Дуліби І слов’янщина icon

Дуліби І слов’янщина



НазваниеДуліби І слов’янщина
Дата конвертации29.07.2012
Размер224.17 Kb.
ТипДокументы


ДУЛІБИ І СЛОВ’ЯНЩИНА


Олег Гуцуляк,

м.Івано-Франківськ


Також можливо, що традиція Галичиної могили, освоєна прийшлими германцями, першопочатково мала стосунок до згадуваних Геродотом жителів Верхнього Подністров’я – алазонів, на кордоні яких зі скіфами-аротерами (орачами) в районі зближення рік Дністер та Буг проходив знаменитий „Священний шлях” - Ексампей (IV,52,81), яким гіпербореї передавали священні дари храмові бога Аполлона на острові Делос. Найвірогідніше, мова йде про іллірійське плем’я (т.зв. східний гальштат, VII-IV ст. до н.е.), яке й дало первинну назву Галичиній могилі: „Галич” < албан. gjalliqes „воскресіння (< gjallё „живий” ~ гот. *qius „живий” > „Київ” як місто готів-росомонів із горою Кия)” (урочище Воскресенське із ротондою-квадрифолієм і похованням княжої доби, розташованою на пагорбі правого боку Мозолевого потоку через яр біля урочища Качків, де безпосередньо стоїть Галичина могила; пор.: Карпати < албан. karpё „скеля”; Кодри < алб. kodёr „пагорб”; Уж (гідронім) < алб. ujё „вода”; Лімниця (гідронім) алб. < lumё „ріка”1; Kути (поселення) < алб. kuti «вмістилище»; Крак (епонім міста Краків) < алб. krah „плече; рука”; ліс < алб. lis „дуб”; мур < алб. mur „стіна; „неня” < алб. nёnё „матір”; „бояри” < албан. bujar "благородний, щедрий", bujari "благородство, щедрість", burrё „муж” ~ кельт. boaire „власники стад худоби). Слід взяти уваги зауваження А.В. Десницької, що запозичення у східнослов’янські мови з палеобалканських, датовані другою пол. І тис. н.е., в основному пов’язані саме з культовими реаліями, здійснювалася шляхом живого спілкування у народному середовищі. Окрім того, наявні факти гідронімних елементів іллірійського походжння (верхня частина басейну Дністра і південна смуга правобережного Полісся, а також розріджені прояви на правобережній Наддніпрянщині) свідчать і про тривалі міжетнічні контакти, що мали різний характер у різні епохи1. Про існування якихось „північних іллірійців” підтверджують дані мовознавства, за якими назви великих рік лужицького ареалу, Ельби, Одера та Вісли можуть бути етимологізовані тільки з іллірійської прамови2.


За Т. Лер-Сплавинським, К. Міодовіч та В. Гензелем, праслов’яни виникли в результаті нашарування „кентумних” іллірійських венетів (носіїв лужицької культури; вважається також, що до неї належали пізніше германізовані племена свевів-квадів та віктогалів3) на західних прабалтів2 (неврів Геродота ?) в районі басейну середньої та верхньої Вісли і прип’ятського Полісся в ІХ-VII ст. до н.е.3 (за Шахматовим праслов’яни спочатку мешкали на Зах. Двіні, а потім — у Повіслянні). Свого часу Н. Антошин зауважував: "... Для загальнослов'янської мови, що існувала не менше 500 років, був характерний, наприклад, закон відкритого складу, котрий змінив всю фонетичну систему та граматичний лад мови, до того ж ці зміни охоплюють всі слов'янські діалекти. Це могло бути тільки у тому випадку, коли слов'яни займали невелику територію, всі слов'янські племена були взаємопов'язані економічними відносинами, мали єдині центри господарської та політичної діяльності"4.

З прабатьківщини праслов’яни вирушили у Середнє Подунав’я та Адріатику, де використовували для самоозначення етнонім „венети” (К.Т. Вітчак запропонував реконструкцію імені саме для цієї спільності, зафіксованого, за Г. Ловм’янським, лише на переферіях Давньої Європи (у зв’язку з розселенням): *wenHtoi (< і.-є. *bhrghntoi “великі, високі”) як спадок від більш реліктової індоєвропейської спільності5, з чим погоджується А. Брюкнер: “Це єдина первісна племінна назва (назва аріїв, можливо, стосується тільки індійців та іранців)”6; пор. з кельт. богинею урожаю і достатку Бригітою, хеттською Паргою, авестійською Хара Березайті, етнонімами бріги/фріги/фракійці та бургунди і рядом європейських топонімів та гідронімів7 ~ синонімами є наступний ряд: Arduinna "Висока; кельтська богиня, тотожна Бригіті і епонім Арденн", лат. arduus, іран. aredvi "висока").

Зазнавши романського впливу4, праслов’яни повернулися на землі предків в межиріччі Вісли та Одера (де сформували культуру підкьошевих поховань, 400-100 рр. до н.е.), зазнали світоглядно-господарського впливу кельтських племен (латенська і тшинецька культури)8 і створили симбіоз із германськими племенами5 (пшеворська, оксивська і зарубинецька культури і пряшівська на Середньому Подунав’ї та етулійська на Нижньому Подунав’ї, що походить із пшеворської)9, відомий як венеди/венети писемних джерел. Надалі вони зайняли й територію Прикарпаття, співіснуючи з носіями латенських культур (серед яких — гірське плем’я котінів — спеціалістів по добуванню заліза, які Тацітом визначаються не германцями. а такими, що говорять галльською мовою, тобто використовують кельтську як посередника в системі різноетнічної латенської культури10) або витісняючи звідси фрако-дакійські племена-носіїв липицької11 та прабалтські племена-носіїв зубрицької культури (І-поч. ІІІ ст.), які одночасно намагалися колонізувати Верхнє та Середнє Подністров’я, асимілюючи місцеве населення, яке залишалося незахищеним після переходу в 50 р. н.е в Тисо-Дунайську низовину (після розгрому тут римлянами дакійської держави одріссів) в союзі з германцями-лугіями значної її частини — сарматів-язигів. Саме із залишком місцевих іраномовних язигів (які проіснували аж до поч. ІІІ ст)12, на наш погляд, і пов’язаний субетнонім „гуцули”: пор. з осетин. гыццыл чизг „дівчинка”, де „гыццыл” – „мале/малий”, а „чизг” – „дівиця”, що у європейських писемних джерелах фігурує власне як „язиг” (етнонім сарматського племені, тісно пов’язаного з мотивом войовничих вершниць-амазонок). Тобто карпатські гуцули — це „малі язиги” в сенсі того, що залишилися в Карпатах6, а не вирушили у Європу7, змішалися з германськими гото-вандальскими племенами. З часом їх етнонім зазнав переосмислення у середовищі сусіднього романізованого населення на „готські”: got/guth + румунський означений постартикль –ul > guţul „розбійник, рекетир”.

На відміну від пшеворців в Мазовії, Підляшші та Галичині, де місцеве населення фракійського та сарматського походження стало сусідувати з новоприбулими (в 170 р.н.е.) германцями (східногерманські скіри, лугії, вандали, бургунди та західногерманські лангобарди-вініли) і симбіозом германців та дако-фракійців постала культура карпатських курганів (писемні карпіни/карпи). Волинь була повністю залишена попереднім населенням (культурою кулястих амфор; дако-фракійські племена), яке переселилося на Верхнє Подністров'я, внаслідок чого, як констатуєють археологічні дані, збільшуються площі наявних тут поселень волино-подільського типу. Таке могло трапитися виключно з єдиної причини — некомпліментарних стосунків між релігійними системами волинських гото-гепідів та тубільців (фракійців)13. Саме гото-гепідська група дотримувалася своєрідного нордичної генезикульту пророків та провіщувань” („... творяче божество ототожнювалося зі звуком та словом, слід співставити англ. god „бог” та ірл. guth „голос”, кімрськ. gweddi „промова, oratio”, дв.-англ. geddproverbium, parabola”. Пор. також рос.діал „гад”-„пророкувач”, рос. „гадать”. До цього ж кореня належать і англ. good, нім. gut „добрий”...”14), на відміну від фракійської обрядово-ритуальної релігійності (за якою лише слід дотримуватися раз і назавжди даних богами настанов і табу і не турбувати їх своїми домаганнями (божества мовби „німі” до людей, не доступні для спілкування з ними; германці цей світоглядний тип означували sið-venja „обряд ванів”; окрім того, фракійці та іллірійці, як і кельти, на відміну від інших індо-європейців, вірили в перевтілення душі після смерті).

Навпаки, компліментарність між праслов’янами та фракійцями8 призвела до еволюційної асиміляції останніх (а також карпів) першими та засвоєння культурних надбань асимільованих (що, власне, ще більше диференціювало нащадків пшеворсько-черняхівського континууму): "... Фракійці, за повідомленнями Платона й Тіта Лівія, водили козу, зовсім як слов'яни на Дніпрі, у свято нового місяця, котре супутнє зимовому сонцестоянню у сузір'ї Стрільця. Звичай цей до сьогодення був живий на Україні. Культ Сонця у Фракії грав головну роль. Фракійці вірили у безсмертя душі, обожнювали природу, що відроджується, приносили в жертву тварин. Яскраві, в маскарадних одежах, кукерські ігри. народний одяг. прикраси, зустрічі пір року — все це збереглося на території Фракії і було передано пізнішому болгарському населенню, стало елементами його культури. ті ж основні риси фракійської культури характерні для багатьох слов'янських племен — і це, без сумніву, естафета, передана фракійцями після їх переселення на нові землі... Зображення двох коней з людиною посередині (коні обернені головами до людини, — О.Г.) характерні для Фракії і особливо для лівобережжя Дунаю. На вишитих слов'янських рушниках ... присутній той самий сюжет ..."15. Зрештою формується нове етнічне утворення, відоме як „ду(д)ліби”. В етнонімі "дуліби" перша частина назви споріднена з дв-ірл. tuath "народ, плем’я, країна", кімр. tud "країна" (пор.: дв.-верх.-нім. deota/diota "народ" > diutisk / у латин. передачі: teodiska > Deutsch ~ гот. thiuda "народ", дв.-англ. theod, дв.-ісл. thiuz "народ" < і.-є. *teuta "народ" < *teu-/tu- "набухати" ~ оск. touto "місто", литов. tauta "народ", дв.-прус. tauto "країна", хетт. tuzzi "військо"). Як ввіжає Д.Б. Атегнатос, даний етнонім відбиває ім’я індоєвропейського предка-тотема: у германців, за Тацітом, це — Туісто, батько Маннуса, предка німців, у індоаріїв — Тваштар — бог-ремісник, нащадком якого був першопредок Ману ("Рігведа", Х 17: 1-2). Синами Тваштара є Індра і Вішварупа-Врітра, які ворогують між собою (символи двох гілок індоєвропейців)16. Також етноніми та топоніми з формантом "Дуліб" фіксуються у Центральній та Східній Європі, колонізованій саме свого часу кельтами: сербохорв. Duliba — "велика долина у Велебиті"; "гора в Боснії"; словен. Du(d)lieb — "місцевість у Західній Карінтії"; ст.-чеськ. Dudlebi — "плем’я на півдні Чехії"; Dodleba — "назва гідроніму"; дв.-рус. "дулЪби""плем’я на Пд. Бузі", Дулеба — "ріка в басейні Березини" тощо17. В.Д. Баран уклав карту сучасних населених пунктів з назвою „Дуліби”18.

Надалі, внаслідок забуття нащадками дулібів значення етноніму, відбулося його „народноетимологічне” пояснення, внаслідок чого виникає начебто його слов’янський переклад: "волиняни" (кельт. *Dudl-eiba "країна волинок" > "Волинь", або германське витлумачення як *daud-laiba "спадок померлого"). На нашу думку, етнонім "ду(д)ліби" зазнав на Волині народноетимологічного витлумачення в "діди" і зафіксований в ритуалі культу предків на території від Устилуга до Сокаля, тобто виключно Західної Волині, а також у східній Польщі: "... Новорічні обходи тут репрезентує обрядове дійство "Діди". Заходячи до хати, перебранці в масках ддів показово виявляють свою сакральність тим, що лупцюють один одного по натоптаних соломою горбах дерев'яними довбнями"19. Пізнішою інвазією на північ з IV ст. дуліби (які самоозначувалися як „бужани” < „беугене” < „певкіни”, вони ж подільські бастарни писемних джерел) асимілювали рештки гото-гепідського континууму Волині (вельбарська культура). Саме з того часу, як вважаємо, у традицію дулібів-волинян увійшов скандінавський обряд „коструб” (дв.-ісл. kostr „вибір, перевага” або kost-gripr „скарб”).

У песемних джерелах ті слов’янські племена (венеди, симбіотичні з германцями), які вступили у симбіоз із іранськими та північно-кавказькими племенами (сармати та пізноскіфські племена) і відомі як носії пеньківської культури, визначаються саме терміном „анти” (іранське „крайні, порубіжні” або ж етнонім пов’язується з англійським haunt "переслідувати", "з'являтися (як привид)", литовським ginti "гнати (стадо)", давньо-пруським hantas "бити", давньо-ісландським honthr "боєць"), а ті з пшеворських племен, що утворили симбіоз із фракійцями та карпами, — „склавіни” (древності яких навіть фіксуються на Нижньому Дунаї та в Болгарії в VI-VII ст. — пам’ятники типу Іпотешть-Киндешть-Чурел та Костиша-Ботошан).

Надалі племена антів, склавінів, венедів та карпів, які взаємоінтегрувалися в регіоні Верхнього та Середнього Подністров’я та Нижньої і Середньої Вісли, стали відомими як „хорвати” (регіональний комплекс Придністров’я та Попруття празько-корчакської культури, V-VII ст.)20. Звісно, вони усвідомлювали свою єдність з іншими племенами празько-корчакської, пенківської та суково-дзєдзіцької археологічних культур21 (похідних від пшеворської, зарубинецької9 та київської10 культур), але виключно на „суперетнонімному” рівні: лише зіткнувшись із Римом, як вважає С.В. Назін, самоозначилися саме як "нероманізовані" (на відміну від кельтів та даків-волохів),— "слов'яни" — "ті, що зрозуміло говорять", аналогічно до "шкиптарет" — "ті, що зрозуміло говорять" (самоназва албанців), "еускалдунак" — "ті, що зрозуміло говорять" (самоназва басків)22, „квади” - „ті, що (зрозуміло) говорять” (дв.-ісл. kveða „говорити”; ранньогерманські племена, відомі ще як Свевський союз).

Зрештою, станом на VIII-X ст. на території Волині, Подністров’я, Потисся, Попруття Побужжя та Правобержжя Дніпра і аж на південному березі Дунаю виникає в рамках Східної Європи субцивілізаційне утворення, відоме як Луко-Райковецька культура23 (в Румунії вона називається Хлинча І; охоплюючи території літописних племен білих хорватів, бужан, волинян, деревлян, полян, уличів, тиверців; як встановлено антропологами, саме ці етноси брали більш-менш однакову участь у творенні сучасного українського етносу: з полянами українців ріднить конфігурація носової області, з древлянами, волинянами, тиверцями та уличами — розміри обличчя24), у літописі – „Велика Скіфія”, у Константина Багрянородного — „Велика Хорватія25, а у анонімній арабській „Книзі меж світу” — Артанія11 (Уртаб; поряд з Куявією-Київщиною та Славією-Переяславщиною). Саме носіїв Лука-Райковецької культури, на думку М. Брайчевського, літописець і визначає поняттям „толковини 26, а також їх згадує „Слово о полку ...” як „поганих толковинів” (тобто прихильників „провісницької, друїдично-волхвувальної релігійної доктрини” кельто-германського світу). Як на нас, слово „толковин” є запозиченою германською ідіомою (англ. talk „розмова, витлумачення” < tale „розповідь, казка” < „сила сказаного слова” < „сила”, ~ ср.-ірл. „сила”)27 для позначення прихильника певної світоглядно-релігійної системи (з підкурганними похованнями і тілопаленням).

Слід також пам’ятати про іллірійськість паннонських нориків (поряд з іншими іллірійськими племенами, як от істри, яподи, лібурни, далмати, пірусти, бревки, а деякі з племен іллірійців — япіги, мессапи — населяли Апеннінський п-ів, а споріднені з іллірійцями лігури та амброни, асимілювавши тубільців, власне й створили іберійську середземноморську цивілізацію28), з якими праслов’яни-венети та деякі кельтські племена у І ст. до н.е. утворили державу Норик, згадану саме як прабатьківщина слов'ян у “Повісті временних літ”. Тут надзвичайно доречно згадати теорію О.М. Трубачова про прабатьківщину слов'ян на Середньому Дунаї, в Західному Норику29. Саме Норик контролював знамениту “Бурштинову дорогу”, що починалася на північному сході сучасної Італії, в Аквілеї (власне енети – венети заснували Венецію та заселили Патавію – Падую та Аквілею30), проходила через міста Норика та Паннонії – Емону (тепер Любляна), Саварію (тепер Сомбатхей), Скарбанцію (тепер Шопрон) і Карнунт (тепер Дейчальтенбург під Віднем) на Дунаї. З останнього дорога йшла у напрямку до рік Морава і Мура довжиною 600 римських миль (888 км), досягаючи Балтійського побережжя та племені естіїв (Таціт, “Германія”, 45). Свідчення про останнє наявне вже у Геродота: “… Адже я не вірю в існування ріки, що називається у греків Ерідан, котра впадає у Північне море (звідти, за розповідями, привозять бурштин)” (Геродот, “Історія”, 3 : 115). На нижній Віслі у Вроцлаві (Бресляу, Переяслав) було перевалочне торжище. Саме звідти поступав бурштин у міста північної Італії. Власне з Паннонії бурштин доставляли римлянам венети (енети), але встановлення в 181 р. до хр.е. римської колонії у венетській Аквілеї та перехід торгівлі бурштином до рук римських купців призвело до втрати зв'язку венетів із Бурштиновим шляхом. Ю. Колосовська звернула увагу на те, що буси з бурштину латиняни називали словом monilia, що дуже схоже на болгарське та українське “моністо31. Щоправда, вона вважає, що це слово занесене у Середнє Подніпров'я з берегів Адріатики, хоча логічніше допустити його шлях із сходу на захід, аналогічно як латиняни запозичили в якості синоніму до свого слова succinum (“бурштин”) ще й венетське glaesum (буквальне значення “жовтий”). Так само італо-сабінське слово rota у Варрона (RR,II,1,5) є контракцією з rohota ~ слов. “рогата”32.

На часі переселення венетів з Адріатики у Повісляння, спричиненого натиском кельтів, відбулося пересення уявлення про короля венетів (Норику; Юлій Цезар знає його як Voccio; Caes. B.G., І, 53; а в іллірійських глосах — Vesclevesis, де іллір. ves- "добрий, хороший" + cleves- "відомий", пор. з: санскр. wasu "добрий" і латин. clarus "відомий", дв.-грец. kleos "відоме", слов. "слава" < і.-є. *kleu- "щоб слухати") на короля венедів/вандалів-носіїв пшеворської культури, перебуваючих вже у симбіозі (а не ворожнечі) з кельтами (кельтський король Wenceslas), а потім було перенесене на родоначальника-“пракороля” вятичів Вятка (Вячеслава), кургани яких з'являються із ІV ст. н.е. Генетично епічний король праслов’янських венедів В’ячеслав тотожний володареві балкансько-анатолійських венетів/генетів Пілемену, і є варіантом анатолійсько-месопотамського Більгамоса/Гільгамеша і ведичного Васіштхи.

Саме тут, у Повіслянні, в регіоні прабалтослов'янського (венедського) родоначальника-короля, князь Данило Романович приймає титул "короля", попередньо розгромивши осілий в Дорогочині (Дрогичині) Орден Мечоносців.

Отже, спостерігаємо перенесення уявлень про короля доби переселень народів Європи (Venceslas) на наступні історичні реалії, внаслідок чого у “Літописі Руськім” постала легенда про відселення вятичів (ventiči, vęntiči) “від ляхів” на чолі з вождем Вятком (Ventko), котрий, отже, виводив свій рід від венетських королів і носив той же титул “венетський” (“венети” — “піддані венета”, тобто короля, де в титулі “венет” вбачаємо і корінь uě-: “вождь, вести, воєвода”). Аналогічно, вважає О. Трубачов, ім’я готського короля Вінітарія — Vinitharius — є саме прізвиськом, епітетом. Йордан сам зазначає, що це слово означає “переможець венетів” (“Діяння готів”, XIV, 79), де правильно відображається догерманське *uenetes готським *winith-, а другий компонент імені arjan означає “орати” (пор. з літописним: “Романе, Романе, худим живеши, литвою ореши”). А сам Вінітарій, проте, мав справу не з венетами, а з антами ІV ст., а з венетами (венедами) сусідував у низинах Вісли33.


Забуття відпочаткового іллірійського значення топоніму Галич (культурний археологічний шар Галича сягає восьми метрів !) породило наступні колізії з переосмисленням місцевим населенням у напрямку до історичних реалій (кельтський Халдін, германський Гальдр/Галлус/Глідскяльв, каварський Халіс, слов’янський Галич). Також із іллірійськими алазонами, як на нас, слід пов’язувати аналогічні топоніми, зібрані О.С. Стрижаком, — Галиця (місцевість навпроти міста Каліуса на правобережжі Дністра, між селами Непоротовим, де є відоме городище Кучелмін і печерний монастир, та Ломачинцями, де теж наявне городище), Галиця (права притока ріки Сучави), Галичь (гора при витоках Сяну), Galacz (біля витоків рік Бистриці, Черемош і Візо), Галац (місто в сучасній Румунії), Galacz (на р. Уж басейну Тиси), civitas Galicz (у аль-Ідрісі, 1150 р., у Словаччині), Halicza (у Бескидах, на межі Галичини і Закарпаття), поселення Galicija (у Словенії), Galicani (у Македонії), Galicici (у Боснії та Герцеговині)34.


1 Пласт найранніших слов’янських гідронімів утворюють давньоєвропейські назви вод, оформлені за допомогою слов’янських формантів, суфіксації, аблаутації тощо. За Ю. Удольфом , це гідроніми на північ від Карпат між верхніми течіями Одеру і Дністра і до середньої течії правобережнго Дніпра. Також власне слов'янськими топонімами Правобережжя України входить в центральноєвропейський топонімічний ареал на північний схід від Альп (Гідронімія України в її міжмовних і діалектних зв'язках / Відп.ред. О.С. Стрижак. — К., 1981. — С.32).

2 Щоправда, балти і слов’яни, спільна лексика яких нараховує десь 1600 одиниць, не знають спільних назв для архаїчних металів (міді, бронзи), а виключно — для заліза. Тобто ця єдність стосувалася виключно доби заліза — останніх століть до н.е., аналогічно коли існувала й така ж тимчасова германо-кельтська єдність. Також балти і слов'яни виражають різними словами такі архаїчні поняття як "ягня", "яйце", "бити", "мука", "гість", "живіт", "діва", "долина", "дуб", "довбати", "голуб", "горн" тощо.

3 Новоявлені праслов'яни (стрижівська, городоцько-здовбицька, підкарпатська і середньодніпровська субкультури культури шнурової кераміки та бойових сокир) власне вклинилися, а потім розірвали існуючий з ІІІ тис. до н.е. культурно-релігійний симбіоз дако-фракійців (представлених на Волині культурою кулястих амфор, що охоплює всю центральну Європу аж по Дніпро; писемні „гелони”) з прабалтами (на Волині — культура лійчастого посуду; писемні "будини"*; які на той час населяли Правобережну Україну та Північне Прикарпаття, Південну Польщу та Словаччину), частково асимілювавши, а частково відтиснувши прабалтів на північ.

4 Саме тоді виникли у слов'янських мовах слова “вогонь”, “море”, “орати”, “порося”, “руда”, “весь” (поселення), "господь", "говеть" (звичай, суспільність), "*strojiti" ("домашнє господарство"), *pola voda ("місце мешкання"), *роjьmо (русск. поймо "горсть"), *oticu (русск. "отец"), "село" як запозичені з латині (ignis, mare, arare, porcus, raudus, vis, hospes, favere, struere, paludes, po-mum "плод, фрукт" < *ро-emom "снятое, сорванное", attikos "почесний титул судді-medix", solum). "... Наприклад, — писав О. Трубачев, — можна зіслатися на близькість латинських віддієслівних іменників на –tio (-tionem) та слов’янських віддієслівних іменників на -tьje. Ця близькість виглядає як дещо самоочевидне навіть з погляду елементарної граматики... Декілька слів про цю латинсько-слов’янську паралель. Слов’янський іменний віддієслівний формант –tьje ... може бути умовно реконструйований як індоєвр. –tiom/-tiiom, з іншого боку — регулярність утворень на –tьje на слов’янському грунті і їх ... похідність з формантом –je від відповідних інфінітивних основ ... змушують розцінювати імена на –tьje як слов’янське новоутворення. Балтійський, що знає інфінітиви близької формації (-*tei), не має таких розширених іменних форм. Навпаки, латинський іменний формант для утворення віддієслівних іменників –tio (пор. лат. emptio, род.відм. emption-is, знахід. відм. emption-em) крім функціональної та формальної близькості, теж може продовжувати індоєвр. -*tiom (середній рід, перебудований потім у латинській за жіночим відмінюванням). Слов’янський та латинський форманти можуть оформлювати етимологічно споріднені дієслівні основи, даючи близькі за значенням імена: ст.-слов. "приіатиіе" — "прийняття" і лат. emptio "купівля" за суттю справи об’єднуються спільною вихідною формою похідного характеру *emptiiom < *em-tiiom. Таким чином, можна говорити якщо не про спільне новоутворення, то, принаймні, про спільний словотворчо-морфологічний паралелізм двох індоєвропейських діалектних груп..." (Трубачев О.Н. О составе праславянского словаря (Проблемы и результаты) // Славянское языкознание: VI Международный съезд славистов: Доклады советской делегации. — М.: Наука, 1968. — С. 377.); аналогічними за походженням від латинських слів є сучасні слов'янські "оскомина", "котел", "латук", "осел", "палата", "поганий", "Коляда", „русалія”, "сокира", "щит", "жид", "хрест", "Рим" (при автентичному Roma) (Иванов Вяч. Вс. Поздне(вульгарно-)латинские и раннероманские заимствования в славянском // Славянская языковая и этноязыковая системы в контакте с неславянским окружением. — М.: Языки славянской культуры, 2002. — 104-111).

5 Вандали, бургунди та племена союзу лугів — гарнії, гелізії, маними та наганарвали.

6 Аналогічно та група остготів (остроготів), яка відмовилася від войовничого походу на Захід, у „Готиці” Йордана визначається як „малі готи” (Geti Minores).

7 З європейських язигів, до речі, походить знаменитий канцлер корони Франції, єпископ Парижу в 867-879 та 883-889 рр. Гоццелін д’Анжу.

8 У Греції, наприклад, внаслідок різночасової ідейної інвазії фракійців виникли такі явища, як культи Ареса, Діоніса та Орфея.

9 Постала внаслідок еволюції пізньоскіфської чорноліської культури; її ноіями вважаються бастарни.

10 Постала внаслідок злиття зарубинецької та пшеворської культур.

11 Варіанти назв – Ортанія, Арсанія, столиця – Арта/Орта/Арса. На Поділлі біля м. Тиврів наявні топонім Оратів (нім. Ort – „місце, містечко, область, вершина, кут””, латин. ars „вільне поле”, дв.-рус.”рътъ”, сербо-хорв. „рт”, болг. „рът” — „пагорб, вершина” ).

1 Желєзняк І.М. До проблеми іллірійської топонімії на Україні // Мовознавство. – 1990. - №6. – С.29-35.

2 Pokorny J. Urgeschichte der Kelten und Illyrier. — Halle, 1938. — S.19; La Baume W. Urgeschichte der Ostgermanen. — Danzig, 1934. — S.6.

3 Латышев. – 1952. - №2. – С.310.

4Антошин Н.С. Взаимосвязи славян и восточнороманских народностей в V-XV вв. // Научные записки Ужгородского государственного университета. — Ужгород, 1957. — Т.XXVIIII. Языкознание. — С.51-52.

5 Витчак К.Т. О первоначальных венетах / Пер. с польск. // Этимология. 1986 – 1987: Сб.статей / Отв.ред. О.Н. Трубачев. – М.: Наука, 1989. – С. 109

6 Витчак К.Т. О первоначальных венетах / Пер. с польск. // Этимология. 1986 – 1987: Сб.статей / Отв.ред. О.Н. Трубачев. – М.: Наука, 1989. – С. 109

7 Olmsted G. S.The gods of the Celts and the Indo-Europeans. — Budapest, 1994. — P. 359; Королев А.А. Brigit - древнейшая богиня индоевропейцев? //Язык и культура кельтов. Материалы 2-го коллоквиума. СПб., 1993; В.П. Калыгин. Ирландская Бригита и галльская Бригантия // http://bretagne.celtic.ru/research/brigit.htm

8 Гуцуляк О.Б. Кельтський слід в історії слов’ян // http://www.gallart.narod.ru/celtic.html

9 Lehr-Splawinski Т. О pochodzeniu i praojczyznie Slowian. — Poznan, 1946. — S.114.

10 Балагурі Е.А., Бідзіля В.І., Пеняк С.І. Давні металурги українських Карпат: Історико-краєзнавчі нариси. — Ужгород: Карпати, 1978. — С. 52.

11 Цигилик В.М. Населення Верхнього Подністров’я перших століть нашої ери (Племена липицької культури). — К. Наук.думка, 1975. — 175 с.

12 Археология Прикарпатья, Волыни и Закарпатья (Раннеславянский и древнерусский периоды) / Отв.ред. А.П. Черныш. – К.: Наук.думка. 1990. – С.27-33.

13 Баран В. Місце Західної волині у процесах гото-слов'янських відносин // Полісся: Мова, культура, історія: Матеріали міжнародної конференції. — Київ: Асоціація етнологів, 1996. — С.189-193.

14 Маковский М.М. сравнительный словарь мифологической символики в индоевропейских языках: Образ мира и миры образов. – М.: ГИЦ Владос, 1996. – С.49.

15 Щербаков В. Златое слово // Наука и религия. — М., 2004. — №9. — С. 39-41.

16 Druuis Belenios Ategnatos. The Relation of Hindu and Celtic Culture // http://www.geocities.com/integral_tradition/hindu.html

17 Этимологический словарь славянских языков: Праславянский лексический фонд / Под ред. О.Н. Трубачёва. — М.: Наука, 1978. — Вып. 5. — С. 147-148.

18 Баран В.Д.Ранні слов’яни між Дністром і Прип’яттю. – К.: Наук.думка, 1972. – С.130-137.

19 Давидюк В. Етнокультурна своєрідність Волині // Народна творчість та етнографія. — 2005. — №3. — С.67.

20 Тимощук Б.О. Східні хорвати // Матеріали і дослідження з археології прикарпаття і Волині. Львів: Ін-т українознавства, 1995.- Вип.6. – С.214-218.

21 Баран В.Д. слов’янські ранньосередньовічні культури та їх підоснови // Матеріали і дослідження з археології прикарпаття і Волині. Львів: Ін-т українознавства, 1995.- Вип.6. – С.191-204.

22 Назін С.В. Середнє Подунав'я і Північне Причорномор'я у VI - VII стт. і проблема слов'янської міграції // ІІ Читання пам'яті академіка О.М. Трубачова (Алупка-Херсонес-Севастополь, 14-21 вересня 2004 р) (усне повідомлення)

23 Винокур І.С., Тимощук Б.О. Давні слов’яни на Дністрі: Історико-краєзнавчі нариси. — Ужгород: Карпати. 1977. — С. 58, 61; Русанова И.П., Тимощук Б.А. Древнерусское Поднестровье: Историко-краеведческие очерки. — Ужгород: Карпати, 1981. — С. 28-29; Баран В.Д., Д.Н. Козак, Р.В. Терпиловський. Походження слов’ян. — К.: Наук.думка, 1991. — С. 87-88.

24 Алексеева Т.И. Этногенез восточных славян. — М.: Изд-во МГУ, 1973. — С.203.

25 Головацкий Я. Великая Хорватия или Галицко-Карпатская Русь // Москвитянин. - 1841. - Ч.1,Кн.2. - С.213-232; Кн.12. - С.457-467.

26 Брайчевський М.Ю. Походження Русі. — К.: Наук.думка, 1968. — С. 148.

27 Гуцуляк О.Б. Літописні тиверці, їхній „толк” і таємнича Оратанія // Вісник Прикарпатського університету. Історія. – Ів.-Франківськ: Плай, 1999. – Вип.ІІ. – С.26-35.

28 Гомес-Табанера Х.М. Происхождение и формирование народов Испании // Сов. .этнография. — М., 1966. — № 5. — С. 59-61.

29 Трубачев О.Н. Этногенез и культура древнейших славян: Лингвистические исследования / 2-е изд., дополн.. — М.: Наука, 2003. — С.389.

30 Черняк А.Б. Тацит о венедах (Germ. 46 : 2) // Вестник древней истории. – М., 1991. - № 12. – С.56.

31 Колоссовская Ю.К. Коллегия почитателей Исиды из Паннонии // История и культура античного мира / Отв.ред. М.М. Кобылина. – М.: Наука, 1977. – С.163 – 164.

32 Pisani V. Zur lateinischen Wortgeschichte // Rheinisches Museum fur Philologie. – 1958. – Vol.101, n 2. – S. 105-106.

33 Трубачоев О.Н. Germanica и Pseudogermanica в древней ономастике Северного Причерноморья. Этимологический комментарий // Этимология. 1986 – 1987: Сб.статей / Отв.ред. О.Н. Трубачев. – М.: Наука, 1989. – С. 51.

34 Стрижак О.С. Етнонімія геродотової Скіфії. – К.: Наук.думка. 1988. – С.77.




Похожие:

Дуліби І слов’янщина iconТема : слог
Выделение слон из группы слогов и слов. Закрепление написания слов с большой буквы
Дуліби І слов’янщина iconГуманитарная секция
Каково лексическое значение каждого из похожих друг на друга слов? Укажите стрелками, с какими из предложенных в скобках слов они...
Дуліби І слов’янщина iconПервый уровень (5–7 классы) вариант 1 I. Переведите текст
...
Дуліби І слов’янщина iconУрок русского языка в 1 классе Тема: Перенос слов. Цели урока: Знакомство с правилами переноса слов
Мотивация к деятельности и развитие организационных умений; самоорганизация и организация своего рабочего места
Дуліби І слов’янщина iconЛингвокультурологический анализ «модных слов» в английском языке
Такое развитие и возникающие в связи с ним изменения получают свое отражение в лексическом составе языка, поэтому проблема рассмотрения...
Дуліби І слов’янщина iconТема урока: Урок – викторина «Что такое? Кто такой?» Цели урока
Цели урока: Формировать умение в распознавании основ сложных слов и частей слова, образование и правописание сложных слов
Дуліби І слов’янщина iconМинистерство образования Республики Башкортостан всероссийская олимпиада школьников по русскому языку
Большинство слов, которыми мы пользуемся, условные знаки предметов. Они не похожи на сами вещи. Так, слово стул ничем не напоминает...
Дуліби І слов’янщина icon1 Вид речевой избыточности : повторение однокоренных слов или близких по значению слов в одном предложении или речевом фрагменте
Вид речевой избыточности : повторение однокоренных слов или близких по значению слов в одном предложении или речевом фрагменте
Дуліби І слов’янщина iconДокументы
...
Дуліби І слов’янщина iconДокументы
1. /иванов-крамской - песня без слов ля минор/notomania_ru-Песня_без_слов_(1_вариант)_.pdf
Разместите кнопку на своём сайте:
Документы


База данных защищена авторским правом ©podelise.ru 2000-2014
При копировании материала обязательно указание активной ссылки открытой для индексации.
обратиться к администрации
Документы

Разработка сайта — Веб студия Адаманов