.Філологія. – С.141-145; Федотова Т. Вогнепоклонник (Роздуми над збіркою Павла Тичини “Сонячні кларнети”) // Українська мова та література. – 1999. №14. – С.7-8]). Я. Поліщук вважає, що ранній П. Тичина — це другий пік піднесення українського неопоганства [Поліщук Я. “Лісова пісня” Лесі Українки: Неопоганство і семантика міфу // Дивослово. – Київ, 2000. - №1. – С.2].

Аналогічно “Бог” у ^ О. Лятуринської — язичницький : “… злиття з природою, на її глибоке переконання, — це значить розчинитися в темряві, у затьмареному колориті і втратити свою відосібленість (характерну для теперішнього буття), розчинитися в язичницькій традиції, яку вона майстерно передає через сувору ощадність слова й емблематичний вираз” [Астаф'єв О. Стилі української еміграції: Естетика тотожності: Стаття друга // Українська мова та література. – 2000. - №17 (177). – С.3].

Поет В. Самійленко став автором язичницького “Символу Віри”:


Вірю в єдиного Бога, крім Бога, нічого немає,

Вірю, що є тільки дух, космос же прояв його.

І що свідомість моя єсть око єдиного Духа,

Котрим світ озира втілене в космос Буття.

Вірю, що світ матер'яльний не єсть абсолютна реальність,

Вірю, що час і простір теж абсолютні не більш.

Вічність не більша ніж мить, як і мить не коротша за вічність,

Точка й безмежність світів у Всеєдинім – одно.

Вірю, що втілення духа, котре ми вбачаємо й чуєм

Справді є зовсім не те, чим ми вбачаєм його.

Тілом і духом обмежені, що воно є, ми не знаєм,

Хоч до спізнання все більше розум наближує нас.

Вірю, що межі розсунуться сили людської істоти

І крізь завісу Буття зможемо ми зазирнуть.


Один із журналів українських неоязичників — “ІндоЄвропа” — виносить на першу сторінку наступну декларацію:

Ми – онуки Дажбожі.

Так говорить “Слово”.

Ми – діти Ора.

Так говорить “Велесова книга”.

Ми – оріяни.

Українці.

Ми такі ж богообрані,

Як і всі інші народи, -

Іранці й ірландці,

Індійці й італійці,

Негри, араби, євреї…

Ми озираємося назад

У нестримному прагненні

Вперед.

У пошуку власної самобутності.

В утвердженні предковічності.

Космічної сутності.

Заповітності.

На віки

І навіки.

[ІндоЄвропа. – 1996-1997. –Кн.1-2. –С.2].


Вже вищезгаданий В. Пачовський осмислював себе предтечею грядучого язичницького месії — Космічної Волі. Як зауважує М. Ільницький, “… серед інших поетичних творів Василя Пачовського варто відзначити його поему “Князь Лаборець”… написана …, коли письменник жив і працював на Закарпатті й вивчав історію цього краю… Поразка і смерть Лаборця пояснюється … й тим, що він зрадив віру предків, а, отже, втратив золотий перстень, який дав йому Дажбог і з яким він був непереможний… Образ чарівного перстня Карпат – це варіант того ж “золотого вінця” чи Граля (вкраденої й десь захованої коштовної чаші із “Золотих Воріт” (інший твір В. Пачовського, - О.Г.), символу міцності народного духу, національної єдності” [Ільницький М. Від “Молодої Музи” до “Празької школи”. – Львів: Вид-во ІУК НАНУ; ЛОНМІО, 1995. – С.59-60]. Можна звернутися до прикладу з аналізу творчої спадщини автора “Меча Арея” та “Похорон богів” І. Білика: “…Язичництво для І. Білика — це народна релігія з її красивими святами й обрядами, церковні “співи в жодне порівняння не ставали з колядками, щедрівками, веснянками чи радісними перезвуками купальських ночей” … Різниця між язичництвом і християнством також полягає в тому, що перша є релігією національною, в якій акумульовано погляди на життя певного народу, його звичаї, традиції… Ймовірно, людство, прийнявши християнство, ступило на хибний шлях свого розвитку, міфологізуючи власне мислення і піддаючись власним егоїстично–агресивним інстинктам” [Сорока М. Язичництво і християнство в історичних романах І. Білика (“Меч Арея” і “Похорон Богів”) // Київ. – Київ, 2000. - №1-2. – С.132, 135, 136].

Поет ^ О. Стефанович — автор вірша “Сон Перуна” (1924), у якому висловив протест проти “чужого нахабного” впровадження нових релігійних форм. У творчості Є. Маланюка мотиви “староруської віри” з'являються у нього не часто: “… Лише Стрибог, Діва–Обида, “гряде Ярило із дарами” … та звернення “не покидай Дажбоже” … хвилюють поетову увагу, коли він говорить про далеке минуле України” [Войчишин Ю. “Ярий крик і біль тужавий…” : Поетична особистість Євгена Маланюка. – К.: Либідь, 1993. – С.71]. Є. Маланюк у “Посланії” (1925-1926) висміює “обожнювання” матерії та вірить у “духовний ренесанс”, пророкує народження нового язичницького Риму з “Міцного Лона Скитської Еллади” – України.

Протилежне ставлення до проблеми заміни релігійних орієнтирів зустрічаємо у російській культурі. Зокрема, В. Маяковський у вірші “Киев” (1924) виголошує космополітичний гімн “не святому”, а “другому, земному Володимиру”, який “хрестить нас залізом і вогнем декретів” [Майофис М. (Рец. на кн.: Вайскопф М. Во весь логос: Религия Маяковского. – М.; Иерусалим, 1997) // Новое литературное обозрение. – Москва, 1998. - №29. – С.385 - 386].

У представників Празької школи (О. Ольжич, О. Теліга, О. Лятуринська, Є. Маланюк) “… ідеальний герой прагне вийти за межі традиційної християнської символіки, його життєва позиція виявляє більшу спорідненість з довільно потрактованим поганством, він вистуає проповідником безкомпромісної агресивності та кривавої жертви, помсти, а не покути” [Поліщук Я. Міфологічний горизонт українського модернізму: Літературознавчі студії. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1998. – С.234]. Їхню позицію М. Крупач визначає як “родоначальна історіософія”, в основі якої … лежить ряд міфів, … де первісний період людського життя оспіваний як найдосконаліший” [Крупач М.П. Українська історіософська поезія міжвоєнного періоду (Проблеми і пошуки): Автореф.дис. … канд.філолог.наук. – Львів: Вид-во ЛДУ, 1996. – С.9].

В. Шаян узагальнює, що твори В. Пачовського, О. Ольжича, О. Теліги та інших “… увійдуть суцільно у … великий Храм Національної Духовности, що про нього мріяв Пачовський у своїй драмі “Храм Дітей Сонця” [Світання. – Торонто, 1968. - №3 (9). – С.3]. У ній герой-лицар України складає присягу:


Клянуся Маєстатом Бога Сонця

Створити Володимирів Орден

І поширить його в глибінь народню

Трійками в військо тисячами звен!


В 1936 р. у Львові В. Шаян видає власну збірку поезій з промовистою назвою “Орден Бога Сонця”.

У редактора львівського журналу “Дажбог”, поета ^ Б.-І. Антонича головний герой — “хлопчина з сонцем на плечах”, якого оточує буяння природи: “… сонце … чітко розшифровується в контексті всієї поетичної творчості Антонича. Звернувшись до … збірки “Велика гармонія”, знайдемо, зокрема, такі рядки: “Найстрашніше палить ласк Твоїх пожар. Ти поклав мені на плечі сонце” … Цікаво, що для Аполлінера та Антонича вогонь і сонце … пов'язані з натхненням і творчістю, зокрема поетичною” [Ключковська Я. Французькі паралелі Богдана – Ігоря Антонича // Слово і час. – Київ, 1998. - №7. – С.44-45]. “Сповідниками світла” називає М. Хвильовий “горожан щасливої країни”, “квакерів” омріяної “загірньої комуни” [Хвильовий М. Твори: У 2-х тт. – К. , 1991. – Т.1. – С.318]. А у творчості Т. Осьмачки, як резюмує Ю. Шерех–Шевельов, “… все скоряється стихії світла, перетоплюється в зливі соняшного або місячного проміння, розчиняється там і всемогутньою хвилею якогось незнаного досі синкретизму лине в душу” [Шерех Ю. Пороги і запоріжжя: Література. Мистецтво. Ідеології: У 3-х тт. / Упоряд. та прим. Р.М. Корогодського. За ред. В.О. Шевчука та ін. – Харків: Фоліо, 1998. – Т.1. – С.178].

“… У Виннеченка можна навіть зустріти незвичне слово “сонцеїзм”, що означає поклоніння сонцю, сповідування культу сонячної енергії. Сам птсьменник, живучи у Франції, намагався дотримуватися своїх конкордистських принципів. “Я люблю сонце, чисте повітря, все, що наближається до чистої природи”, - написав він у Парижі в 1934 р., заперечуючи тим, хто пускав про його спосіб життя найрізноманітніші чутки. Йшлося, зокрема, про Винниченків “нудизм”, - і він таки й справді був нудистом, хоч самого цього поняття не визнавав, якось по-своєму витлумачуючи власну (і дружинину) любов до сонячних ванн” [Панченко В. Драма “всебічника” Володимира Винниченка // Кур'єр Кривбасу. – Кривий Ріг, 1997. - №5 (77 – 78). – С. 76 – 77].

^ Міфологема життєдайного Сонця виступає в творчості українських поетів–неокласиків: “…А сонце сіє золоте насіння”, “… і тільки сонце усе голубить, огненноокий німий чаклун”, “Сонце – золотий кобзар – збудило гори і долини” (П. Филипович); “…А сонце наливає в прозору чашу, що країв не має, Рожевого цілющого вина” (М. Рильський).Їм вторить поет Ю. Дараган (1923):

…І гридень світлого Дажбога

Сурмить блакитну перемогу

На золотім коні !

Сонце стає духовно актуальним і для післявоєнної української поезії, для літературних поколінь “шістдесятників” та “постшістдесятників” (узагальнено — т.зв. “(за-)бите покоління”): “Я чекаю. Я вся сподівання Сонця” (І. Жиленко). У гуцульського поета Т. Мельничука — сонячне, віддзеркалене, мов сяйво у росі (звідси назва його книги — “Князь роси”), “надзвичайно музично–витончене язичництво” [Кут С. Тарас Мельничук. “Реквієм 1934-го” // Слово і час. – Київ, 1998. - №8. – С.47]. М. Руденко, один з провідник українських письменників–дисидентів, у романі “Орлова балка” декларує, що Світло (Сонце) є “… Першосуб'єктом, носієм безмежного у своїх можливостях Світового Духу. Дух діє зсередини матерії. Вона, матерія, підкоряючись його пориванням, стає кометою, деревом, квіткою. І нарешті, людиною. Первинність матерії не заважає духові бути Творцем” [Руденко М. Орлова балка. – Торонто – Балтимор, 1982. – С.90 – 91]. Життя походить від Сонця, жінка ж народжує життя, бо є продовженням Сонячного Світла [Бондаренко О. Втілення естетичного ідеалу в романі М.Д. Руденка “Орлова балка” // Studia methodologica (Тернопыль). – 1998. – Вип. 5. – С.105].

Не залишаються осторонь і ті письменники та мислителі, які реалізують праукраїнський принцип синкритизму понять та образів, зокрема поєднання християнства та язичництва. Серед них найперше місце посідає послідовник певної концепції щодо нетварних енергій як посередників між світами трансцендентним та іманентним — ісихаст Григорій Сковорода: "... Лучше-де ему преобразитися во злато, или во драгоценный камень, или... Постойте! Он самое лучшее нашел. Он преобразуется во владыку всех тварей, в солнце. Ба! Разве солнце и источник есть то же? Ей! Солнце есть источник света... Но како-де могут сія быти, дабы человек преобразился в солнце? Аще сіе невозможно, како убо глаголет истина: "Вы есте свет мыру, сіесть сонце" [Сковорода Г. Вірші. Пісні. Байки. Діалоги. Трактати. Притчі. Прозові переклади. Листи. — К., 1983. — С.121]. Проте власне праукраїнська основа "сонцеїзму" Г. Сковороди, як на цьому настоює Т. Федотова [Федотова Т. Символіка Сонця і вогню у світогляді Григорія Сковороди: Синкретизм християнства та язичництва (вогнепоклонства) // Київська старовина. — Київ, 2004. — № 2. — С.103-109], викликає у нас застереження, адже абсолютно весь він цілком притаманний християнській традиції, для якої Ісус Хрисос є Сонце Невечірнє для всього світу, поглинутого до його Різдва у той же морок поганства. Зовсім у іншому Г. Сковорда вдається до явно язичницької генези та неприйнятної в християнстві концепції — до ієрархії, за якою людина є мікрокосм, вміщеній у макрокосм (всесвіт), в той час як, згідно з Отцями Церкви, людина є макрокосм, вміщений тимчасово у матеріальний мікрокосм, щоб, до того ж, привести її не до духовного звеличення (що зрештою, неминуче веде до гордині), а до покаяння.

Український апологет язичництва ^ О. Шокало визначає язичницьку традицію українців як “сонцехвалення” [Шокало О. Відродження світла, або Вертатись на верстви свої // Українознавство / Упоряд. В.Д. Мацюк, В.Г. Пугач. – К.: Зодіак-ЕКО, 1994. – С.276 - 278]. “… В українській традиції, - пишуть автори монографії “Феномен нації”, - Сонце – інваріант Вищого начала, котре варіюючись, дарувало свою санкцію історично зумовленим “ідеям”: сонцесяйний князь, гетьман (державність). Шевченкове “Сонце правди” … “сонце комунізму”, ідея незнищенності культури, мови (“мова веселкова — наше сонце у росі”) тощо” [Феномен нації: Основи життєдіяльності / За ред. Б.В. Попова. – К.: Т-во “Знання”; КОО, 1998. – С.122]. Фольклорна українська метафора “Трисвітле Сонце” спонукала неоязичників звернути увагу на концепції Трійці (у християнстві) та Трімурті (у індуїзмі) і на цій основі вибудувати власну теорію “триєдності” основного божества давньослов'янського пантеону – Дажбога: “… В основі Дажбога лежить Трисуття: Яв — (світ явний, матеріальний), Нав — світ невидимий, духовний, Прав — звід правил, законів матеріального буття; Три основи світу, у вигляді тризуба в обрамленні сонця…” [Любар О.О., Федоенко Д.Т. Історія педагогічної освіти в Україні. – К. – Кривий Ріг: Вид-во КРМД, 1993. – Ч.1. Дохристиянський період. – С.23].

Ставлячи в центр світоглядної системи “світлове” начало, неоязичники, відповідно, визнають і астрологію як науку узгодження (“ладування”) життя з космічними ритмами, відому ще предкам – язичникам: “… буття довкілля в світлі сонця й буття людини в невидимому Господньому світлі бачилось нашими пращурами як єдине ціле” [Ткач М. Дерево роду. – К.: МПП “Анфас”, 1995. – С.12]. Звідси постає завдання реставрації “солярно-зодіакального” світогляду предків, “повернення” його у щоденне побутування українців, “о-сучаснення” науковою термінологією. Основоположником даного підходу вважається етнолог – аматор О. Знойко. Спостерігши, що вчені–дослідники язичницьких пантеонів індоєвропейців співставляли їх із зодіакальним колом, він визначив за доцільне здійснити це і щодо давньослов'янських богів. Та частина цієї реставрації, де дослідник притримувався наукового аналізу, яким йшли його попередники, визнана та увішла у науково – культурологічний обіг: Сварог – це зодіакальне коло, Перун – сузір'я Стрільця, Велес – Тільця, Коза- Коляда – Козерога, Плуг – Оріона , Віз – Великої Ведмедиці, Мокошь – Водолія тощо. Ярило, відповідно, — це весняне рівнодення, Купало – літнє, а Дідух – зимове сонцестояння [Знойко О.П. Міфи Київської землі та події стародавні: Наук.-популяр.стт., розвідки / Передм. В.Р. Коломійця. – К.: Молодь, 1989. –С.45 – 53, 56 – 91].

Типологічно можна, на наш погляд, співвіднести цей український “сонячний ренесанс” з аналогічним явищем, що мав місце у стародавній Месопотамії, коли 2200 р. до н.є., коли Шумер (Південна Месопотамія) перебував у боротьбі та духовному протистоянні з Аккадом (Північна Месопотамія). Саме тоді відбувся т.зв. “срібний вік” шумерів, їхнє відродження, символом чого став епос про Гільгамеша. Його герой (на відміну від традиційно прийнятного у язичництві віддавання поклоніння кожному з богів за певною ієрархією і те, що кожному з богів належить, не порушуючи міру) віддав всю перевагу виключно сонячному богові Уту–Шамашу (т.зв. “генотеїзм”). В аналогічних умовах, через чотири тисячоліття, на терені землі, яка колеись, як і стародавній Шумер, начебто, мала ту ж саму назву — Аратта, південний “соняшний клярнетизм” П. Тичини протистоїть північному варіантові символізму, втіленому у поемі О. Блока “Дванадцять”.

Але й сам О. Блок, віддамо йому належне, відчував революційні глибини “Азії” та “азійського ренесансу” (“Да, скифы мы! Да, азиаты мы!..”). Та історична доля розпорядилася так, щоб М. Хвильовий оголосив війну “Півночі” — “центру всесоюзного міщанства”. Аналогами сонячного бога у його концепції виступають “імпульси” великих етногеополітичних катаклізмів тисячолітньої (і більше) давнини, які йдуть з Азії (т.зв. "азійський ренесанс", "прометейський рух"). Їх, знову ж таки, намагалися осмислити російські акмеїсти, євразійці, Л. Гумільов та неоєвразійці… В цей же 1918 рік виходу “Сонячних кларнетів” та “Дванадцять” М. Гумільов переклав епос про Гільгамеша (опубл. 1921), паралельно працюючи над книгою поезій “Шатро”, у якій образом “геліологічних здвигів” стає Африка як “плід пізнання” “… на дереве древнем Евразии”, Африка, де “… города, озаренные солнцем”, де “… у входа пещер Звуки песен и бой барабанов”, тобто Чорна Африка, яка досі зберігає здатність за допомогою ритму входити з Сонцем у вібраційний енергетичний контакт. “…Ритм – це “архітектура буття”; його внутрішня динаміка”, - зазначав засновник негритюду Л. Сенгор. У ритмі людина зливається з “… космічними ритмами, ритмами природи”, прилучається до “життєвої сили”, бере у ній основу свого буття, своєї особистості. Саме П. Тичина клав “… ритм в основу … як “конструктивний фактор”…; відчував ритм як узагалі … “порядкуючу силу”, ніби як засіб, сказати б, антихаосу в творчості – житті – Космосі. Саме в такому ритмі … шукав переборення нездоланних суперечностей, розірваности поезії – життя – світу” [Лавріненко Ю. На щляхах синтези клярнетизму // Украънське слово: Хрестоматыя украънськоъ лытератури та лытературноъ критики ХХ ст. – К.: Рось, 1994. - Кн.1. - с.590]. П. Тейяр де Шарден відносив ритм до прояву “радіальної енергії” божественного джерела еволюції.

А звучання біологічного ритму в унісон притягує людей одне до одного, викликаючи почуття комфорту від спільного перебування. Не даремно Л. Гумільов говорив про те, що у представників одного етносу біогеофізичний ритм (коливання біополя) збігаються. І на цій основі сформулював концепцію “компліментарності” етносів (та субетносів у середині етносів) між собою.

Через сферу ритму, музики, цієї "мови інтуїції", що лежить в основі будь-якої ієрофанії, єдино й можливе народження НОВОЇ ІДЕЇ, НОВОГО МІФУ, тобто — зі сфери конкретно-чуттєвих уявлень національна ідея повинна перетворитися на "атомарну абстрактну ідею", тобто вирости не з атому до універсуму, як це декларує М. Розумний [Розумний М. Національна ідея: Етапи розвитку // Наука і суспільство. — 1996. — №1-2. — С.72], а навпаки — універсум повинен стиснутися до сингулярної точки"атома серця".

^ Музика і танець — своєрідні шаманські бубни і войовничі танки — супроводжують обряди ініціації. Не дивно, що воїнами, здатними прийняти і витримати виклики імперії, виявилися етноси і субетноси, де ініціальна складова домінує в культурі — вайнахи і гуцули. Згадаймо те, як протягом півріччя перед першою чеченською бійнею телебачення "Останкіно" ледь чи не щоденно демонструвало войовничі танці чеченців зі зброєю, де не останню роль відігравали старики, тим самим здійснюючі посвячення у "лицарів джихаду".

У гуцулів фактично досі домінуючим є ініціальний "чоловічий союз", умовно нами названий "Аркан" (можливо, у центральноукраїнському субетносі таким же союзом був "Гопак", а поряд з чоловічими існували в різних районах жіночі — "Поляниця", "Босорканя", "Мава", "Яга", "Подоляночка", "Додола"). Збереженню його у гуцулів ми повинні бути вдячні значному розвитку і вдосконаленню карпатських демонологічних вірувань. Для непосвячених самі члени таємничих орденів суть духи ("чугайстри"), ворожі, начебто, аналогічному "жіночому союзові" ("нявки" або "мавки"). Сам танець "Аркан" (тотожний за музикою ірландському "Ev Sistr" і бретонському "Ev Chistr 'Ta, Laou!"), котрого горців Карпат, за легендою, навчили богатирі, що спустилися з гір, є обрядом посвячення гуцульського дванадцятилітнього хлопця у воїни ("легіні", тобто легіонери). Після участі в ньому він отримував право танцювати, носити бартку і підпоясуватися широким поясом, тобто ставав потенційним "опришком" ("тим, хто опріч", член таємного союзу-requete), який здійснює рекет стосовно сіл з "руським правом" (де займалися рільництвом, в той час як опришки походять виключно із сіл, що живуть за "валашським правом" і займаються пастухуванням). Саме назва ордену і танцю походить з латині (за словами самих римлян, це кельтське слово): arcanus "таємний, прихований, мовчазний". Танець "Аркан" здійснюють у мовчанні (тексти, що запропоновані С. Пушиком та Русланою — новаторство сьогодення), в той час як кельто-бретонці не знають танця, але музику, ідентичну "Аркану", супроводжує пісня про священний напій воїнів-феніїв — сидр (до речі, назва касти жерців слов'ян "волхви" означає саме "валахи", першопочатково "кельти", потім перенесене як назва на романізоване кельтське населення, а потім — і на романізованих фракійців [Гуцуляк О. Кельтський слід в історії слов'ян // http://www.gallart.narod.ru/celtic.htm]).

Отже не слід дивуватися прийняттю "на ура!" "начебто-гуцульських" "Диких танців" Руслани Лижичко, закріплене її перемогою на Євробаченні 2004 року, а також впевнене крокування мелодекламаційних проектів Валерія Меладзе "ВІА Гра" та Марійки Бурмаки. Вони виконують в українському суспільстві не соціальну функцію "попси", а саме шаманства, явища духовного, хоча й дещо єретичного [Кара-Муза С. В защиту противника // День литературы. 2000. - №13, июль], є одкровенням сонячної онтофанічної1 сакральності у нашому профанічному, десакралізованому світі, в епоху "рожевого голокосту" душі та випаровування тонкого досвіду глибинного сприйняття світу.

ХАЙ ГРЯДЕ ХЕЛЬГІ АВАТАРА ОСТАННІХ СУРМ!

16.01.2006, Івано-Франківськ

http://www.goutsoullac.narod.ru

http://www.mesogaia-sarmatia.narod.ru

1 Онтофанія — інтуїція буття; світлій, сонячній онтофанії протилежна темна (верніше — синяя, сутінкова; де признаеться перевага не-буття (санскр. a-diti) над буттям (санскр. adi-ti).




Похожие:

Олег Гуцуляк українці як адепти сонячної онтофанії iconОлег Гуцуляк сонячна керигма української нації
Звідси й саме сонце набуває антропоморфних рис [Чорній С. Культ сонця в українських народних віруваннях // Визвольний шлях. – Лондон,...
Олег Гуцуляк українці як адепти сонячної онтофанії iconОлег Гуцуляк сонячна керигма української нації
Звідси й саме сонце набуває антропоморфних рис [Чорній С. Культ сонця в українських народних віруваннях // Визвольний шлях. – Лондон,...
Олег Гуцуляк українці як адепти сонячної онтофанії iconОлег Гуцуляк геть з толочкіянством! Хай живе костомарівська людина!
Великої Русі”, — заявляють деякі представники української управлінської, фінансової та майнової еліти часів "КаКи" (Кравчука-Кучми)...
Олег Гуцуляк українці як адепти сонячної онтофанії iconСимптом генона
Украинский ученый и писатель Олег Гуцуляк предложил мне написать для своего «традиционалистского» сайта текст по случаю 55-летия...
Олег Гуцуляк українці як адепти сонячної онтофанії iconМетаполитический фронт белого движения антон Радославов рачев (Болгария) Олег Борисович гуцуляк (Украина) Восточноевропейкая метаполитическая асоциация туле-сарматия
Он был глубоко обеспокоен вероятностью того, что такой процесс может иметь место и у человека. Лоренц считал необходимым принять...
Олег Гуцуляк українці як адепти сонячної онтофанії iconМетаполитический фронт белого движения антон Радославов рачев (Болгария) Олег Борисович гуцуляк (Украина) Восточноевропейкая метаполитическая асоциация туле-сарматия
Он был глубоко обеспокоен вероятностью того, что такой процесс может иметь место и у человека. Лоренц считал необходимым принять...
Олег Гуцуляк українці як адепти сонячної онтофанії iconДокументы
1. /Князь Олег/Князь Олег - нарис про життя та подвиги.doc
2. /Князь...

Олег Гуцуляк українці як адепти сонячної онтофанії iconБезруков олег Петрович
Безруков олег Петрович, капитан на судах Мурманского тралового флота. Работал в Мурманском морском пароходстве. Перешел в мтф в 1950-х...
Олег Гуцуляк українці як адепти сонячної онтофанії iconДиалоги о Вечности (джоанна стэйн)
Москва. Летнее кафе. Несколько столиков. За столиками по соседству сидят Марина и Олег. Мимо то и дело проходит Официант. Олег заинтересованно...
Олег Гуцуляк українці як адепти сонячної онтофанії iconАвлов олег Иванович
Павлов олег Иванович, капитан на судах Мурманрыбпрома. В 1970-х годах возглавлял экипажи срт «Бабаев», срт-р «Борислав». Окончил...
Разместите кнопку на своём сайте:
Документы


База данных защищена авторским правом ©podelise.ru 2000-2014
При копировании материала обязательно указание активной ссылки открытой для индексации.
обратиться к администрации
Документы

Разработка сайта — Веб студия Адаманов