І. В. Козлик Поетичні інтерпретації icon

І. В. Козлик Поетичні інтерпретації



НазваниеІ. В. Козлик Поетичні інтерпретації
Тютчев Ф. І
Дата конвертации10.08.2012
Размер273.89 Kb.
ТипДокументы

І. В. Козлик


Поетичні інтерпретації


Матеріали подані за виданням: Козлик І. В. Поетичні інтерпретації. — Івано-Франківськ: Плай, 1996. — 80 с. — (На першій сторінці обкладинки: «Хай слово мовлено інакше…»).


ЗМІСТ


Від автора


Тютчев Ф І. Probleme

Тютчев Ф. . Останній катаклізм (Последний катаклизм)

Тютчев Ф. І. Душа моя, Елізій снів (Душа моя, Элизиум теней)

Тютчев Ф. І. Не метушись, не метикуй!.. (Не рассуждай, не хлопочи!..)

Тютчев Ф. І. Два голоси (Два голоса)

Тютчев Ф. І. Наш час (Наш век)

^ Тютчев Ф. І. Не говори: мене він, як раніше, любить (Не говори: меня он, как и прежде, любит)

Тютчев Ф. І. Не дорікай мені провиною моєю! (О, не тревожь меня укорой справедливой!)

^ Тютчев Ф. І. Значимою для нас розлуки є година (В разлуке есть высокое значенье)

Тютчев Ф. І. Душе, пророчице моя! (О вещая душа моя!)

Тютчев Ф. І. Не передбачить, не вгадать (Нам не дано предугадать)


^ Ходасевич В. Ф. Одвічний шлях (Путем зерна)

Ходасевич В. Ф. Леді довго руки мила (Леди долго руки мыла)

Ходасевич В. Ф. Корочок (Пробочка)


Вертинський О. М. Piccolo Bambino


^ Окуджава Б. Ш. Музика (Музыкант)

Окуджава Б. Ш. Про Володю Висоцького (О Володе Высоцком)

Окуджава Б. Ш. Пісенька з к/ф “З життя начальника карного розшуку” (Песенка из к/ф “Из жизни начальника уголовного розыска”)

^ Окуджава Б. Ш. Прикмета (Примета)

Окуджава Б. Ш. Пісенька про молодого гусара (Песенка о молодом гусаре)

Окуджава Б. Ш. Пісенька коротка, як саме життя (Песенка короткая, как жизнь сама)


^ ВІД АВТОРА


Поезія — це в значній мірі гра. Хоч і далеко не безглузда й не безкривдна, та все ж гра. І призначається вона для тих, хто прагне і здатен взяти в ній участь.

Спілкування з поезією належить до сфери максимальної свободи. Тут ніхто нікого не може і не має права примушувати. Кожен сприймає твір так, як хоче, і тлумачить його по—своєму. Правда, ця свобода зовсім не означає сваволі: тут є певні межі, передбачені, крім усього іншого, повагою до поета і до суверенності самого поетичного тексту. Тоді читання як діалог з словесним мистецтвом є дійсно захоплюючим і корисним.

Переклад — це теж гра. Він форма і спосіб індивідуального сприйняття і фіксованої в іншомовному слові інтерпретації оригінального художнього твору, здійсненої за законами мистецтва. Особливо це видно у випадках перекладу із споріднених мов, як, скажімо, російська і українська мови. В такій ситуації читачеві цілком доступний і оригінал твору, і його перекладна версія, що дає змогу більш рельєфно бачити у перекладах неминучі трансформації, зміни, деформації оригіналу, які далеко не завжди мають однозначно негативні наслідки. Справа в тому, що сама мова з її внутрішньою формою (асоціативною пам’яттю) вносить в структуру оригіналу свій семантичний потенціал, реалізуючи цей оригінал на своєму, тільки їй властивому внутрішньому семантичному просторі. А це, в свою чергу, може поглиблювати сприйняття художніх творів, породжувати додаткові асоціативні ряди.

Ось таку гру я і пропоную читачеві в цій книжечці. Її можна приймати, а можна і не приймати. Зрештою, наскільки вона вдала, судити не мені. Але якщо кому-небудь хоч якийсь рядок видасться цікавим, виправдано-незвичним, влучним, спонукає думку, викличе низку асоціацій, чи, навпаки, якщо мої україномовні версії творів російських поетів своєю недосконалістю породять у читача невдоволення і він, прагнучи стерти їх зі своєї пам’яті як “жахливий сон”, звернеться безпосередньо до творів вибраних мною поетів, то я буду вважати мету цієї книжечки досягнутою.


Переклади здійснено за оригінальними текстами таких видань:

Тютчев Ф. И. Соч.: В 2 т. — М.: Худож. лит., 1984. — Т.1.

Ходасевич В. Стихотворения. — Л.: Сов. писатель, 1989. — (Б-ка поэта. Большая сер.).

Вертинский А. Н. Дорогой длинною... — М.: Правда, 1990.

Песни Булата Окуджавы. Мелодии и тексты. — М.: Музыка, 1989.

От первого лица: Сб. песен. — М.: СП “Старт”, 1991. — С. 75–97.

Ф. І. Тютчев (1803 – 1873)


Тютчев Федір Іванович — геніальний російський лірик ХІХ ст. Народився 23 листопада 1803 р. в садибі Овстуг Орловської губернії Брянського повіту, тепер Брянської обл. у середньопомісній, стародворянській сім’ї. Писати вірші почав в одинадцять років. Вперше надрукувався в 1819 р. У 1821 р. закінчив Московський університет. З 1822 по 1839 рр. перебував на дипломатичній службі в Мюнхені і Турині. Пізніше (з 1858 р.) і до кінця своїх днів (помер 15 липня 1873 р. у Царському селі) Тютчев був головою Комітету цензури іноземної. Але і служба, і оточення не задовільняли поета, викликали у нього почуття нудьги, самотності. “Я його люблю, — писав про Тютчева Л. Толстой, — і вважаю одним із тих нещасливих людей, які незмірно вищі за юрбу, серед якої живуть, і тому завжди самотні.”

Дивовижною особливістю творчої долі Ф. І. Тютчева є те, що він, перебуваючи більше 20-ти років за межами Росії, постійно знаходячись в іншомовному середовищі, розмовляючи і в сім’ї, і на людях переважно по-французьки, зміг не тільки зберегти любов до рідної мови, але й створити справжні шедеври російської філософсько-психологічної лірики.

За життя поета його творчість не знайшла належної популярності. Проте її високо цінили М. Некрасов, І. Тургенєв, Л. Толстой, Ф. Достоєвський та інші видатні люди. Її впливу зазнали О. Блок, В. Брюсов, В. Ходасевич, М. Заболоцький.

Поезію Тютчева “з насолодою” читав Т. Г. Шевченко. Тютчев був одним із улюблених поетів Є. Плужника, вплинув на М. Т. Рильського. Українською мовою твори Тютчева перекладали О. Бургардт (“Південь”, “Silentium!”, “Осінній вечір”, “Я знаю в праосени пору”, “Божевілля”), М. Вороний (“Silentium!”), П. Грабовський (“Пошли їм, Господи, відраду”), О. Пчілка (“Безсоння”), М. Рильський (“Весна”, “Весняна гроза”, “Весняні води”), В. Щурат (“Людськії сльози, ви сльози сердечні!”).


(Докладніше про життєвий і творчий шлях Ф. І. Тютчева — див.: Берковский Н. Я. Ф. И. Тютчев // Тютчев Ф. И. Полн. собр. стихотворений — Л.: Сов. писатель, 1987. — С.5–42).


PROBLEME

З гори скотившись, камінь ліг в долині.

^ Як він упав? ніхто не знає нині

Чи він зірвавсь з вершини сам собою,

Чи скинутий був волею чужою?

Сторіччя за сторіччям пронеслося:

Питання ж розв’язати не вдалося.

1833; 1857


Problеme (фр.) — проблема. Своєю проблематикою (якими є доля каменя, спосіб його існування, стосунки зі всією природою в цілому, як — зовнішньо чи внутрішньо — зв’язані між собою всі складові елементи природи) цей вірш перегукується з відомим висловом нідерландського філософа Б.Спінози: якщо б камінь, що летить, мав свідомість, він уявив би собі, що летить за власним бажанням.

_______________


^ ОСТАННІЙ КАТАКЛІЗМ

Коли проб’є останній час природи,

І склад частин зруйнується земних:

Все зриме знов покриють води,

І Панбіг з’явиться крізь них!

<1829>

Катаклізм — різкий злам, руйнівний переворот, катастрофа (в природі, суспільстві).

_______________


* * *

Душа моя, Елізій снів,

Примар безмовних, світлих і відрадних,

Ні задумам сьогоднішніх часів,

Ні радощам, ні лиху не підвладних, —


Душе моя, Елізіуме снів,

Що спільного є між життям й тобою!

Між вами, привиди минулих, кращих днів,

Й цією безсердечною юрбою?..

<Початок 1830-х>


Елізій, Елісій, Елізіум, Єлісейські поля (гр., лат.) — частина потойбічного світу, де перебувають тіні (душі) блаженних і праведників; чудесна країна вічної весни на крайньому заході землі, де немає хвороб, страждань, де панує вічний мир. Елізій уперше згадується в “Одіссеї” (ІV, 563). У поезії Елізій, Єлісейські поля часто є синонімами царства краси, спокою, щастя. “Піти (вирушити) на Єлісейські поля” означає “померти”.

Ні задумам сьогоднішніх часів (в оригіналі: Ни помыслам годины буйной сей) — Можливо, йдеться про Липневу 1830 р. революцію у Франції.

_______________


* * *

Не метушись, не метикуй!..

Безумство нишпорить, безглуздя суде;

Щоденні рани сном лікуй,

А завтра буде те, що буде.


Вмій перебути все в житті:

Печаль, і радість, і тривогу.

Не рви душі у марноті.

Ти день прожив — і слава Богу!

<1850>

_______________


^ ДВА ГОЛОСИ

1

Мужайте ви, браття, боротися треба,

Хоч бій безнадійний, немов без потреби.

Над вами світила високі блищать,

Під вами могили холодні мовчать.


В небеснім Олімпі боги хай раюють:

І клопоти, й праця для них не існують;

Неспокій і труд лиш для смертних сердець...

Нема в них звитяги, а є лиш кінець.


^ 2

Тримайтеся, браття, боріться завзято,

Хоч битва уперта, запекла ота!

Над вами зірки мовчазливі затято,

Під вами снує домовин німота.


І ті олімпійці, в них заздрісне око,

Хай бачать цей бій невблаганних сердець.

^ Кого переміг тільки Фатум жорстоко,

Той вирвав з їх рук переможний вінець.

<1850>


Цей вірш був одним із улюблених віршів О.Блока, який відзначив у ньому “еллінське, дохристове почуття Фатуму, трагічне”. Даний вірш перегукується і постає найсміливішою відповіддю масонському гімну Гете “Symbol!” (1816). Одночасно у “Двох голосах” відбулося немов би прощання Тютчева з “поганством”: античні природні боги після цього вірша вимирають в поезії Тютчева, поступаючись великій кількості християнських образів.

_______________


^ НАШ ЧАС

Не плоть, а дух зубожів в наші дні,

І ось людина в самоті і сумі...

До світла тягнеться в пітьмі,

Щоб і при світлі не знайти спокою думі.


Знесилена безвір’ям і сумна,

Вона нестерпне нині зносить...

Й свою загибель усвідомлює вона,

Й жадає віри — та її не просить...


Їй би змиритися, покаятися б їй,

Вона ж мовчить в своїй зневірі,

Не скаже: “Господи! Я вірю, Боже мій!

Прийди, допоможи моїй невірі!..”

1851


Не скаже: “Господи! Я вірю, Боже мій!// Прийди, допоможи моїй невірі!..” (в оригіналі: “Впусти меня! — Я верю, Боже мой!//Приди на помощь моему неверью!...”) — перефразування євангельського вислову: “Зараз батько хлоп’яти з слізьми закричав і сказав: “Вірую, Господи, — поможи недовірству моєму!” (Мр., 9.24).

_______________


* * *

Не говори: мене він, як раніше, любить,

І мною дорожить він, як раніш...

Ні! Він життя моє жорстоко губить,

Хоч, бачу, що дрижить в руці у нього ніж.


І в лютості, й в сльозах, обурююсь, тужу я,

Любов й образа в серця глибині,

Страждаю, не живу... ним, ним одним живу я —

Та це життя!.. Ой, гірко ж як мені!


^ Ковток повітря дасть обачно так й убого,

Як ворогу давать не гоже...

Ох, я ще дихаю, хоч болісно, мій Боже,

Ще можу дихати, та жити вже не можу.

<1851 або 1852>

Цей вірш належить до незібраного “денисьєвського” циклу любовної лірики Тютчева. Поезії, що складають цей цикл, написані під впливом близьких стосунків поета з О. О. Денисьєвою (1826–1864), які тривали 14 років, аж до її смерті. (Про це див. докладніше: Чулков Г. Последняя любовь Тютчева. — М., 1928; Пигарёв К. В. Жизнь и творчество Тютчева. — М., 1962. — С.145–148, 169–172).

_______________


* * *

Не дорікай мені провиною моєю!

Повір, з двох наших доль щасливіша твоя:

Ти любиш щиро, самовіддано, а я —

На тебе я дивлюсь з ревнивою душею.


І, злидень-чародій, створив казкову мрію,

Перед якою сам без віри і стою —

І сам себе, на сором, зізнаю

Тим ідолом твоїм, котрий забрав надію.

<1851 або 1852>


Цей вірш належить до “денисьєвського” циклу.

_______________


* * *

Значимою для нас розлуки є година:

Як не люби, хоч день один, хоч вік,

Кохання — сон, а сон — це мить єдина,

Яка мине, й пробудиться людина,

Прокинутися мусить чоловік...

1851

_______________


* * *

Душе, пророчице моя!

О, серце, зрушене в тривозі,

О, як ти б’єшся на порозі

Немов подвійного буття!..


У двох світах живеш, душе,

Твій день — він болісний, шалений,

Твій сон — він віщо-незбагненний,

Як духів одкровення те...


Тож хай назустріч долі йде,

Бентежиться душа і мріє —

І, як євангельська Марія,

До ніг Христа навіки припаде.

1855


Душе, пророчице моя (в оригіналі: О вещая душа моя) — вислів вещая душа моя із “Слова о полку Ігоревім”.

І, як євангельська Марія, // До ніг Христа навіки припаде (в оригіналі: Душа готова, как Мария, // К ногам Христа навек прильнуть) — Існує два варіанта пояснення цих слів, відповідно до двох різних епізодів Біблії:

І-й варіант

Марія — це Марія Магдалина, євангельська грішниця, що покаялася. “Як минула ж субота, на світанку дня першого в тижні <на світанку в неділю>, прийшла Марія Магдалина та інша Марія побачити гріб. І великий ось ставсь землетрус, бо зійшов із неба Ангол Господній... ...Ангол озвався й промовив жінкам: “Не лякайтеся, бо я знаю, що Ісуса розп’ятого це ви шукаєте. Нема його тут, — бо воскрес, як сказав. ...Ідіть же хутко, і скажіть Його учням, що воскрес Він із мертвих...” І пішли вони хутко від гробу, зо страхом і великою радістю, і побігли, щоб учнів Його сповістити. Аж ось перестрів їх Ісус і сказав: “Радійте!” Вони ж підійшли, обняли Його ноги і вклонились Йому до землі” (Мт., 28.1–9)

2-й варіант

Марія — сестра Лазаря, котра припала до ніг Христа, просячи про воскресіння померлого брата: “Як Марія ж прийшла туди, де був Ісус, і Його вгледіла, то припала до ніг Йому та й говорила до Нього: “Коли б, Господи, був Ти отут, то не вмер би мій брат!” (Ів., 11.32). Марія “сіла в ногах у Ісуса, та й слухала слова Його. А Марта <сестра її> великою послугою клопоталась, а спинившись, сказала: “Господи, чи байдуже Тобі, що на мене саму полишила служити сестра моя? Скажи їй, щоб мені помогла”. Господь же промовив у відповідь їй: “ Марто, Марто, — турбуєшся й журишся ти про багато чого, а потрібне одне. Марія ж обрала найкращу частку, яка не відбереться від неї...” (Лк., 10.39–42).

_______________


* * *

Не передбачить, не вгадать,

Як слово наше відізветься, —

І щирість душ людських дається

Так, як дається благодать...

1869


В. Ф. Ходасевич (1886 – 1939)


Ходасевич Владислав Феліціанович — видатний російський поет, творчість якого належить до найвизначніших явищ в російській поезії початку ХХ ст. Народився 16 травня 1886 р. в Москві. Його батько був сином польського дворянина (одного геральдичного відгалуження з А. Міцкевичем), навчався у Петербурзі, в Академії художеств, проте став фотографом і, між іншим, фотографував у Тулі сім’ю Льва Толстого. Мати, єврейка за походженням, виховувалася в польській сім’ї, була охрещена і вихована запопадливою католичкою. Вона у своїй сім’ї виступала носієм польського і католицького культурного начала, часто розповідала своєму маленькому синові Владиславу про Польщу і читала уривки з поеми А. Міцкевича “Пан Тадеуш”. Тому не випадковим слід вважати те, що величезну частку перекладацької спадщини В. Ходасевича становлять російські переклади творів польських і єврейських поетів, те, що він писав статті про А. Міцкевича, З. Красіньського, Х.-Н. Бяліка.

Одначе як особистість В.Ходасевич сформувався під впливом перш за все російської культури. Зберігши на все життя прихильність до матері, поет свій найпроникливіший вірш присвятив усе ж не їй, а своїй няні, простій тульській селянці О. Кузиній, з чиїм молоком увібрав болісну любов до тієї країни, де він виріс. Для Ходасевича було також важливим те, що мрія А. Міцкевича “о временах грядущих, Когда народы, распри позабыв, В Великую семью соединятся”, була викладена О. С. Пушкіним (у вірші “Он между нами жил...”). Саме Росія стала для Ходасевича-поета осередком усіх творчих задумів, усіх симпатій і антипатій.

Поетичне новаторство Ходасевича особливо помітне на фоні традицій О. С. Пушкіна, Є. А. Баратинського, О. І. Полєжаєва, І. І. Козлова (див. книгу віршів 1922 р. “Тяжелая лира”).

22 червня 1922 р. починається емігрантський період в житті і творчості поета, трагічний за своїми наслідками: в 1927 р. Ходасевич видає останнє “Собрание стихов”, а з 1928 р. взагалі фактично припиняє писати вірші, змінивши русло своєї літературної діяльності. Тепер на перший план виходять праці літературознавчого і мемуарного характеру: чудово написана біографія Г. Р. Державіна (1931), збірник статей “О Пушкине” (1937), книга спогадів “Некрополь” (1939).

Авторитет Ходасевича як поета і критика був у середовищі паризької літературної молоді дуже високим, та з живої літератури він поступово відсувався десь у напрямі давно забутого літературного минулого, сприймався як архаїзм, уламок попередньої епохи. Після його смерті, яка настала 14 червня 1939 р., тільки невеличка група шанувальників поезії йшла за його труною, розуміючи, що з життя пішов один з найяскравіших талантів, пов’язаних з російською поезією початку ХХ ст.


(Докладніше про життя і творчість В. Ф. Ходасевича — див.: Богомолов Н. А. Жизнь и поэзия Владислава Ходасевича // Ходасевич В. Стихотворения. — Л.: Сов. писатель, 1989. — С.5–48).


^ ОДВІЧНИЙ ШЛЯХ

Сівач іде по рівних борознах.

По батьківських і дідових шляхах.


Яріє золотом в його руці зерно,

Та впасти в землю змушене воно.


І там, де прокладає хробачня ходи,

Воно помре, щоб потім прорости.


Так і душа моя по шляху йде зерна:

Зійшовши в темряву, помре — і оживе вона.


Та й любий серцю край, та й рідний мій нарід

І вмруть, і оживуть, пройшовши пору бід, —


Тому, що мудрість нам лише одна дана:

^ Усьому, що живе, шляхом іти зерна.

1917


Цей вірш відкриває книгу віршів “Путём зерна”. Його досить розповсюджена тема сягає євангельського: “Поправді, поправді кажу вам: коли зерно пшеничне, як у землю впаде, не помре, то одне зостається; як умре ж, плід рясний принесе” (Ів., 12.24). Образ зерна, яке помирає і воскресає, щоб дати життя новому, значно більшому врожаю, пронизує всю книгу віршів Ходасевича “Путём зерна”, починаючи з її назви і аж до останніх поезій.

_______________


* * *

Леді довго руки мила,

Терла руки леді довго.

Не забути їй до згину

Закривавленого горла.


Леді, б’єтесь ви, як птиця,

У незлагоді глибокій.

Три віки вже вам не спиться —

В мене теж літ шість неспокій.

1922


Другий вірш книги поезій Ходасевича “Тяжёлая лира”.

Леді — леді Макбет, персонаж трагедії В. Шекспіра “Макбет”. Див., зокрема, такий уривок зі сцени І дії 5-ї:

“Входить леді Макбет із свічкою.

П р и д в о р н а д а м а <лікарю> Погляньте, ось вона йде. Отак вона завжди ходить і, клянусь життям, міцно спить. Стійте тихо і стежте за нею.

Л і к а р Відкіля в неї свічка?

П р и д в о р н а д а м а Свічка стояла біля її ліжка. Вона наказала, щоб у її спальні завжди горіло світло.

Л і к а р Ви бачите — очі в неї розплющені.

П р и д в о р н а д а м а Але вони нічого не бачать.

Л і к а р Що це вона робить? Дивіться, як вона тре руки.

П р и д в о р н а д а м а Це в неї стало звичкою. Їй здається, що вона їх миє. Часом отак з четверть години.

...

Л е д і М а к б е т А рука й досі тхне кров’ю. Усім пахощам аравійським не відбити цього запаху в цієї маленької руки! Ох, ох, ох! ...” (Шекспір В. Макбет /Пер. з англ. Бориса Тена // Шекспір В. Твори: В 6 т. — К.: Дніпро, 1986. — Т.5. — С.403–404).

Три віки — трагедія “Макбет” була вперше надрукована 1623 р.

_______________


^ КОРОЧОК

Корочку над їдким йодом!

Швидко як в тобі все стліло!

Ось так і душа незримо

Палить й роз’їдає тіло.

1921


Стосовно цього твору В. Ходасевич писав: “Ніяк не міг придумати продовження. Залишив 4 вірші, побачивши, що продовжувати і не треба”. Чотиривірш “Пробочка” втілює наскрізну для творчості Ходасевича тему трагічності світу. В книзі “Тяжёлая лира”, куди входить даний твір, трагічність світу постає як така, що криється в будь-якому моменті людського життя і готова вирватися щосекунди, так що потрібно постійно себе зупиняти, щоби не говорити тільки про одне. Саме це “одне” з блискучою афористичною силою і сформульоване у чотиривірші “Пробочка”.


О. М. Вертинський (1889 – 1957)


Вертинський Олександр Миколайович — відомий російський поет, композитор, артист ХХ ст., людина оригінального таланту й незвичайної долі. Народився 9 березня 1889 р. у Києві, де і провів дитинство. Свою кар’єру розпочав як кіноартист у 1912 р., одночасно зі своїм найближчим приятелем видатним російським артистом Іваном Мозжухіним. Проте швидкий, навіть раптовий гучний успіх у сер. 1910-х рр. О. Вертинському принесла не робота в кіно, а виконання з естради своїх власних меланхолійних “пісеньок настроїв”.

В 1919 р. поет емігрував за кордон. Еміграція для нього не була суцільною трагедією. О.Вертинського можна назвати до певної міри щасливим емігрантом, бо саме тоді яскраво розкрився його самобутній талант автора—виконавця. Він багато й успішно гастролював (Польща, Румунія, Німеччина, Англія, Франція, Італія, Китай, США та ін.). Разом з тим кочуючи вздовж зачинених кордонів своєї Росії, О. Вертинський відкрив перед її недовірливими очима змордовану ностальгією і покаянням душу тієї частини російської еміграції, яка готова була прийняти найжорстокішу долю, лишень би “поглянути на рідний край”. Тому не дивно, що вже через декілька років після від’їзду поет шукав шляхи повернення на батьківщину, за що в білоемігрантських колах його нарікали зрадником, “більшовицьким наймитом” і пробували байкотувати і зривати його виступи. Наскільки ці звинувачення були безпідставними свідчить доля О. Вертинського після його повернення в 1943 р. до тодішнього Радянського Союзу.

Після повернення поет охоче гастролював у великих і малих, віддалених і близьких містах величезної країни. Він мав загальне визнання у публіки, між тим як преса стійко мовчала. Це болісно переживалося О. Вертинським. Так, якось в антракті одного з концертів його вирішили познайомити з співробітником газети “Советское искусство” з надією на те, що той напише рецензію. “Нічого не напишете, — відповів О. Вертинський. — Не напишете. Я існую на правах будинку розпусти: усі ходять, та на людях говорити про це не слід”. І в листі до дружини від 1950 р. з Хабаровська читаємо: “Треба змінювати професію. Я, певна річ, ще поспіваю декілька років. Я ще використаю своє “ім’я” для грошей, щоб залишити що-небудь дітям. Та цю “справу” треба кидати. Я тут не підходжу. Це ясно”. Нарешті, найкраще свідчення — написаний у 1956 р. (за рік до смерті) О.Вертинським лист до тодішнього заступника міністра культури СРСР В. Кафтанова, де є такі рядки: “Десь там... наверху, все ще роблять вигляд, що я не повернувся, що мене немає в країні. ... А між тим я є! І дуже “є”! ...Я закінчую вже третю тисячу концертів. ... До мене приходять за куліси зовсім прості робочі, тиснуть мені руку і кажуть: “Спасибі, що Ви приїхали! Ми відпочили сьогодні на Вашому концерті. Ви відкрили нам кватирку в якийсь інший світ — світ романтики, поезії, світ, може, снів і ілюзій, та це світ, до якого прагне душа кожної людини! І якого у нас нема (поки)”. Все це дає мені право думати, що моя творчість, нехай навіть і не дуже “радянська”, потрібна комусь і, може, необхідна. ... Чи не пора вже визнати? Чи не пора вже зважити на ту велику любов народу до мене, яка, власне, і тримає мене, як поплавок, на поверхні і не дає втопитися?” Помер О.М.Вертинський 21 травня 1957 р. у Ленінграді (тепер Санкт-Петербург).

В історії російського мистецтва ХХ ст. О. Вертинському належить пріоритет у жанрі авторської пісні, до якого він звернувся ще задовго до сучасних бардів, таких, скажімо, як Б. Окуджава, В. Висоцький та ін. У період відцвітання російського символізму О. Вертинський на противагу улесливому й утішливому Ігореві Северяніну приніс трагічне світовідчуття. При цьому трагедії у піснях О. Вертинського викладалися загальнодоступною мовою, і персонажами цих трагедій були не міражі на зразок блоковської Прекрасної Дами, а самі реальні його слухачі — екзальтовані пані, що збилися з дороги, дівчата, збентежені власною поведінкою, їх ненадійні й випадкові супутники — і, загалом, усі ті, хто, як говорив сам поет, “багато переніс, пережив немало втрат і душевних трагедій, ... пережив жахливість блукань, страждань у тісних вулицях міста, хто зазнав притонів з умерлими духовно людьми, хто був схильний до наркозів і хто не знав спокійного, застиглого “затишного життя”...”.

Що ж так вражало публіку в його пісеньках? Таке запитання задавав собі і О. Вертинський і сам же на нього відповідав: “Перш за все наявність у кожній пісеньці того чи іншого сюжету. ... Я почав писати пісеньки—новели, де був перш за все сюжет. Зміст. Дія, яка розвивається і доходить до природнього фіналу. Я розповідав яку—небудь історію на зразок “Безноженки” — дівчинки-каліки, котра спить на цвинтарі “поміж кудлатих могил” і бачить, як “добрий і ласкавий Боженька” приклеїв їй уві сні “ноги — великі й нові”... А публіка, котра навіть не гадала, що про все це можна співати, слухала їх з увагою, інтересом і співчуттям”. Здається, що у О. Вертинського поезія зводилася до рівня подібних споживачів, пристосовувалася до їх доль і смаків.

Проте зовнішня простота пісеньок-історій зовсім не означала примітивності, бо за нею стояло справжнє знання поезії, зокрема, Ф. І. Тютчева. Процитувавши якось відоме “О, этот Юг! О, эта Ницца!”, О. Вертинський звернувся до своєї співрозмовниці: “До речі! Звідки це?.. Мовчите? А просто Тютчев! Тютчева треба знати...”. Тут варто згадати, що саме Тютчев був майстром віршової новели — жанру, що майже через півстоліття знайшов такий блискучий розвиток у творчості О.Вертинського. У ліричній, салонній проникливості його пісень, як зазначав О. Галич, містилося “для нас таке нове відчуття свободи”. Ось чому пісні О. Вертинського так натхненно сприймали Ф. Шаляпін, В. Качалов, М. Яншин, Б. Ліванов, А. Тарасова, С. Юткевич, І. Смоктуновський, М. Жаров та багато-багато інших досить обізнаних у сфері мистецтва й естетично вихованих людей. Можливо, відчуття їх при цьому були складні і суперечливі. Та все ж мистецтво О. Вертинського хвилювало і їх, як хвилювало воно найнаївніших і найбезпосередніших слухачів та глядачів його звичайнісіньких концертів.

Особливість долі літературної спадщини О. Вертинського полягає у тому, що твори поета несправедливо довго були відсутні в читацькому вжитку. Тому не дивно, що наукове дослідження життя і творчості цього митця сьогодні тільки починається, вступає, так би мовити, в свою першу фазу.


(Докладніше про ідейно-художні особливості поезії і пісень О. М. Вертинського — див.: Рудницкий К. Мастерство Вертинского // Вертинский А. Н. Дорогой длинною... — М.: Правда, 1990. — С. 554–569).


^ PICCOLO BAMBINO


I

Скоро вечір. Хуртовина.

Хоронили Магдалину,

Ту циркачку-балерину.

Прийшли тільки дві посестри

Навік з нею попрощатись.

Був і клоун. Плакав клоун

І хотів лице сховати.


Він був друг для Магдалини,

Тільки друг, а не мужчина,

Чистив їй трико бензином.

І сміялась Магдалина:

“Ти — чудний, ти не мужчина.

Та і запах в тебе псиний!”

Бідний Piccolo Bambino...


ІІ

Сніг на цвинтарі чистіший,

Голубіший від міського.

Закопали Магдалину,

Ту циркачку-балерину,

І втекли від смерті знову...


Вже смеркалось. Місто зникло

В темній сутінковій тіні.

Комір клоун свій підняв

І, упавши на коліна,

Враз завив в журбі звіриній.


Він кохав... Він був мужчина,

Він не знав, що і в троянди

Від морозу запах псини.

Бідний Piccolo Bambino!

1933

Париж

Piccolo (іт.) — маленький, дитина, малюк. Bambino (іт.) — немовля, недосвідчена або наївна людина. Або: piccolo bambino — маленький хлопчик.

Б. Ш. Окуджава (р.1924–1997)


Окуджава Булат Шалвович — відомий сучасний російський поет. Народився 9 травня 1924 р. у Москві в сім’ї відомого партійного працівника. В 1937 р. його батька заарештували і невдовзі розстріляли, а матір заслали в один з карагандинських таборів. 13-річного хлопчика родичам вдалося сховати і цим зберегти від дитячого будинку, куди належало віддавати дітей “ворогів народу”. Тільки через півтора року він зміг повернутися до рідного арбатського двору й продовжити навчання у московській школі. З 9-го класу пішов на війну, де був мінометником і зв’язківцем. У 1950 р. закінчив Тбіліський університет. Працював учителем. З 1953 р. почав друкуватися. В 1959 р. вийшов на “широку” публіку. На цей час він уже написав біля 30-ти пісень. То були і “московський цикл” (“Последний троллейбус”, “Часовые любви”, “Ах, Арбат мой, Арбат”, “Во дворе, где каждый вечер”), і пісні про війну (“Вы слышите, грохочут сапоги”, “Не верь войне, мальчишка”, “Ах, война, что ж ты сделала, подлая”), і багато ін. В 1970 р. Б.Окуджава створює одну з найзнаменитіших пісень — пісню “Мы за ценой не постоим” з к/ф “Білоруський вокзал”. Для творчості поета 1970-х рр. характерні історичні фантазії, такі як “Сумерки. Природа...” (1973), та стилізації старовинних “солдатських” й “офіцерських” пісень. На початку 1980-х рр. з’являються такі шедеври пісенної лірики, як “О Володе Высоцком”, “Все глуше музыка души”, “Пускай моя любовь, как мир, стара”, а також “Песенка короткая, как жизнь сама”, яка одночасно нагадує “попереднього” Окуджаву і розкриває його нові творчі можливості. Варто згадати також пісню “Примета”, у якій шляхом використання простонародних мовленневих зворотів і лексики у руслі старовинної фольклорної пісні автор втілює актуальну сучасну проблематику.

Пісенна творчість Б. Окуджави проходить у жанрі авторської пісні, давно відомому як за кордоном (наприклад, у Франції), так і у нас (О. Вертинський). Та Б. Окуджава розкрив нові можливості цього жанру саме в той момент, коли суспільна потреба в авторській пісні була дуже великою. Як писав у 1967 р. композитор В. Гаврилін, поза увагою професіоналів залишався “цілий світ людських почуттів, ціла психологія, що сформувалася у суспільстві.” Все це і прагнула охопити авторська пісня. Ось чому пісні Б. Окуджави увійшли у життя відразу і надовго. Їх феноменальна популярність зумовлена декількома факторами. По-перше, цілком органічною єдністю віршів, музики і виконання. Можливо саме тому Д. Шостакович і висловив якось сумнів щодо необхідності створення професійними композиторами нових мелодій на тексти вже існуючих пісень Б. Окуджави. По-друге, наявністю у них завершеної системи образів, певної етичної концепції. У піснях Б. Окуджави втілений глибоко самобутній, виразний, навіть дещо замкнутий, та надзвичайно привабливий художній світ. Це якесь напівказкове місто, на головній вулиці якого можна зустріти і Олександра Сергійовича, і “ситцевих жінок”, і сучасників автора; у дворах якого кружляють пари і приїжджий музика “цілується з трубою”, і Моцарт грає “на маленькій скрипці”, а міськими бульварами курсує синій тролейбус... Цей світ своєю визначеністю подібний до “Грінландії” О. Гріна, він доступний кожному, радісно приймає, лікує, заспокоює, підбадьорює і зовсім не помічаєш, як пісні, що несуть його у собі, проникають у нашу душу і стають її невід’ємною складовою.

Українською мовою твори Окуджави перекладав М. Борецький (“Нічний тролейбус”, “Пісенька про Арбат”, “Франсуа Війон”, “Грузинська пісня”, “До побачення, хлопчики” — див.: Відродження. — 1995. — №10. — С.52–53).


(Докладніше про Б. Окуджаву і його творчість — див.: Шилов Л. Поэт и певец // Песни Булата Окуджавы. Мелодии и тексты. — М.: Музыка, 1989. — С.5–13).


МУЗИКА

Грав музика щось на скрипці —

в очі я йому глядів.

Я не те щоб прислухався —

в небесах я вже летів.

Я не те щоб від нудоти — осягти лиш прагнув я,

як добути оті звуки вміють руки скрипаля

із якоїсь деревинки,

із якихось грубих жил,

із якоїсь там фантазії,

якій він так служив?

Та ще треба нашу душу

надихнути й запалить...

Чому з нею треба панькатись? Чого її жаліть?


Дім щасливий, де спів скрипки

наставляє нас на путь

і вселяє в нас надії...

Решта буде як—небудь.

Інструмент щасливий — рідний

він вугластому плечу,

за чиїм благословінням я по небесах лечу.


Шлях щасливого недовгий,

пальці злі, стрімкий смичок,

запалив в душі моїй музика

полум’я думок.

А душа, це безперечно, цим вогнем проникнута,

справедлива, милосердніша

й спасенніша вона.

1983


^ ПРО ВОЛОДЮ ВИСОЦЬКОГО

Про Володю Висоцького

пісню я скласти хотів:

ось уже і йому

не вернутись додому з походу.

Кажуть, що він грішив,

що завчасно вогонь погасив...

Як умів, так і жив,

а безгрішних не знає природа.


Лиш на мить ця розлука,

а потім за той за кордон

вирушати і нам

по слідах по його по гарячих...

Хай кружля над Москвою

захриплий його баритон,

ми вже разом із ним

знов з’єднаємось сміхом і плачем.


Про Володю Висоцького

пісню я скласти хотів,

та тремтіла рука

і мотив із віршем не сходився...

Білий бусол московський

на біле на небо злетів,

чорний бусол московський

на чорну ріллю опустився.

1980


^ ПІСЕНЬКА З К/Ф “З ЖИТТЯ НАЧАЛЬНИКА

КАРНОГО РОЗШУКУ”


Колись Антон Чехов так слушно зазначив,

що розумний прагне вчитися, а дурень — учить.

^ Скільки отих дурнів я вже перебачив,

що пора за це мені орден почепить.


Дурні дуже люблять збиратися в зграю,

попереду старший — у всій красі.

Я в дитинстві вірив, що колись я встану,

а дурні вже щезли — відлетіли всі!


Ой, дитячі сни мої, — яка це помилка,

в хмарах яких я по дурості літав!

У природи на устах лукавості жилка,

мабуть, таки чогось я не розібрав.


А розумний у самотності все ходить кругами,

цінує він самотність понад усе,

взяти його просто так голими руками,

скоро полапають всіх, навіть із “ен-зе”.


^ Коли всіх злапають, епоха настане,

яку і не придумати, і не змалювать.

Із розумним — клопітко, з дурнем — погано,

треба б щось середнє, та де ж його взять?


Дурнем бути вигідно, але так не хочеться.

^ Розумним — ой як хочеться, та личенько наб’ють...

А природа, як завжди, підступна пророчиця...

Хоч може у майбутньому

середину знайдуть.


ПРИКМЕТА

Якщо ворон в вишині,

бути, значиться, війні.

Ти політ цей зупини,

ти політ цей зупини,

якщо ж ні — на фронт всім йти.


Щоби не було війни,

треба ворона убить.

Щоби ворона убить,

щоби ворона убить,

треба зброю зарядить.


А як станем заряжать —

всім забагнеться стрілять.

Ну а як стрільба піде,

ну а як стрільба піде,

куля дірочку знайде.


Одних прагне вона втіх

хоче знищити усіх:

не лише чужих — й своїх,

тільки — головне — щоб всіх,

і на тім скінчить свій біг.


І на тім скінчить свій біг.

Й не збивати більше з ніг,

й заспокоїтись умить,

тільки б в ворона влучить:

його нікому убить.


^ ПІСЕНЬКА ПРО МОЛОДОГО ГУСАРА

Битви чорні зібралися хмари,

і пора коней вже під сідло.

І зібрались до бою гусари:

тож ура! — їхнє щастя прийшло.


Першим — сам командир,

новий в нього мундир,

а за ним — ескадрон

із зимових квартир.

А молодий гусар

Наталію кохає,

і досі перед нею

коліна він схиляє.


Всі загинули: слабші та й дужчі.

І земне — то вже справа не їх.

І летять вони у райські кущі

на крилатих на конях своїх.


Першим знов командир,

в нього рваний мундир,

слідом — юний гусар

йде з життя назавжди.

Та мариться йому,

що знову він кохає,

що знову перед нею

коліна він схиляє.


Вже інакші сторіччя настали,

і багато води вже спливло,

і в минулім — Наталя, гусари,

і в музеї тьмяніє сідло.


Вже не той командир —

провінційний кумир,

нових прагне потіх

наш освічений світ.

А юний той гусар

Наталію кохає,

і знову перед нею

коліна він схиляє.


А юний той гусар...


* * *

Пісенька коротка, як саме життя,

десь у дорозі почутая,

в ній такі проникливі слова,

в ній такі проникливі слова,

в ній такі проникливі слова,

а мелодія — небесно-розкутая.


Вона, як пташиний світанковий гук,

гаять, брехати не навчена,

вона, як надія із перших рук,

вона, як надія із перших рук,

вона, як надія із перших рук,

в дар від природи призначена.


Від порога до дверей, від нас до вас,

лине вона й розливається.

Все пройде, як прийде час,

все пройде, як прийде час,

все пройде, як прийде час,

пісенька ж з нами лишається.


Пісенька коротка, як саме життя,

десь у дорозі почутая,

в ній такі проникливі слова,

в ній такі проникливі слова,

в ній такі проникливі слова,

а мелодія — небесно-розкутая.


_________________________

_____________________

_____________




Похожие:

І. В. Козлик Поетичні інтерпретації iconИгорь козлик
Ходасевича, Александра Вертинского, Булата Окуджавы «Поетичні інтерпретації» (Ивано-Франковск, 1996), а также ряда стихотворений...
І. В. Козлик Поетичні інтерпретації iconИ. В. Козлик в поэтическом мире ф и. тютчева
Электронный вариант книги подготовлен по изданию: Козлик И. В. В поэтическом мире Ф. И. Тютчева / Отв ред член-корреспондент нан...
І. В. Козлик Поетичні інтерпретації iconТик и козлик

І. В. Козлик Поетичні інтерпретації iconІ. В. Козлик
Стаття надрукована в журналі: Зарубіжна література в навчальних закладах. — К., 2001. — № — С. 9–11
І. В. Козлик Поетичні інтерпретації iconІгор Козлик філософська лірика в перспективі подальшого теоретичного дослідження
Надруковано у науковому збірнику: Русская литература. Исследования. — К.: Киевский ун-т, 2004. — Вып. V. — С. 243–260
І. В. Козлик Поетичні інтерпретації iconІгор Козлик Категорія „відображення” І проблема вихідного постулату в методології сучасного літературознавства
Надруковано у виданні: Вісник Прикарпатського університету. Філологія. — Івано-Франківськ: Плай, 2005. — Вип. Ix–X. — C. 19–28
І. В. Козлик Поетичні інтерпретації iconВикторина «В мире сказок» Как звали трёх поросят? Назовите сказки с главным героем Иваном. Где спрятался седьмой козлик из сказки «Волк и 7 козлят»?

І. В. Козлик Поетичні інтерпретації iconИ. В. Козлик споры об искусстве сегодня
Напечатано в изданиях: Ткань и Ландшафт. Антология русскоязычной литературы Прикарпатья. — Ивано-Франковск: Гостинець, 2003. — С....
І. В. Козлик Поетичні інтерпретації iconКазахский Пиноккио
То, что мы увидели, завораживало. Рядом с домбристом на маленьком столике танцевал, повинуясь неведомой силе, деревянный козлик....
І. В. Козлик Поетичні інтерпретації iconЕсть у нас козлик
Подпрыгивая на месте, дети громко и ритмично говорят: «Есть, есть, есть, есть, есть, есть». Когда произносится последнее из этих...
Разместите кнопку на своём сайте:
Документы


База данных защищена авторским правом ©podelise.ru 2000-2014
При копировании материала обязательно указание активной ссылки открытой для индексации.
обратиться к администрации
Документы

Разработка сайта — Веб студия Адаманов